“Декілька років доведеться працювати зі збільшеним навантаженням і навчитися економити” – Андрій Длігач

У нас нема обговорення стратегії модернізації України після перемоги. Намагаюся ввести це поняття. Треба говорити про стратегію, а не тактику. Темою має бути модернізація, а не просто відновлення. Навіть Національна рада називається радою відновлення, – говорить Андрій Длігач.

Експертне середовище це обговорює. Але чи стало це порядком денним для президента, Кабміну і Нацради відновлення? Ця рада мала б займається питаннями візії. А саме – що ми намагаємося побудувати після війни, чого будемо прагнути, чому в цю ідею мають закохатися наші західні партнери і профінансувати. Це все поза обговоренням в Нацраді відновлення. Я входжу в декілька з груп. В деяких обговорюють проривні ідеї – скорочення держави, обмеження державних функцій, суттєве поліпшення якості публічної політики. А в інших групах дискутують про речі, які не мають нічого спільного з проривами.

Нацрада відновлення мала бути утворена трьома сторонами. Перша – міжнародні експерти і потенційні донори української модернізації. Друга сторона – українська влада. Третя – громадянське суспільство й український бізнес, які мали би далі реалізовувати все.

Коли б це мали, то Захід був би переконаний, що виділені гроші не розійдуться в корупційний спосіб. З іншого боку, держава і бізнес мали б більшість у цій раді. Так мали б гарантії, що гроші прибуватимуть саме до України, до наших проєктів відновлення, а не залишатимуться західним компаніям чи експертам з відновлення. Прогресивні рішення тоді б мали більше підтримки.

Тому перше – мати правильний склад ради.

Друге – починати з візії. Мати суспільний консенсус: яку Україну хочемо будувати після перемоги. Це зрозуміло, що це має бути найбезпечніша країна в світі. Яка матиме найсильнішу армію, залізний купол, спроможність опиратися будь-яким викликам. І стане центром створення нової архітектури безпеки у світі. Але цього замало. Треба домовитись, яку економіку будуємо. Псевдо-соціальну, з великою часткою держави в економіці? Тоді будемо проїдати наше економічне зростання. Чи навпаки – будуємо інноваційну, вільну економіку. Яка дозволить дати можливість розвитку кожному громадянину. А держава б тоді дбала про тих, хто сам цього не може. Це абсолютно різні моделі. І, на жаль, зараз через дії неосоціалістів у владі маємо регресивну модель. Змінити цю політику маємо, узгодивши візію. Вона має бути з одного боку привабливою для суспільства, з іншого – реалістичною. Також не викликати сумнівів у наших західних партнерів.

Хто нам сказав, що Захід хоче бачити Україну квітучою, проривною і конкурентоспроможною? Для чого це їм? Навіщо Німеччині створювати індустріального конкурента для себе? Ми маємо навести такі аргументи, які переконають і Німеччину, навіть Угорщину, що треба підтримати українську модернізацію. Після цього маємо опускатися нижче і проробляти окремі політики.

Треба змінити повністю архітектуру нашої держави. Починаючи від Офісу президента, парламенту і до системи освіти та соціального захисту. Держава має дбати про кожну людину. Бачити в кожному громадянині цінність, але при цьому не руйнувати свою економіку. Тобто забезпечити тих, хто сам не може, а іншим дати можливості для самореалізації. Також треба допомогти людям позбутися патерналізму (принцип державного управління, за яким держава забезпечує потреби громадян, а вони в обмін на це дозволяють владі диктувати моделі своєї поведінки, як публічного, так і приватного. – Gazeta.ua). А не нав’язувати моделі економіки, де це фіксується.

Немає. На жаль, не уряд є центром формування політики. З одного боку Кабмін прийняв професійну Національну економічну стратегію 2030 ще у березні 2021 року. З іншого – вони її не реалізують. Ми не втілюємо ті потенціали, які закладені. Але сказати, що винний в цьому уряд не можемо.

Цей Кабмін веде країну в період жахливих криз, яких в нашій історії ще не було. Широкомасштабна війна, тотальний карантин, одна за одною економічні кризи. Уряд втримує економіку. Держава ніби виконує свої зобов’язання. Тому сварити уряд за неефективність не варто. Ми любимо критикувати владу. Від уряду хотілося б більшого лідерства у реформах. Декому з міністрів це вдається. Це Михайло Федоров і Мінцифри, які показали, що можна робити прорив в таких несприятливих умовах. Але ми хочемо допомогти і Міністерству економіки, Мінфіну, Мінінфраструктури, Міністерству охорони здоров’я, Міносвіти – щоб вони стали справді лідерами модернізації. Там мають сформуватися потужні команди, які б розробляли політики і реалізовували їх. Залучали до цього громадянське суспільство, експертне середовище.

Держава повинна бути сміливішою у комунікації з нашими міжнародними партнерами. Маємо чітко дати зрозуміти – зробимо максимум можливого. Але партнери повинні профінансувати дефіцит бюджету в Україні. Що для цього має зробити влада? Перш за все показати, що нам самим вдалося багато чого. А саме – скоротили державний апарат і видатки, де це можливо, провели антикорупційну реформу. Прямо зараз корупцію підняли як ключову тему – як мародерство. Зробити це настільки ганебним і неможливим, щоб Захід дивувався зухвалості і сміливості антикорупційної боротьби. Далі бізнесу сказати: “Ви втратили 85 мільярд доларів за ці три місяці. Ми не можемо це компенсувати”. Але далі може бути новий суспільний договір – бізнес дасть обіцянку сплачувати податки, а держава бере на себе зобов’язання не підвищувати їх і зробити найпривабливіші умови для підприємництва в Україні.

Друге – провести тотальну дерегуляцію і приватизацію. Треба сказати: “Друзі, ми за рік залишимо в державній власності максимум 30 підприємств, які необхідні для забезпечення обороноздатності країни, а все інше віддаємо”. Держава не матиме власності, лише забезпечуватиме можливості для ведення бізнесу.

Якась частина людей там мають сильний вплив і через комунікаційні канали створюють враження нібито немає альтернативи. Це враження хибне. А вони його нав’язують президенту, суспільству. Проте не переможуть. Ми, підприємці, активно допомогаємо Збройним силам, але боротьбу ведуть ЗСУ. Але в тому, що стосується економіки, бізнес не може спостерігати. Ми є суб’єктом і будемо відкривати другий фронт. Не допустимо ані розповсюдження корупції, ані поширення застарілих регресивних моделей управління економікою. Нам все вдасться – і ліберальна податкова реформа, і дерегуляція.

Поки що це лише те, що кидає у медійний простір Гетманцев. Несподіваним виявилося інтерв’ю міністра фінансів. Я думаю, що Сергій Марченко мав на увазі інше. І, насправді, він не є прихильником підвищення податків.

До чого може призвести підвищення податків або повернення до довоєнних ставок? Явно не до наповнення бюджету. Перше – бізнес буде активніше релокуватися за межі країни, як це робить ІТ та інші, яким легше переносити потужності чи переїздити. Тепер це робитимуть і виробничі бізнеси. Бо Польща, Литва й інші країни пропонують повернення інвестицій, зменшення податків, дають відкритий ринок. Тому навіть найуспішніші українські виробничі компанії намагаються знайти для себе можливості там. Такі заяви Гетманцева – це великий ризик для бізнесу. Вони починають оцінювати перспективи. Знаємо дуже чітко – що спочатку з’являється лише в інтерв’ю, далі стає державною політикою. Бо якщо в голові високопосадовців така модель, то рано чи пізно вони її продавлять. А підприємці розглядатимуть Україну, як територію, де втрачатимуть гроші.

Друге – бізнес скорочуватиме активність, залишаючись в Україні. Бо тут нема економіки для ведення діяльності. Ми це бачимо усюди. Від ресторанного бізнесу до виробничих підприємств. Їм не вигідно працювати “в білу”. Бо існуюче законодавство створює преференції або для імпорту, або для роздрібних мереж, але точно не для виробника. Але й мережам не завжди добре, бо є регуляції, наїзди держави з регулюванням цін.

Як тільки починається розмова про підвищення податків, бізнес скорочує діяльність.

Зверніть увагу на інше. Вже три роки на посаді президент, а парламент працює трохи менше. Але у цієї влади було кілька річних циклів і могли показати щось. Так, перший рік був ковідним, з карантином. Але 2021-й був роком, коли світ відновлювався, економіка зросла більш, ніж на шість відсотків. А українська на 3,4 відсотки. Як це могло бути у країні з таким потенціалом? Що ви дали, крім Дія.Сіті і ринку землі? Не сталося ніякого економічного прориву. Верховна Рада зараз провалила трудове законодавство, яке давало можливість відірватися від совка. Президенту саме час звернути увагу на зміну своєї економічної команди. Я не маю нічого проти міністра економіки. Але чому президент не дає їй можливість взяти на себе лідерство? У нього є чудові економічні радники. Але чому зрештою економічні політики в нас формують такі люди, як Данило Гетманцев?

Президент не відповідає за економічну політику, це робота уряду. Але під час війни маємо ситуацію, коли президентська влада й авторитет поширюється на всі сфери життя в країні. Може, підняти питання економіки до рівня президента? В нас воєнний стан пов’язаний не тільки з воєнною агресією. У нас воєнний стан і в економічній сфері – проти регресії і рецесії в економіці, проти застарілих різних моделей. Тому цю війну теж треба очолити. Бізнес готовий бути партнером президента в цій сфері.

Україна не в змозі фінансувати себе сама. Не можемо виконувати взяті на себе соціальні зобов’язання. Економіка скоротилася вдвічі, надходження до бюджету впали. В нас збільшилися видатки на оборону.

Україна може піти двома сценаріями. Перший – прямо зараз скоротити видатки. Так, вони вже врізані. Але, можливо, цього замало. Ймовірно треба переглянути наше ставлення до інструментів покриття витрат. Якщо не можемо це зробити самі, то треба робити спільно з партнерами, які готові підтримати нас. Зрозумілі і їхні побоювання, що Україна буде перекладати на платників податків європейських чи більшості західних країн утримання своїх пенсіонерів, лікарів. Чому вони мають платити за все? З ними треба побудувати дуже чіткі відносини і пояснити громадянам, що допомагають не стільки Україні, скільки собі. Що це наша спільна робота. Що українці взяли на себе найбільший удар. А всі ці проблеми, збитки, економічні негаразди – це не українська проблема і не проблема тільки українського бюджету. А вони фінансують захист і оборону світу від російської агресії. Треба знайти ці аргументи. А отже Україна має перестати ходити з простягнутою рукою. Повинні мати чітку і зрозумілу Заходу економічну стратегію і пояснення – чому потребуємо грошей. І чому Захід має спільно з Україною фінансувати не просто наше виживання, а й розвиток, модернізацію. Захід має чітко розуміти, чому не український бізнес через податки має утримувати українську державу. Бо наш бізнес має бути звільнений він надвисоких податків для того, щоб зміг створити робочі місця. Протягом кількох років відновитися настільки, щоб далі взяти на себе повне забезпечення державних видатків через податки. Ось така має бути програма. Захід має дати нам тимчасову підтримку, але з чітким розумінням, що буде далі. А поки з ними про це ніхто не говорить.

У нас є головний спікер країни – це президент. Він має говорити не лише про війну чи гуманітарні проблеми. А й про економіку. Також це може робити вже анонсована мною трійка – міжнародні експерти, українські бізнес, експерти й уряд – як справжня Міжнародна рада відновлення і модернізації України.

Протиріччя були закладені у 2008 році. Тоді у нас на ринку переважали нові автівки. Ринок був величезний. 670 тисяч продавалося на рік. Зараз цей ринок вдесятеро менший. Маю на увазі до 24 лютого. Переважна більшість автівок в країні продається вторинних – або ввезених євроблях або ми продаємо один одному. Кого має захищати держава – офіційного імпортера нових автівок чи того, хто ввозить стару машину і не хоче сплачувати за неї податки. Це не тільки про економіку.

У нас існує застаріла ментальна модель, що у людини має бути обов’язково машина. Хоча зрозуміло, що майбутнє за шеренгом, електротранспортом та іншими моделями пересування. Друге – війна показала, що автівка дуже важлива для того, щоб ти мав мобільність і можливість врятувати свою родину. Тобто міг поїхати з міста, де є загроза. Третє – інфраструктура міст України не розрахована на таку кількість автівок.

Вся сукупність факторів містить багато протиріч. Тому держава має визначити для себе пріоритети. Наприклад, людина має сама про себе дбати, тоді треба мати автівку кожному. Або держава має якраз сконцентрувати ресурс, щоб зробити міста більш безпечними, розгорнути таку систему ППО, щоб ми не лякалися, створити таку армію, яка не буде давати просуватися в країну військам агресора.

Так, це було правильне рішення дати можливість людям ввозити автівки без без мита і сплати ПДВ й акцизу. Волонтери ввозять автівки на потреби армії, а громадяни можуть компенсувати втрачений транспорт. Але треба було встановити поріг, який би дозволив обмежити безмитний ввіз транспорту преміального сегменту. Це і про момент соціальної справедливості, і про надходження до державного бюджету. Але, оскільки, вже впроваджено рішення, то тепер не варто повертати мито, ПДВ і акциз на автівки.

Є два джерела. Перше – менше споживати. Тобто зменшити державні видатки. Друге джерело – західна допомога. Внутрішніх українських джерел немає. Можна ще залучити гроші у воєнні облігації. Але українець і український бізнесмен виснажений першими місяцями підтримка Збройних сил і ТРО. Тому немає більше зайвого ресурсу.

У нас не зробили нічого ключового, що потрібно для бізнесу, для приватних західних інвестицій. Ми не створили ніякої зони привабливості в країні. Чому “Амазон” має обрати не Чехію для розміщення логістичних потужностей, а Україну? “Амазон” сказав: “Дайте мені здешевлену енергію”. Ми не даємо. У нас ринкові відносини. Що ми маємо пообіцяти Маску, щоб Gigafactory з’явилася тут, і ми побудували заводи зі збагачення літію? Суди в нас є? Верховенство права? Не змінюємо правила гри заднім числом для зеленої енергетики? Це непередбачувана економіка. Інвестори тому й не йдуть.

В Україні не вистачало ще до 24 лютого біля двох мільйонів трудових ресурсів для подвоєння економіки. Тобто нам потрібні були ресурси. І вони поступово почали повертатися з Європи. А зараз ми втратили півтора мільйони, можливо, більше. Не вважаю, це суттєвою проблемою. Буде скорочення державного апарату.

У нас 5-6 мільйонів людей отримують гроші з бюджету. Чиновників з них мало. Це люди, які працюють на різних державних підприємствах, вчителі, лікарі. Їх кількість не буде зменшуватися. Але нам потрібна сильна освіта. Треба буде перерозподілити роботу. Нам доведеться працювати кілька років зі збільшеним навантаженням. Можливо в міністерствах, інших центральних органах виконавчої влади, об’єднаємо агенції і інспекції. Максимально зробимо так, щоб замість людини багато функцій виконували алгоритми. І тоді скоротимо чиновників. А вони зможуть влаштуватися у компанії, які будуть виконувати колишні державні функції. Наприклад, можемо приватизувати митницю, віддати її сервісній службі. Багато чого можемо знайти такого, що виконуватиме не держава, а бізнес.

Такий перерозподіл трудових ресурсів з меншою кількістю людей дозволить мати вищу продуктивність праці і ефективність. І ми, як країна, зможемо гідно пройти цей період без соціальних катастроф. Так, будемо біднішими. У нас немає альтернативи, як навчитися жити по кишені. Не намагатися ні державі, ні нам самим зараз підвищувати соціальний рівень. Навпаки – навчитися економити, переосмислити те, як ми живемо, на що витрачаємо. І, можливо, відкласти покращення свого соціального рівня на ті часи, коли економіка почне розвиватися.

Треба сказати, що будуємо країну найбільш вільну у світі, з точки зору ведення бізнесу. Країну, в якій людина може реалізувати свій потенціал і таланти найлегше у світі. Якщо в тебе є ідея, ти приїздиш в Україну, отримуєш резидентство і заявляєш світу, що ти тепер українець і будеш сплачувати податки в Україні, що тут найкращі умови для стартапу, для інвестицій, для свого бізнесу. І це стає державною місією. Під це підвязується все, що відбувається в державі. Людина з ідеєю, новатор, підприємець є найважливішою особою, яка тут отримує найкращі сервіси з боку держави – найпрозоріші митницю і податкову систему, захист прав.