У перші дні великої війни, коли думалося, що в магазинах вже нічого ніколи не буде, в нашій околиці з’явився чоловік, якого всі називали Фермер. Він приїжджав на пікапчику опівдні, привозив молоко, домашній сир, картоплю, а то й такий довоєнний товар, як комбікорм для курей. Інколи запізнювався на годину-півтори. Ніхто не нарікав, бо Фермер їхав із тих ближніх країв, де фронт був нестабільний, і йому доводилося шукати об’їзних шляхів.
Якось Фермер, окрім простого молока, привіз молозиво. Ніхто ним не спокусився, бо дорого, а мені захотілося, бо це… як каже мій брат, комусь, хто ніколи не їв молозива, не поясниш, яке воно. Це перше молоко від корови, коли вона отелиться. Воно густе і жовте. Його варять і в каструлі народжується щось, з вигляду таке, мов ясний повний місяць, а на смак не схоже ні на що в світі, окрім себе самого. Для мене в молозиві є присмак солодкої соломи, внесеної знадвору, й присмак холодного березневого ранку, коли новонароджене теля забирають з повітки до хати, бо воно ще мокре й не дуже вміє стояти на ногах.
Отаку картинку я й ніс додому у дволітровій пластиковій пляшці.
Збрешу, коли скажу, що ця картинка полегшила мені переживання війни. Ні, вона, може, зробила це переживання ще драматичнішим. А все-таки добре, що на світі зосталося щось одвіку незмінне. Ось починає зеленіти трава, а це значить що отеє теля, народжене місяць тому, скоро випустять, щоб воно вчилося пастись. А Бог подбає, щоб це було кому бачити й утішити душу побаченим.