Останнім часом у масову свідомість усе наполегливіше впроваджується думка, що перемогти Росію неможливо.
Про це заявляє Дональд Трамп на зустрічі зі своїми виборцями. Мовляв, росіяни перемогли Наполеона й Гітлера, тому нема чого й братися з ними воювати. Отже, на думку лідера республіканців, США мають “вийти з війни з Росією”, в яку їх, очевидно, втягнула Україна.
Щось подібне заявив перед тим президент Казахстану Токаєв. І це та сама думка, яку давно вже просувають Орбан, Фіцо й інші симпатики Путіна в Європі.
А якщо перемогти Росію неможливо, то виникає запитання: навіщо страждати й витрачатися на допомогу Україні?
Не треба пояснювати, наскільки небезпечними для нас є такі риторика й напрям думок західних політиків. Україна всіма силами намагається показати, що успіх у протистоянні Росії можливий, але якраз цих сил останнім часом нам явно бракує. Контрнаступ 2023 року провалився, фронт повільно, але рухається до адміністративних кордонів Донецької області, й навіть захоплення частини Курської області сприймається як тимчасовий успіх, який не має перспектив, для того щоб перерости в щось більше.
Здавалося б, реальність підтверджує тезу про непереможність Росії. У поведінку російських керманичів повернулися їхні звичні зверхність і самовпевненість, мовляв, “СВО” йде за планом і поки не буде досягнуто всіх поставлених цілей, воєнні дії триватимуть.
Рішучість російського керівництва воювати “до переможного кінця” ніби як підтверджують і конкретні рішення збільшення чисельності збройних сил і збільшення бюджетних витрат на воєнні потреби 2025 року, навіть порівняно з 2024-м.
А щоб ні в кого не лишалося сумнівів, Путін ще й ініціює зниження “больового порогу” для застосування ядерної зброї. Тепер РФ готова її застосувати проти будь-кого і спираючись не на міжнародне право, а лише на власне відчуття “серйозності загрози”.
Втім, саме ця наполегливість, із якою впроваджується думка про непереможність Росії, та явна скоординованість заяв путінських союзників і симпатиків підказують, що за фасадом імперської пихи і самовпевненості стоїть страх поразки і приниження, від яких путінський режим перебуває за лічені кроки.
Ми пам’ятаємо, що зовсім недавно кремлівський диктатор заявляв, мовляв, поразка в цій війні поставить під загрозу саме існування Росії в її нинішньому вигляді. І для цього в Путіна були вагомі підстави, які нікуди не поділися і станом на сьогоднішній день.
Річ у тому, що насправді Росія вже неодноразово зазнавала принизливих поразок у своїй недавній історії. Починаючи з Кримської війни, такі поразки траплялися регулярно. Японська війна, Перша світова, спроба захопити Польщу, напад на Фінляндію, Перша чеченська в усіх цих випадках Росія була змушена відступити й на якийсь час відмовитися від своїх імперських амбіцій.
Воєнна поразка від України могла б перевершити всі ці прецеденти за рівнем деморалізації та катастрофічності. Але нинішня війна увійшла в ту фазу позиційного протистояння, в якій перевага в ресурсах стала вирішальним чинником. На тлі “втоми” й політичних вагань наших союзників досягнути такої переваги Україні нині практично неможливо. Тому основою нашої воєнної стратегії є виснаження противника, яке може призвести до його поразки, але в досить тривалій перспективі. У цій самій перспективі, щоправда, ми ризикуємо виснажитися значно сильніше та швидше.
Це не означає, що Україна має відмовитися від плану перемоги, а означає, що ми потребуємо більш реалістичного плану, ніж той, який за інерцією публічно озвучується у внутрішньополітичному та зовнішньополітичному дискурсі.
Уже ясно, що Америка не бомбитиме бункера Путіна з власної ініціативи. Європа не платитиме за існування Української держави лише для того, щоб ми продовжували воювати. Хоч би скільки ми мобілізували водіїв вантажівок і аспірантів, Путін мобілізує більше. Хоч би скільки виготовили снарядів у Пенсильванії вартістю 5,5 тисячі доларів за одиницю продукції, КНДР виготовить і доставить їх Путіну більше. Тому на фронті ми лише стримуємо противника, але перемогти в цій війні маємо в інший спосіб.
Невдачі на фронті є необхідною умовою послаблення московського режиму. Так було й у Кримській війні, й у Японській, і в Першій чеченській. Імперія відступала перед рішучим опором і впадала у внутрішню кризу. Саме цей сценарій є найбільш надійним шляхом до нашої перемоги. Але реалізувати його стає дедалі складніше.
Путін намагається уникнути його двома способами. По-перше, він посилює тиск на фронті, добиваючись силової переваги, а по-друге, залишає собі шлях відступу у вигляді мирних переговорів, про які вже скоро його проситимуть усім колишнім БРІКСом та НАТО разом узятими.
Коаліція замирення агресора сьогодні поширилася не лише на весь Глобальний Південь, але й на частину Європи та половину політичного спектра США. Україна з її рішучістю воювати зберігає підтримку все меншої частини західних політикумів. Отже, нам потрібен план Б на випадок, якщо війна, згідно з путінською стратегією, перейде у фазу поступового замороження на тлі початку “переговорного процесу”.
За цих умов у нас не буде козиря у вигляді російського воєнного фіаско, але на столі залишаються ще кілька нерозіграних карт. Важливо лише пам’ятати, в якій грі ми їх маємо застосувати.
Ключ нашої перемоги лежить всередині Росії. Без ослаблення режиму й переключення уваги російського суспільства на внутрішні проблеми наша карта не зіграє.
Путінський режим хотів легкої перемоги в Україні. Але він пристосувався і до умов затяжного протистояння, з якого отримує свій політичний зиск у вигляді патріотичної мобілізації та вимушеної самоцензури з боку невдоволених категорій населення РФ. Моменту припинення воєнних дій Кремль остерігається, оскільки розуміє, що “відкладені на потім” запитання і претензії одразу вийдуть на поверхню. І серед цих запитань найбільш незручне: навіщо була ця війна росіянам?
Багато що можна буде пояснити російському обивателю наслідками війни і погіршення умов життя, і вороже сприйняття Росії в цивілізованому світі, і смерті та каліцтва сотень тисяч молодих чоловіків. Але пояснити необхідність самої війни Путіну буде що далі, то важче. Тому момент переходу від стану війни до стану миру у Кремлі очікують із великою тривогою. Готуються до нього й відтягують його настання до останнього.
Саме в цей момент ми й повинні вдарити по імперії тією триєдиною зброєю, яка ще зберігається в нас в належній якості та кількості, моральною перевагою, дипломатичною підтримкою союзників і численними судовими позовами та вимогами компенсацій.