“Відчуваю первісну тугу за мандрами й випробуваннями”

Подорож Карпатською дугою тривала сто вісім днів

Першу велику одиночну гірську подорож здійснила під час пандемії. Коронавірус обірвав плани, робочі контакти, тому найефективнішим способом підтримки себе виявився рух. У довгих шляхах тіло й дух мобілізуються, вмикається жага пригод. Тож я вирушила на головний Бескидський маршрут у Польщі протяжністю 500 кілометрів. Перших 100 кіломет­рів ми пройшли з моїм псом Алексом, якому нині 13 років, після цього я передала його друзям і пішла сама. Весь похід тривав 22 дні.

Улітку 2021-го подарувала собі на 50-річчя понад 800 кілометрів високогірної подорожі в Піренеях. За 50 днів на висоті 2000 кілометрів пройшла відомим маршрутом HRP від Середземного моря до Атлантичного океану. 2022-го вирушила найскладнішим високогірним шляхом Європи GR20. Там подолала 200 кілометрів за 16 днів. 2023 року пішла у велику мандрівку Карпатською дугою через чотири країни Словаччину, Польщу, Україну, Румунію. Мені це було потрібно, оскільки і мій фізичний стан, і моральний дух через особисті проблеми та війну в Україні потребували відновлення. У таких важких походах спочатку починаю хотіти їсти, а потім жити.

Подорож Карпатською дугою почалась у Братиславі, тривала 108 днів і стала моїм найдовшим гірським маршрутом 2300 кілометрів. Про цю мандрівку тепер пишу книжку. Думаю, що Піренейського й Карпатського маршрутів жодна українка, крім мене, не пройшла наодинці.

Румунія

Кам’яний курган вершини Морару здалеку видавався велетнем, що сидить на троні. Скелі дивовижних форм здавалися живими. Певно, це і є духи гір, казала собі. І пила частіше воду, бо зневоднення підсилює галюцинації. Пройшла вершину Ґодеану і порубаний хребет Ретезату. Та ландшафт не змінився. Око вихопило кілька темних цяточок знизу. Темні фігурки дивно, але жваво рухалися. Ведмеді! Ночувати в наметі перехотілося.

Уперед гнала тільки одна думка: знайти будь-який дах. Гори довкола вкривали суцільні чорничники. Великі стиглі ягоди вже не радували. Стати наметом у чорничнику все одно що розкластися на ведмежій кухні.

Удалечині проглядалася вершина Добрії остання вершина останнього для мене хребта. Ноги пекло, розмітки не було. Я видивлялася тонкі стежини від овечих копит і трималася їх. Вівці добрий орієнтир. Де вівці, там чабани. Де чабани, там дах. І собаки.

Вівчарки-пастухи помітили мене несподівано швидко. Летіли бистрі й небезпечні. Я тримала напоготові петарди, та не встигла дістати. Лише виставила трекінговий кийок гострим кінцем уперед. Намацала на шлейці рюкзака свисток і щодуху свистіла, прикликаючи чабана. З’явився якраз вчасно.

Мені імпонували люди гір. Чорні від сонця, подавали руку мені як рівній.

Слово singura вивчила одним із перших. Означає “сама”. Румунські жінки зазвичай не ходять самі. Але туристка в Румунії особлива категорія. Туристка-іноземка тим паче. “Singura? Недобре-недобре. Небезпечно”, хитали головою суворі гірські чоловіки. Не раз ділилися водою і солодощами. Пригощали сиром. Я натомість давала цигарки. Зараз віддала петарди. Чабан узяв із вдячністю.

Рушаю далі. Жадібно видивляюся, чи не буде десь струмка. Я не милася сьомий день, але не про миття думала. Вода потрібна на вечерю. Розгребла рукою невеличке джерельце під камінцем можна націдити.

Доки ще світило сонце, підсушила речі. Зробила окріп і запарила вечерю. Взялася мостити спальне місце в хатині для чабанів, яка була позначена на карті. Що людині потрібно для сну? Колиска. Наше тіло любить межі. Це моє дивне відкриття зі шляху. Тож я притягла кілька дровеняк з овечої частини і склала простий чотирикутник. Підстелила ізоляційну фольгу, на неї килимок, спальник. Кольорове ложе заохочувало до спання. Та найцінніші були двері зі справжньою клямкою.

У довгі походи ходжу тільки сама не можу передбачити, як людина поводитиметься в екстремальній ситуації. До того ж таких божевільних, які пішли б зі мною в гори на кілька місяців, годі і знайти. У лісі чи в горах я чую кожен звук, реагую на кожен рух, у мене є своя оптимальна швидкість пересування. Коли я сама в горах, то значно уважніша до себе й усього навколо. Будь-яка людина відвертала б мою увагу, і я не змогла б досягати такої концентрації.

Тип руху вгору-вниз, з хребта в долину і знову на хребет, це добре навантаження, фантастичні краєвиди. Іду і прагну дізнатися, що там далі. Нині сформувалося інстаграмне покоління, в котрого прагнення бачити й відкривати нове змінилося бажанням зробити фоточку й викласти в соцмережі. Людина від цивілізації стає безпорадною і споживацькою або навіть шкідливою для природи. Радію, що мені вдалося уникнути цієї безпорадності завдяки горам. Відчуваю справжню первісну тугу за мандрами, за випробуваннями, з яких я виходжу сильнішою та збагаченою, вчуся покладатися на себе й довіряти собі.

Мені не страшно самій у горах. Це мій тип пригоди, елемент незвіданого. Відчуваю велику радість від фізичного навантаження і диких гір навколо. Щоб не боятися, вчуся, читаю і дивлюся багато про ліс, гори, звірів, рослини.

Не сприймаю погоду, відсутність води, наявність диких звірів як загрози. Розцінюю як елементи подорожі, про які маю знати все.

З ведмедями треба бути уважним. Це великий звір із непередбачуваною поведінкою. Але єдине, що можна зробити, вивчити їхню поведінку. Я перечитала купу літератури, говорила з лісниками. Усі звуки лісу мені знайомі, я розрізняю сліди звірів, читаю ліс. Тому мене це не лякає.

Польща

Від Регетовського перевалу в Польщі починалися по-справжньому безлюдні місця. Ні будівель, ні людей. Суцільна зелень по горизонт і сліди диких звірів.

Після перевалу Дуява я зійшла вниз. На карті позначене село Радоцина, вирішила пройтися там. І ось переді мною зруйнований погріб, кілька фруктових дерев при дорозі, знищена будівля школи, рештки фундаменту церкви, порослі травою і барвінком, придорожні хрести.

Низькі Бескиди історична земля лемків. Села Довге, Липне, Чорне, Незнайова, Баниця, Регетів Вижній, Білична, Чертіжне неподалік Радоцини теж написані на картах курсивом у дужках. На перехресті доріг, посеред нічого, стоять двері. Нема стін, нема хати. Просто двері, розчахнуті в поле, і пам’ятна табличка на них. Символічні двері проєкт Наталії Гладик, художниці з Об’єднання лемків, для нагадування, що тут колись жили люди. У кожному з цих лемківських сіл до Другої світової було понад 50 дворів, кілька сотень людей. Було життя і немає.

Я ішла то хребтом, то долиною чергового села, що вже не існує. У селі Зиндранова не могла оминути Музей лемківської культури. Його створив Федір Гоч, місцевий лемко розповіла Ева Пшисташ, гід музею.

Головна хижа то хата діда Гоча. Хлопцем Федьо мав талант до шиття, і мати відправила його в Дуклю повчитися у кравця. Із собою 17-річний хлопчина мав дві голки і дві скибки хліба. Дорогою його затримали й дали вісім років тюрми у Вісьничі під Краковом. За що? За те, що був лемком.

Колись Зиндранова була великим селом понад 160 сімей. Місто Дуклю населяли євреї, в напрямку Кросна жили поляки, а тут, у бік словацького кордону, русини, лемки, трохи ромів. На цих землях була одвічна екуменічна ­толерантність. Тепер у селі 120 осіб. Трагічна була не тільки операція “Вісла”. Виселення лемків почалися з вересня 1944 року. Ще війна тривала, а людей уже переселяли. Вивозили й на Захід Польщі, в нікуди. 2 години давали сім’ї на те, щоб спакувати пожитки. За всякий непослух чекала куля. Євреїв і ромів вивозили одразу у винищувальний табір Белжець.

Після пом’якшення ставлення польської влади до лемківської меншини, у 1960-х роках, частина виселенців повернулася. До родинної садиби повернувся і Федір Гоч. Створив сім’ю, збудував новий дім, а у старому збирав лемківські пам’ятні речі та військові експонати. Тепер тут музей.

Мій рюкзак важить майже 8 кілограмів із легким наметом і спальником. Нині тенденція ходити легкоходом, із рюкзаком, що з усім вмістом важить менш як 5 кілограмів. Якщо в легкий рюкзак узяти мінімум речей, то це можливо. Мені так не вдається, хоча беру всіх речей по одній. Найбільше в таких походах важать їжа й вода. Іноді треба нести 4 літри. Якщо хребет треба проходити чотири дні, то й запасів треба брати на чотири дні. Якщо ж плануєш іти хребтом 10 днів, то їжі треба мати на цей період. Воду ж доведеться шукати в горах, її на таких відрізках економлю, вранці роблю каву й заливаю водою вівсянку чи кус-кус. Бажано, щоб на вечір лишилося хоча б пів літра води. Для мене це критична міра, коли спрацьовують всі червоні сигнали. Доводиться обирати вмитися від поту, випити її чи залишити на ранкову каву. А може, саме час шукати найближче джерело.

Як правило, з хребтів скельними заглибинами течуть струмки. Деякі позначені на карті, але можуть виявитися пересохлими. Іноді вони не позначені й ти знаходиш їх як подарунок. Отже, вода найбільша проблема на гірських хребтах.

Їжа в моїх мандрах це щось сухе й легке. Також несу газ і пальник, 250 грамів вистачає на два тижні. Не готую нічого довше за 3 хвилини. Є спеціальна їжа, з якої випаровують вологу, але вона мені не по кишені. У горах їм мало, але, хоч як дивно, краще, ніж удома, пітнію, і закидати в очищений організм нову хімію було б безумством. Горішки, ягоди з куща, вода, примітивна каша. Ковбасок, сушеного м’яса в гори не беру, бо запах привабить ведмедів. Та й така їжа викликає спрагу.

Словаччина

На Іновець заввишки 1041 метр вилетіла кулею. На вершині були люди й вежа-передавач, тож проглянула новини з України на телефоні й пішла далі.

Стежка з Іновця в якийсь момент стрімко повела вниз і вивела на розлогу галявину. Там стояла альтанка з двома стінами й дахом, тож я, недовго думаючи, вмостилася спати на лавці. Сон мій рятівний інструмент у стресових ситуаціях.

Першим прийшов заєць сірий і довговухий. Був у метрі від мене, скубав траву так, що я чула, як вона хрумтить. Із-за лаштунків лісу ліворуч виходили сарни, малі самички плямисті й безрогі й самці з акуратними рівними ріжками. З правого боку виступали пишно короновані розгалуженими рогами олені. Уночі поруч рохкали кабани.

На довгих шляхах мене незмінно дивує поєднання дикості й цивілізації. Щойно спала поміж диких звірів, а за кількадесят кілометрів вже п’ю каву в гарненькому готелі. Доки готують каву, заряджаю телефон і можу сполоснутися в готельній вбиральні. Переді мною незабаром місто Тренчанські Теплиці і може, варто там зупинитися.

За легендою, цілющі джерела Тренчанських Теплиць відкрив кульгавий пастух, коли шукав заблукалу вівцю. Чоловік знайшов калюжу гарячої води із сірчаним запахом і після кількох купань у ній начебто вилікувався. Вівця залишилася на гербі міста.

Шлях вів мене через курортний парк. Милі будиночки архітектури різних стилів виринали то тут, то там. Але туристів ніде не брали: “Рамштайн” приїжджає з концертом! Усі нічліги давно розкуплено!” пояснила словачка й запропонувала холодної води. Я знову пішла вгору. Починалися Стражовські гори.

 Що за дурень ходив тут у кішках, снігу давно нема, вимовила, дивуючись, над чітким слідом із гострими… кігтями. Та це ж ведмідь! Слід був виразний і свіжий. Хижак, який його залишив, великий. Сутеніло. Вирішила, що сьогодні дійду до гірського селища Горна Поруба й ночуватиму серед людей.

“Нічлігів у нас нема, але питайте в корчмі”, чоловік на краю села Горна Поруба махнув рукою в напрямку десь туди. Корчма стояла в центрі, на горбочку місці сільських зустрічей, пліток і посиденьок. Тут на ґанку сиділо шестеро зморених словацьких військових при повній викладці, з пивом.

Корчмарка, не чекаючи замовлення, подала мені великий кухоль кофоли словацького відповідника популярної у світі коли. Безалкогольну кофолу виготовляють на особливому сиропі, і порівняно з колою напій має утричі менше цукру й удвічі більше кофеїну. Випила одним духом. Відчула, як запаморочилася голова. Врешті я змогла говорити. Цілком справно вставляючи словацькі слова, запитала корчмарку, де можна переночувати. Вона сказала чекати, зараз приїде її приятелька й забере мене на нічліг до своєї хати. “Хочете супу з сочевиці?” швидко насипала повну миску гарячої страви. Я вминала суп на ґанку й ніжилася на сонці. Припікало вперше за 10 днів суцільних дощів.

З гір у цивілізацію спускаюся вимушено. Якби можна було не спускатися, це був би ідеальний маршрут, ідеальні гори. Але таких гір немає. У долині зазвичай є містечко чи село, річка, магазин, колиба цивілізація. Завжди сподіваюся на місце для намету в тій цивілізації, а якщо пощастить то й поспати в ліжку, помитися в душі, попрати речі, поповнити запаси їжі. Найдовший мій перехід без острівців цивілізації був у Піренеях 11 днів. У Румунії я сім днів ішла диким хребтом, не спускаючись униз.

Колись окремі товариства в Альпах розвивали гірський туризм, набудували спеціальних притулків, щоб мандрівник міг відпочити день, помитися, поїсти, відіспатися й іти далі. Поляки це перейняли в австрійців.

У Польщі Едвард Маскала у 1960-х почав створювати маленькі гірські притулки. Побудував із десяток, але вони також перетворюються на дорогі готелі, де все заброньовано на місяць уперед. Туристи приїздять на кілька днів, їх везуть джипом у гори. Там вони піднімуться на якусь вершину, і їх відвезуть назад до готелю. А мандрівник, який іде за пригодами багато днів, уже не є клієнтом такого життєво необхідного притулку. Нас витіснив дорогий масовий туризм. У мене якось зламався намет, я прийшла у притулок, але мене не пустили навіть на подвір’я. Хліба теж не продали, бо він був розрахований лише на гостей, які забронювали номери.

Рідко на маршрутах, де я ходила, мені зустрічався справжній притулок. Навіть у дешевій поки що Румунії обід у популярному гірському готелі коштуватиме 1000 гривень, тоді як у віддаленому селі вдесятеро дешевше. І це однаково в усіх країнах, де я ходила. Непоганим прихистком слугують хатинки пастухів. Там є нари, рідко місце під вогонь. Але це кращий нічліг, аніж у благенькому наметі.

Україна

Між Тересвою і Чорною Тисою простягається хребет Свидовця. Гори з незвичайними назвами: Куртяска, Унгаряска, Трояска, Геришаска. Дорогою зустріла чабана з отарою.

 А що вовки й ведмеді є? питаюся.

 Та нема! Люди поїли всю звірину, наче пожартував. Звірі на полонині не будуть. Звірі ся держать у лісі. Буває ведмід пуйде голодний, но багато туристів. У нас на ­полонині лиш вівці й корови. Звір тікає від людини. Браконьєри всюди є. У 1990-ті голод тиснув, грошей не було, много звірів вбили, особенно оленів.

“Того ночі такі тихі”, подумалося. Хотілося вірити, що в Українських Карпатах є дикі закутки, де водяться звірі. Досі бачила сліди тільки дрібних гризунів.

До озера Апшинець, де планувала зупинитися на ніч, трохи не дійшла небо затягнуло темними хмарами. Стала, де побачила рівне місце й де мало бути джерело. Тільки набрала води, як линуло з неба. Дощ лив усю ніч і наступний довгий ранок. Спати, втім, не хотілося, почувалася повною сил. Покрутилася до півдня й пішла в туман. Швидко промокла, але йшла енергійно, не мерзла.

Під Драгобратом розцяцьковані рекламою туристичних послуг їздили джипи. Знала точно: на своїй стежці не хочу бачити людей на джипах. Не хочу бачити Драгобрат, який такі туристичні послуги надає. Пішла іншим шляхом.

Усю ніч гриміло й блискало. Та в мене був затишний куточок під горою. Воду збирала дощову. Уранці овечими стежками повернулася на Велику Близницю (висота 1881 м. Країна) вершину Свидовця. Пройшла ще трохи праворуч Кваси, внизу Тростянець і в’ється Чорна Тиса. Я йшла до Чорногірського масиву.

Чоловіки на пропускному пункті в заповідник запитали, звідки й куди йду, присвиснули, почувши, що 47-й день, і пропустили без оплати. Пройшла, скільки змогла, заглибилася в ліс ближче до джерела та стала на нічліг. Розкішно в об’єкті ЮНЕСКО довкола прекрасні букові ліси. Закрилася в наметі швидко, тільки почало сіріти, комарі заїдали.

Вранці ноги несли впевнено. На перший двохтисячник, Петрос, зайшла вправно та швидко зійшла на перемичку. Тут волонтери звели чудовий притулок. Перший справжній притулок на моєму шляху в Україні після Явірника. З мінусів: близько до контрольно-пропускного пункту й “дяді Вані” охоронця. Охоронець морочив голову, наче я в нього вдома збиралася переночувати. А почувши, що вчора пройшла КПП без оплати, втішився: “Нема квитанції? То заплатиш сьогодні за обидва дні”.

У притулку, крім мене, розклалися 13 кремезних чоловіків із Мукачева. Мали повно їжі, випивки, м’ясо на гриль, овочі, фрукти. Запросили на вечерю, і я не відмовилася. Наїлася від пуза, й живіт наступного дня крутив і болів. Урок засвоєно: не переїдати.

Мукачівські хлопці дали мені їжі на дорогу, “дядя Ваня” зник у тумані. Дерлася на Говерлу проти вітру. Кілька днів тому на вершині від блискавки загинуло двоє людей.

На Говерлі було людно й гамірно. За 100 гривень продавали пепсі й пиво в банках та медалі за здобуття гори. Я швидко сходила хребтом униз. Вітер набирав сили, відчувалося, що буде погіршення погоди.

Буцалася з вітром і милувалася Чорногорою. Чорногірський хребет прегарний. Видно ген далеко. Хочеться йти безупинно. На Ребрах лежала латка снігу, біля озера Несамовитого стояло багато наметів. Я сиділа високо на скелі й дивилася, як витанцьовує в повітрі трійка круків. “Стану над Бребенескулом, вирішила. Та спочатку піднімуся на ще один двохтисячник вершину Ґутин-Томнатик”. Наче мало мені того дня було високих гір.

Була п’ята вечора, як ударили перші блискавки. До 4-ї ранку прокотилося чотири сильні грози зі шквальним вітром і громом. Насунула шапку на очі, щоб не боятися спалахів, скрутилася на кариматі. Час від часу треба було вибиратися з намету, щоб переставляти його під вітер, бо дуги лягали і я боялася, що якась зламається. Максимально знизила висоту стін, підперла боки трекінговими палицями, лежала, як у барлозі. Намет о, диво! не промокав.

Уранці, обдивившись довкола, пішла до сусідів. Телефон не ловив, перевірити прогнози погоди ніяк. “Ми в епіцентрі грози, яка йде з Румунії, й буде тільки гірше”, сказав Степан. Степан був місцевий і мав рацію з приймачем. Я видивилася на небі просвіток і ризикнула повернутися на хребет.

Ішла вся мокра, дощ не припинявся, небо звідусіль затягло чорними хмарами. Так зійшла на Чорногору Піп Іван Чорногірський з польсько-українською обсерваторією “Білий слон”.

Зупинятися абиде не мало сенсу. Тож просто йшла, збирала під дощем мокрі ягоди й відчувала глибокий спокій. Десь та й буде місце. Вказівник на роздоріжжі обіцяв хостел і сироварню. У болоті неподалік рохкало трійко свійських свиней. Горами ходили білі й руді корови.

День добігав кінця, і досить швидко з полонин зійшли пастухи. Чоловіки зносили великі бідони з молоком. Мене прийняли приязно й показали хату, в якій можна переночувати.

Румунія специфічна країна, хоч і увійшла в ЄС, про неї мало пишуть через мовний бар’єр. Чистіша за Україну, відчувається присутність грошей Євросоюзу в розбудові інфраструктури. Гори великі, й багато куди люди просто не дісталися. Усі нацпарки безкоштовні, в частині їх дозволено випасати овець. Вівчарство є місцевою традицією, і румуни бережуть його. Ведмедів багато, офіційно 8000, нещодавно ведмідь навіть роздер туристку. Великі гірські масиви лишаються неприступними, масовий турист дістався поки що лише деяких туристичних місць.

В Україні на вершини я ішла розбитими важкою технікою коліями. У гори возять туристів, туди ж вивозять сміття, звідти везуть спиляну деревину. А масовий збір чорниці скидається на здирництво та знущання над природою. Підсумовуючи найбільш дикою в сенсі масштабів дикої природи була Румунія, а у ставленні людей до природи, на жаль, Україна. Найбільш цивілізований туризм у Польщі, найвищі ціни в Польщі та Словаччині й у великих туристичних центрах України та Румунії.

Передплатити журнал “Країна”