Чи може бути головною літературною новинкою літа твір, написаний майже сто років тому? Виявляється, може! Вся справа в тому, що, по-перше, твір культовий, а по-друге, тільки тепер з’являється друком його продовження.
Мова про роман “Доктор Серафікус” Домонотовича. Домонтович – псевдонім письменника, філософа, науковця Віктора Петрова (1894-1969). Петров прославився парадоксальною прозою, археологічними, лінгвістичними, культурологічними, історичними дослідженнями, філософськими есеями, а ще тим, що під час Другої світової війни на окупованій нацистами території України й потім кілька років у середовищі української еміграції в Німеччині виконував досі невідомі завдання радянської розвідки, після чого повернувся (або був “повернутий”) до УРСР.
“Доктор Серафікус”, написаний у 1920-х роках – книжка про “божевільного професора”, вкрай химерного вченого на прізвище Комаха. Цей чоловік переважно живе у світі наукових видань, енциклопедій і лекцій. Його кімната – звалище книжок і нотаток. А що поза наукою, поза працею? Дивакувате приятелювання з п’ятирічною дівчинкою, не менш дивна дружба (і не без натяків на гомоеротизм) із художником Корвиним, повний “дисконект” із суспільством, уникання жінок і навіть мрії про те, щоб чоловік міг сам народжувати дітей без жіночої участі.
Зруйнувати таку чудну життєву схему професора вирішує саме жінка – богемна перекладачка, спортсменка, акторка Вер. Вона просить Корвина познайомити її з екстравагантним чоловіком. І всупереч усім очікуванням, їй вдається закохати в себе Комаху. Але, звісно, роман зі схематичною людиною “не від світу цього” теж виходить, м’яко кажучи, нестандартним.
В Україні багато десятиліть творчість Петрова-Домонтовича була маловідомою. Уже в наші дні дослідники, вивчаючи архів письменника і науковця, виявили продовження роману “Доктор Серафікус”, також стали відомі альтернативні версії деяких епізодів уже опублікованого тексту
Цю книжку Віктор Петров уперше видав 1947 року на еміграції. В Україні багато десятиліть творчість Петрова-Домонтовича була маловідомою. Уже в наші дні дослідники, вивчаючи архів письменника і науковця, виявили продовження роману “Доктор Серафікус”, також стали відомі альтернативні версії деяких епізодів уже опублікованого тексту. Втім, тривалий час усе це чомусь не виходило друком. Письменник і літературознавець В’ячеслав Левицький підготував у серії “Vivat Класика” видавництва “Vivat” видання “Доктора Серафікуса”, в якому є і звичайний текст, і – окремим розділом – продовження та варіації.
Обійдемося без спойлерів. Скажу лише, що в раніше невідомих частинах роману професор Комаха зазнає чергових несподіваних перевтілень і знайде нові життєві схеми, суголосні новій епосі: закінченню 1920-х і початку 1930-х років. А новий фінал лише додасть романові іронічного, пародійного звучання.
Але, можливо, навіть важливішим за появу продовження та альтернативних фрагментів в “Докторі Серафікусі” є коментарі від упорядника. Адже книжка Петрова-Домонтовича багатюща на всілякі цитати, алюзії, на справжні та вигадані київські реалії 1920-х років. І взагалі, якщо читати роман, витриманий у модерністичному, а часом і в авангардному стилі, то набагато краще робити це з докладними примітками.
Софія Андрухович. Катананхе. – Київ: Комубук, 2024
Про новий роман Софії Андрухович “Катананхе” часто кажуть, що після величезної обсягом “Амадоки” вона несподівано написала дуже короткий текст. Отже, Андрухович вільна від диктату читацьких очікувань (а може, й іронічно з ними грається). І це свідчить тільки на користь письменниці.
“Катананхе” – історія ланцюгів людських пристрастей, розкладених одним із не надто яскравих київських багатоповерхових районів. Ланцюгів – бо пристрасті немов чіпляються одна за одну та не мають наміру випускати героїв і героїнь зі своєї влади. Пристрасною, ефектною є обкладинка книжки. Тільки от текст із нею настроєво контрастує. Софія Андрухович змальовує емоції не як стрімку пожежу, а як повільний процес, що добре надається до ретельного дослідження та препарування подробиць. Пристрасті тут живуть у мелодраматичних недомовках, натяках, напівтонах, замовчаннях. І в цьому роман Андрухович несподівано трохи “римується” зі згаданим вище романом Віктора Петрова – при всіх, зрозуміла річ, стилістичних, світоглядних, тематичних та інших відмінностях.
Софія Андрухович цікаво працює з деталями. Характерно, що її метафоричні описи, цікаві й часом психоделічні (особливо в мить застосування до максимально похмурого буденного матеріалу) образи вкладаються в загалом вельми раціональну і навіть у певному розумінні реалістичну схему письма.
Персонажам і персонажкам “Катананхе” випадає мати справу з численними психологічно складними межовими ситуаціями. Це і крихке дорослішання дівчини, і “криза середнього віку”, і палітра відчуття старіння тіла, і життя з порожнечею після втрати близьких, і тиск банальної щоденності, і намагання вмонтувати в реальність всеохопну любов до собак (один із наскрізних мотивів книжки). Або, наприклад, свавілля сексуальності. Так, ідеться, зокрема, про ту сцену, що її найчастіше обговорюють у соцмережах у зв’язку з “Катананхе”: літня жінка і молодший чоловік рятують із закинутого басейну оленя, а потім у незбагненному нападі бажання починають кохатися.
Роман Андрухович, зокрема, є спробою змоделювати повоєнну дійсність. Війна тут присутня не боями, фронтовими подіями та концепцією розв’язання конфлікту, але повсюдними слідами, ментальними “розтяжками”, загрозливими зонами, куди небезпечно зазирати чи заходити…
Усе це відбувається на тлі тотальної травми війни. Роман Андрухович, зокрема, є спробою змоделювати повоєнну дійсність. Війна тут присутня не боями, фронтовими подіями та концепцією розв’язання конфлікту, але повсюдними слідами, ментальними “розтяжками”, загрозливими зонами, куди небезпечно зазирати чи заходити, як-от занехаяні, потенційно заміновані куточки чи будівлі, що нагадують зруйновані квартали і життя в інших містах, знищених боями. Просто спогади. Просто асоціації. Побувати в такій віртуальній реальності – моторошно та цікаво.
Ія Ківа. Сміх згаслої ватри. – Київ: Дух і Літера, 2024
Із моделі “повоєнності” повертаємось у гущу війни. Саме вона – одна з домінантних тем нової книжки поетки Ії Ківи “Сміх згаслої ватри”. Відзначу, що Ія Ківа, на жаль, знає цей матеріал добре і не з чужих слів. Донеччанка, влітку 2014 року вона була змушена залишити рідне місто (це вже десять років!), а взимку 2022-го повномасштабна війна зустріла поетку під Києвом, звідки довелося через увесь тодішній хаос евакуйовуватись уже до Львова.
Збірка “Сміх згаслої ватри” це багато в чому поезія свідчення. Свідчення не докладно-інформаційного, побутового (хоч подекуди не без цього), але узагальненого свідчення про насильство над людиною, над її психікою, свідомістю, пам’яттю, над її світом. І, водночас, про тривання людини і людського.
(…) простір десь там на сході всередині мене
заростає бур’яном небезпеки десь тут і ніде
провалитися в терикон – улюблена лякалка з дитинства
(увага всі в укриття)
що ви зараз відчуваєте
питають чи не в кожному інтерв’ю
кригу krieg
розочкою донбасу порізане горло
скло вкраденої молодості в руках і ногах (…)
“Добра новина” (наскільки це словосполучення доречне) полягає в тому, що в цьому всьому можна знайти навіть місце і час для іронії, ба й самоіронії:
створили з пісень про війну підпільну гуманітарку
вантажимо її у європу америку індію та китай
торуємо шовковий шлях великої української літератури
що везете братчики – питаються на кордонах –
мовчання вбране у кирилічні літери
живий вогонь свічечок букви “ї”
нашу і вашу свободу лягати у змелю любові
поламаними деревами довгої пам’яті
що везете братчики – питаються наші мертві –
історію роду з брудною шматою в роті
трухляві скрині життів діда й баби прабаби й прадіда
які ми століттями носимо на хребтах мов карпати
що везете братчики – питаються наші живі –
рушники воєнного епосу й розтягнуті светри люті
недбалі креслення з мапами нової європи
дитячі обкладинки майбутніх книжок
що везете братчики – питаються наші люстерка –
мідні грошики дихання в дірявих кишенях
тривогу повітря у вибитих шибках ротів
пульсуючі прожилки часу в червоних очах
Поезія Ії Ківи – це часто пошук масштабу і простору. Вихід з “дому” окремих образів, реалій, сюжетів на “дах”, із якого утворюється видимість загальнішого, ширшого світу. Де частини складаються в ціле. Де пам’ять (а пам’ять для поетки надзвичайно важлива річ, один із стовпів її літературного світу) входить в інтенсивну взаємодію з теперішнім, а відтак промовляє. На щастя, так стається не тільки у зв’язку з війною:
сонце не засинай просто посеред поля
земля не орана жито не сіяне
та й ми ще ся не вродили
у нас під сорочками бігають вовки мовчання
і приносять в зубах кістки наших предків
ніби діти які по складах вчаться читати
великий тлумачний словник історії
і коли ми підпалюємо оповідь як сірник
ліс наших снів співає самими коренями
ми ж руками розводимо як диригенти
у яких замість рук дерева-відлюдники
і шукаємо сад у якому вони заговорять
як кров у серцях вирізаних з паперу.
Максим Дупешко, Христя Венгринюк, Євгенія Завалій. Ловці світла: історії українських художників. – Чернівці: Чорні вівці, 2024
Книжка, за допомогою якої можна пунктирно познайомити дітей, насамперед молодшого і середнього шкільного віку, з деякими визначними українськими художниками дев’ятнадцятого, двадцятого та двадцять першого століття (тобто найактуальнішого для сьогоднішнього інфопростору періоду). Хоча не лише дітей. Максим Дупешко, Христя Венгринюк і Євгенія Завалій – люди не зі сфери мистецтвознавства, а зі сфери літератури – змогли викласти життєві та професійні історії своїх героїв і героїнь популярно, доступно, але водночас не спрощуючи їхню мистецьку сутність до непристойного. Тому книжку сміливо можна порадити всім, хто потребує, так би мовити, вступних і загально-ознайомчих знань.
Список художників і художниць можна вважати однією зі спроб вибудувати канонічний іконостас українського мистецтва. Тут є шістдесятнцтво, і бойчукізм, реалізм і романтизм, концептуалізм, примітив і модерн. Власне, ось повний список: Ілля Рєпін, Архип Куїнджі, Микола Пимоненко, Микола Івасюк, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Олександр Богомазов, Михайло Бойчук, Казимир Малевич, Катерина Білокур, Никифор Криницький, Тетяна Яблонська, Алла Горська, Марія Примаченко, Олександр Ройтбурд, Іван Марчук, Анатолій Криволап.
…автори роблять внесок у призвичаєння публіки до сприйняття пограничних і транзитних у національному розумінні постатей як елементів саме українського мистецтва. Логіка та актуальність такої політичної лінії зрозуміла і має сенс
Присутність поміж “Ловців світла” таких постатей, як Никифор Криницький (Дровняк), Казимир Малевич, Архип Куїнджі та Ілля Рєпін, засвідчує, що автори роблять внесок у призвичаєння публіки до сприйняття пограничних і транзитних у національному розумінні постатей як елементів саме українського мистецтва. Логіка та актуальність такої політичної лінії зрозуміла і має сенс. Вона має продовження в розповідях про особисті та дискурсивні форми репресій, яких зазнавали художники і художниці. Мається на увазі, наприклад, убивство сталінським режимом видатного художника і організатора Михайла Бойчука. Або імперське спрощення-привласнення сучасною Росією спадщини Архипа Куїнджі спочатку в текстах і мистецтвознавчих концепціях, яке потім, у дні російсько-української війни втілилось уже в буквальне, фізичне привласнення, тобто викрадення його картин та руйнування музею його імені в Маріуполі.
Війна постійно з’являється в текстах про художників різних епох. Це знак злободенності та публіцистичної актуальності книжки сьогодні. А в наступний історичний період “Ловці світла” стануть свідоцтвом про наші дні, про зміни, що відбувається нині у сприйнятті мистецької спадщини України.
Gazeta.ua