Рік 2026 обіцяє стати періодом незвичної невизначеності, де на тлі економічних прогнозів та коливань фондових ринків головним питанням постає доля України. Розвиток подій навколо цієї країни матиме не поступові, а справді масштабні наслідки для всієї міжнародної системи. Ситуація залишається надзвичайно складною, вимагаючи глибокого аналізу та стратегічного бачення.
Аналітики звертають увагу на певні аспекти зовнішньої політики, які можуть вплинути на ситуацію. Існувала стратегія, що передбачала тиск на Україну для досягнення поступок. Ці поступки потім подавалися як «реалізм», необхідний для досягнення миру з Росією.
Такий підхід сподівався на укладення угоди з президентом Росії, але зіткнувся з його зростаючими апетитами. Коли було запропоновано зустріч, що обіцяла значні поступки та обходила інтереси України, російська сторона зажадала ще більших територіальних здобутків. Як зазначав Вінстон Черчилль про інших агресорів, «апетит зростає під час їжі».
Замість посилення тиску на Росію, попередні кроки адміністрації США часто були спрямовані на Україну. Це проявлялося у затримках з наданням зброї та розвідувальних даних, уповільненні постачань та постійній невизначеності щодо американської підтримки. Така політика іноді створювала враження, що адміністрація прагне поразки України, аби покласти край складній війні.
Важливим аспектом стали дискусії про гарантії безпеки. Наприкінці минулого року Президент України Володимир Зеленський повідомив про пропозицію США щодо 15-річних гарантій безпеки в рамках мирного плану. Однак Україна сподівалася на значно довший термін, до 50 років, для ефективного стримування агресії.
Експерти вважають 15-річні гарантії недостатніми і навіть небезпечними. Така обмежена обіцянка може надіслати Москві сигнал «чекайте, відновлюйте сили та повертайтеся, коли термін спливе». Це також відлякує інвесторів та компанії від довгострокових проєктів в Україні, оскільки безпека країни стає невизначеною після конкретної дати.
Справжні мирні угоди мають будуватися на міцній архітектурі, а не на тимчасових обіцянках. Існує глибока різниця між перемир’ям і повноцінною мирною угодою. Перемир’я — це лише пауза в бойових діях, тимчасова і часто необхідна перерва.
Мирна угода ж створює новий порядок, що базується на надійному стримуванні, політичній підтримці та механізмах, які мінімізують мотивацію та можливості для відновлення війни. Досягти перемир’я можна виснаженням сторін, але для миру потрібна організація та стабільні умови.
Війна в Україні є не просто прикордонним конфліктом, а справжнім референдумом про повернення завоювань у геополітику 21 століття. Якщо Росії буде дозволено захопити територію силою, а потім легітимізувати це за допомогою тиску Заходу на жертву, наслідки відчують далеко за межами Європи. Цей прецедент буде почутий у кожній країні, що живе в тіні сильнішого сусіда, особливо в Азії, де зростає вплив Китаю.
Міжнародний порядок, заснований на правилах, руйнується не промовами, а подібними прецедентами. Натомість, якщо у 2026 році Україна досягне угоди, яка дійсно її захистить — без провокації повторного нападу та з довгостроковою безпекою для відновлення та інвестицій — це продемонструє життєздатність стримування, важливість союзів та неможливість для агресорів просто «перечекати» увагу демократій.
2026 рік стане визначальним для України, а через неї — і для всього світу. Він покаже, чи зможе Захід, що 80 років підтримував міжнародну стабільність, вистояти у більш жорстокому столітті. Вибір стоїть не між війною та миром, а між миром, який запобігає наступній війні, і миром, який її лише відкладає.