У сучасному суспільстві стереотипи за якимись незбагненними критеріями вважаються ледь не смертним гріхом. Носії стереотипів зазнають стигматизації й переслідуються святою інквізицією кенселінгу, яка прирівнює стереотип до таких понять, як гомофобія, мізогінія й націонал-соціалізм. Навіть мій син час від часу фиркає на якийсь мій невинний коментар: “Це стереотип!”
Та якщо розібратися, то людина за природою схильна економити власні зусилля й намагається округлити складні обчислення свого сенсуалістичного досвіду. Суто технічно, скорочення кількості цифр у числі пі 3,14 теж стереотип. Будь-яке математичне округлення стереотип. І перевести все це в соціальну чи психологічну площину не є аж таким гріхом.
Щодо мене, то я нашпигований стереотипами, як банош шкварками. І до недавньої поїздки із сім’єю до Парижа поставився спершу якщо не скептично, то насторожено. Адже відомо, що в Парижі живуть французи, а в моїх світоглядних орієнтирах французи люди зверхні й вередливі. Бо більшість французів, з якими я перетинався по роботі, була саме така. Я не ускладнюю собі життя й не шукаю вихлюватих спростувань і виправдувальних запевнянь. Французи зверхні. Греки ліниві. Росіяни… емм… про них пізніше.
Але згадав я про Париж через те, що, крім гуляння Люксембурзьким садом, споживання бордоських вин і споглядання з вікна квартири на Сакре-Кер, я ще мусив працювати. Знову літературна колонка для англійського журналу і знову на тему ймовірного вторгнення росіян на нашу Богом дану землю. І от, коли до здачі в друк матеріалу залишилося три дні, мені на затвердження прийшов мій же текст. Текст, у який я вклав стільки сил і емоцій, з яким прожив стільки тривожних днів, який виплекав і виплакав. І що ж я бачу? В запропонованих редактором правках я бачу стереотипізацію, що межує з ідіотизмом. А все, що межує з ідіотизмом так чи так, типова когнітивна дисфункція.
“Київ місто з багатьма обличчями”, писав я. “… як матрьошка”, додав редактор мордорське порівняння.
“Молодь тусить у хіпстерських закладах”, писав я. “У хіпстерських закладах молодь п’є водку”, переправив редактор.
“Ми зустрілися з друзями й обговорили ситуацію за келихом вина”, пишу я. Редактор переправив на… ну звісно, “за чаркою водки”. Ну, і про холод, певна річ, додав. “Тут так холодно, що плювок на тротуарі замерзає за дві секунди”, проявив редактор свою обізнаність у синоптичній ситуації у Східній Європі.
І це не таблоїд чи бульварна газета десь на задвірках імперії, а шанований багатотиражний журнал, що пише про культуру, бізнес і міжнародні справи. І це на восьмому році найбільшого воєнного конфлікту в Європі за останні 25 років. І це у статті, що визначає Росію як найстрашнішого агресора й провокатора сьогодення.
Моїм першим імпульсивним бажанням було довести цей текст до абсурду, до безглуздого “журавлиного клішування” й попросити додати кілька фраз про ведмежі вольєри на Софійській площі й улюблений сімейний магазин балалайок у ЦУМі. Та голова моя швидко охолола, і я ввічливо й наполегливо попросив прибрати з тексту всю цю дикунську маячню.
Що ж, подумав я, цей всесвіт наповнений не лише безпечними стереотипами, а й небажанням бути гнучким і зацікавленим у розширенні своїх світоглядних орієнтирів. Цей Всесвіт просто наповнений банальним глупством.
А Париж… Я нічого не очікував від його відвідин, і мій внутрішній патерн опозиційності забороняв мені полюбити його. Адже любити Париж таке дрімуче міщанство! І яким же було моє здивування, коли Париж мені не просто сподобався, а викликав букет емоцій вкупі із закоханістю. Я навіть поставив його на третє місце улюблених міст, після Нью-Йорка й Берліна. Але стереотипи щодо французів не зникли не було жодного шансу знайти для себе найменшого спростування. З ким я там спілкувався? З продавцем булок у буланжері. З касиркою азійської зовнішності із супермаркету. З алжирцем продавцем тютюну.
Але, дяка Богу, що я не зустрів там жодного міма в тільняшці. А в беретах ходили лише туристи.