“Буряти приходили тричі на день: яйця дай, м’ясо дай, водку дай. Маму з хати за волосся витягували, хотіли зґвалтувати”

Російські солдати місяць Тримали в підвалі 360 людей

24 лютого прокинулася о 5:30 і давай збиратися на роботу. Коли дзвонить подруга: “Збирай валізи”. Їй мати з Білорусі розповіла, що чула не менше 1520 вибухів, від яких здригалася земля.

Я вийшла на вулицю з кавою, і щось як бахне. Додому залетіла: “Мамо, війна почалася”. Вона спокійно: “Збирай документи й речі”. Чоловік: “Та яка війна? То десь колесо бахнуло”, і поїхав на роботу. За якийсь час телефоную йому: “Повертайся. Поїдемо в Ягідне”. Там живе наша хвора бабуся. Мій батько вже був біля неї.

І поїхали я, чоловік, діти, моя мати і ще одна баба в село за 15 кілометрів від Чернігова. Думали: не чіпатимуть, минуть, якось пересидимо. Так думали й інші люди, які сюди втекли.

У бабусі був день народження. Ще шашлики насмажили. 25 лютого пережили відносно тихо. А наступного дня наші почали гримати, відстрілюватися. У погребі не ховалися. Тато казав: “Навіщо? Там нічого не обладнано”. А тоді почули повідомлення: “Чернігівська область, повіт­ряна тривога”. Як почало бахкати, я за дітей і в погріб. Пару годин пересиділи, але ночували в хаті.

Почалися сильні прильоти. Наші військові блокпости поставили. Мій дядько пішов на роботу в сусіднє село. За кілька годин повернувся: “Наш блокпост розгачений, танки теж”. Почали ми в підвалі робити спальне місце, обігрівач у сусідів узяли. Сиділи там, а готували в хаті.

2 березня в село зайшли російські війська. У групі села в соцмережах з’явилися фотки, де вони стоять. Після того зник зв’язок, згодом світло. Орки по хатах стріляли, димовухи кидали боялися, що з вікон шмалятимуть по них. Тоді під дулами автоматів стали зганяти людей до школи. До нас прийшли 4 березня. Там був один, позивний “Кльон”: “Собираемся, собираемся, там будет безопаснее”.

Ми давай випрошуватися, навколішки плакали: залиште, в нас діти. Чоловік мій вийшов: “Будь ласка, тут наша сім’я, діти малі, ми будемо тут” А вони: “Ваши знают, что мы здесь, начнут бомбить. Вы готовы нести ответственность за свою семью? “Так”. Старший клацнув пальцями й вони вийшли.

Наступного дня прийшли вузькоглазі, на казахів схожі: “Хорошо оставайтесь, но сидите в подземелье. Мы приехали вас защищать и освобождать. А ваши нацисты вас убьют”. Пізніше дізналися, що в нас стояли буряти, якути й тувинці.

7 березня буряти прийшли п’яні з автоматами: “У вас есть 5 минут, чтобы собраться”. Один заліз у підвал з автоматом, почав його розбирати. Просила, щоб не робив цього, бо тут же діти, налякаються. А йому як об стіну горохом. Не дали й у хату зайти. В чому були, погнали до школи.

Кричали, щоб віддали телефони. Погрожували: хто залишить собі розстріляють. Мобілки били, витягали й ламали сім-картки. Я свій телефон запхала у диплом і заховала між документами в рюкзаку.

Підійшли до школи, а там повно техніки навколо. Росіяни собі поставили генератор, станцію зв’язку. Запхали нас усіх з обома бабусями у підвал школи. В мене очі на лоба: куди я сяду з дітьми? Нема де плюнути. Всі один на одному, дихати нічим. Усе село туди зігнали 360 людей. Із них десь 70 діти. Найменше було місячне маля.

Росіяни вбивали в голови, що нас бомбитимуть, руйнуватимуть будинки, а в підвалі нам буде безпечно. Весь підвал це п’ять кімнат: спортзал і продуктові склади для школи й садка. Ясно, що для бомбосховища вони не підходили.

Люди, як могли, так і прилаштовувалися. Дітей і літніх поклали, решта сиділи. Ми направилися до родичів тітки, її дітей, хрещеної. Трималися групкою.

Ніч перебули. Бабуся ні сидіти, ні стояти не могла хворі суглоби. Мати й батько випросилися, щоб відвезти її додому на тачці. Мати повернулася зі сльозами: “Тут буде жопа. Техніки на вулиці сильно багато. Якщо наші почнуть бомбити, знесуть усе. Треба йти додому”. І з батьком вони рушили до хати. Через пару днів додому випросилися двоюрідна бабця й наш ­дідусь, бо в нього цукор підвищився. Пізніше оку­панти вже не дуже кого відпускали.

Ми боялися цих вулькоглазих і не прогадали, що не просилися, бо в селі було набагато гірше. Буряти приходили тричі на день: яйця дай, м’ясо дай, водку дай. П’яні маму з хати за волосся витягували, хотіли зґвалтувати. Почали душити, вона стала синіти. Тато прибіг на допомогу з ножем: що буде, то буде. Його прикладом ударили, знепритомнів, бік і досі синій. І над головою в нього стріляли й ножа до горла прикладали. Доки командир схопив того, що хотів зґвалтувати: “Что делаешь?” Мамі пообіцяли, що він більше не прийде. Але ввечері історія повторилася. Він виламав двері в будинку, почав сірниками світити. Мама заховалася в ліжко до хворої бабусі і прикрилася ковдрою.

Потім іще вночі приходили. Ширінки розстебнуті. Татові автомат до голови: де твоя жінка? Мама постійно ховалася. Схудла, почорніла за ці три тижні, але вціліла.

Одна молода жінка знайшла собі кавалєра серед росіян. А коли його вбили, тягалася з усіма. Який сором! У неї ж там і батьки, і брат, і шестирічна дитина.

Спершу орки повипивали все спиртне в хатах і погребах вино, горілку, коньяк. А потім накрали парфумів і їх видудлили.

Ті вузькоглазі такі малі стоїть тобі в пупа дише, але з автоматом, і зробити нічого не можеш. Деякі плакали: “Мы не хотели воевать, нас заставили. У меня дома семья, ребенок маленький”. У всіх однакова історія. Хотіли, щоб їх пожаліли.

Серед росіян було кілька більш-менш нормальних. Батьки готували щось їсти і просили, щоб нашим дітям у шкільний підвал відвезли. Привозили на велосипедах.

8 березня оголосили, що жінки можуть піти додому взяти якісь речі, поїсти. А що ж брати, як усе вже забрано? З хат повиносили все, навіть брудні труси жіночі з пральних машин. Черепицю з дахів познімали. Дикі люди. Вони так дивувалися, що в нас є світло, газ, асфальтовані дороги. Один газ на плиті підпалив, а як вимкнути не знає. Дмухав на вогонь.

Як повернулися з полону, побачили, що росіяни все забрали, а що не змогли побили: ліжка, дитячі візки, порізали дивани. Багато будинків підпалювали.

Навіть не просилася додому, бо боялася бурятів. У школі ми наставили лавок, стільців. Мали дві ковдри, то на них клали дітей. Спали абияк: як ти сидячи поспиш? А дихати не було чим, задуха.

Стали нас випускати: з сьомої ранку до сьомої вечора можна було виходити надвір. Діти гралися, наші організували польову кухню, їсти варили. У кочегарці зробили душ, уже люди почали голови мити. Але росіянам це не сподобалося: “Вы тут еще нормально живете, вас кормят три раза, а вы еще моетесь. Вы не видели, как в других селах”. І зачинили нас на півтори доби.

Люди почали вмирати в цей період. Першою пішла бабуся з родини Іващенків. У неї впав тиск 40 на 20. Явився їхній лікар: “Вибийте цеглу з вікон, бо ви повмираєте тут усі”. Після цього нас надвір випустили. Але бабусю врятувати не вдалося за два дні померла. Потім не стало ще 10 людей літнього віку. Серце не витримувало.

Спершу трупи лежали біля нас, а потім дозволили виносити в кочегарку. Ми просили їх поховати, і одного дня таки дозволили. Селяни без супроводу пішли на кладовище, де вирили дві ями: в одну поклали три тіла, в іншу два. Тут біля цвинтаря зупиняється БТР і починає стріляти. Хто встиг застрибнути в яму до небіжчиків, врятувався, а хто останній зачепило осколками. Їх потім на тачках привезли. Ще й брехали росіяни, що то наші обстріляли. Але ж люди не дурні.

Доводилося ходити в туалет при всіх. Відра стояли біля сходів нагору. Просили відвертатися, ми з дівчатами прикривали одна одну куртками.

Якось давали пайки: якесь юппі, кава в пакетику, вологі серветки, консерви з рисом, гречкою, квасолею. Все було однакове на смак. Вони знімали це на відео, щоб потім показувати в Росії.

Ми не знали, що відбувається, де яка армія, де окупація? А вони розказували, що взяли Харків, Маріуполь і Херсон, Київ і Чернігів у кільці, а Зеленський підписав угоду про капітуляцію й утік у Францію. Казали, що тут буде “українська народна республіка” і Путін будинки всім відбудує. Я не вірила.

Як ми не подуріли? Молилися, іноді жартували, з орків сміялися. Якось вузькоглазі принесли нам хліба й ми всі ринули до нього. А окупанти покидали автомати й поховалися. Сцикливі. Думали, що ми на них з голими руками підемо.

Перші дні я виводила дітей на подвір’я гратися з м’ячем. Потім почали бомбити і я їх майже не випускала. Особливо після одного випадку. Привезли допомогу прокладки, серветки, дитячі суміші, памперси. Ми стояли в черзі, щоб узяти, і тут як бахне! Все як у тумані! Чоловік меншу дитину закинув у підвал, його самого ранило осколками у підошву. А поряд був хлопець 14-річний, то в нього після поранення шкіра почорніла, харкав кров’ю. Забрали в Гомель у лікарню. Сестра хлопця запитала, чи привезуть назад: “Нет, чтобы забрать, в свое посольство обращайтесь”.

Для старшого сина все це було, як гра. Постійно вчили з ним табличку множення. А менший запитував: що сильніше кулемет чи гранатомет? Хіба нормально, що чотирирічна дитина про таке думає?

Росіяни чоловіків не відпускали в село. Боялися. Іноді викликали на допити: “Ты подозрительно выглядишь, давай паспорт”. Дивилися на біометричні, як барани. Не знали, що в нас такі паспорти. Якось нам сказали, хто вивчить російський гімн відпустять додому. Ніхто цього не робив.

У підвалі ми й лаялись, і об’єднувалися. Гризлися, бо хтось по ногах уночі ходить, хтось відро забруднив. Гуртувалися навіть із не знайомими до цього людьми. Домовилися, що коли все скінчиться, зустрітися й відсвяткувати перемогу.

У якийсь момент вороги почали складати списки людей. Ми не знали, для чого будуть вивозити чи розстрілювати?

Кількох чоловіків убили двох братів, про яких дізналися, що допомагають ЗСУ. Одного чоловіка прив’язали до дерева і він довго сидів із зав’язаними очима. Пізніше знайшли його могилу за школою. А все тому, що побачили його листування з кумом, який захищав Чернігів. Одного хлопця вбили, бо ви­йшов до них і запитав, чого сюди приперлися, а потім крикнув: “Слава Україні!”

Пізніше в селі познаходили трупи в погребах і в машинах. Невідомо, скільки людей загинуло. Але не менше 20. Для села із 400 жителями це дуже багато.

30 березня, об 11:00, кілька людей мали йти додому. Дивимося у дверну щілинку, що на їхній БТР сідає “Павук” і вони всі починають бігати туди-сюди, техніка гуде. Десь о 15-й почали бомбити, школа здригалася. Ми читали молитви, щоб наші вигнали їх із села. За кілька годин самі відчинили двері, а там тиша. Нема нікого. І аж страшно стало від цієї тиші.

Люди почали діставати мобільні телефони. Трошки ловив “Київстар”. Ми стали дзвонити рідним. Мій чоловік пішов шукати нашу машину. Знайшов: вони на ній їздили. Кола понамальовували, колесо пробили, скло вибили, задньої сидушки й акумулятора нема, ключів теж. Чоловік: “Піду пошукаю в покинутих авто акумулятор”. Знайшли “Рено”, а там трупи.

31 березня я вийшла з двору. Бачу: чоловіки тягнуть нашу машину, а вдалині йдуть військові. Злякалася: думала, знову ті. А то наші! Давай махати нам руками. Ми ледь навколішки не падали, а вони просто йшли дорогою. Ми підлетіли до них, обіймали, плакали: “Як ми на вас чекали!”

Зараз ми за 90 кілометрів від Чернігова в моєї сестри. Поїхали з чоловіком і дітьми. Батьки й бабусі залишилися, хоч і димохід упав у хаті, і дах тече, світла нема, лише от газ увімкнули. Кажу: “Ну там же жити неможливо, давайте до нас” “Нам кабана колоти”. Вони зберегли свиню в сараї. Хоч орки постріляли корів, порізали свиней, курей, індиків. А батьки змогли сховати кабана. Він тихенький такий, вибухи лежить собі в куточку. А коли орки приходили з обшуками, то писок йому ледь не затуляли, щоб не хрюкнув.

Наша хата в Чернігові вціліла, плануємо вертатися. Ще коли в підвалі сиділи і мріяли вирватися, думали, що за кордон рвонемо й будемо облаштовуватися там назавжди. А тепер не хочемо залишати рідне місто. Україна це наше, близьке, любов така до неї сильна.

Після пережитого я ще не відійшла. І страшно, і тривожно, і боляче. Діти хворі, вони там ще ларингіт підхопили, серед людей інфекція почала ширитися. Якби ще трохи, то нас не було б.

Що відчуваю до ворогів? Не-на-ви­-джу! Всіх! Не тільки солдатів. Усі хворі на голову люди. Вони не можуть бути хорошими, раз прийшли на нашу землю. У сусідньому селі один росіянин прийшов до діда й баби, вони його нагодували, а він вийшов і кинув у хату гранату. А село Слобода біля нас геть знищене. Нема жодної живої душі. Нелюди.

Перше, що зробили мої діти після полону, заспівали гімн України. Їм дуже хотілося зробити це в підвалі, але ми не давали. А це вже відірвалися сповна.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”