“Досі не було видання, яке давало б цілісне уявлення про особистість і творчість Алли Горської”

Майже 250 репродукцій творів художниці-шістдесятниці Алли Горської та статті про різні аспекти її життя і творчості містить артмонографія “Алла Горська”. Книжка вийшла в червні в київському видавництві “Родовід” і продовжує дослідження, розпочате ретроспективною виставкою “Алла Горська. Боривітер”, яка відбулася в березні-квітні в Національному центрі “Український дім”. Про видання розповідає його упорядниця, мистецтвознавиця Анастасія Яцковська, 40 років

Команда артфундації “Дукат” досліджує і популяризує українське неофіційне мистецтво 19601980-х. Якщо коротко й узагальнено це творчість художників, які працювали поза межами соцреалістичного “канону”. Алла Горська яскрава представниця покоління шістдесятників. Талановита художниця і принципова громадська діячка твердо відстоювала українство, за що її вбили спецслужби. Так склалося, що наше суспільство про Горську знало небагато. Її мистецький спадок довгий час залишався в тіні. А це сотні робіт живопису та графіки, мозаїчні панно, театральні ескізи тощо.

Приблизно 10 років тому ми почали вивчати творчість мисткині. Співпрацювали з її сином, культурологом Олесем Зарецьким. 2017-го організували виставку у столичній галереї “Дукат” і видали до неї каталог. Продовжили дослідження в межах проєкту UU Archive електронного архіву українського неофіційного мистецтва другої половини ХХ століття. Зріла ідея масштабної ретроспективної виставки, яку цьогоріч реалізували в партнерстві з Національним центром “Український дім”.

Попри те, що я брала участь у підготовці виставки “Алла Горська. Боривітер”, результат усе одно мене вразив. Там було представлено понад 100 творів, чимало з них раніше не експонували. У кожній залі розмістили кураторські тексти. Одним із центральних об’єктів стала аудіовізуальна інсталяція за мотивами знищеного вітража “Шевченко. Мати”. На моніторах транслювали відеоролики зі спогадами сучасників художниці.

Виставка вийшла потужною, відповідно до масштабу особистості Горської. Звісно, успіх зумовлено її своєчасністю. Саме тепер, коли йде війна за нашу свободу, національну ідентичність і саме існування, досвід шістдесятників є надзвичайно показовим та актуальним. Але завданням кураторів було представити Аллу Горську не тільки як дисидентку, але й як мисткиню. Щаслива, що це вдалося. Резонанс був значний. За шість тижнів експозицію відвідало понад 50 тисяч осіб.

Робота над виданням велася паралельно з підготовкою виставки. Планували щось на зразок альбому, в якому буде опубліковано роботи з експозиції. Скоро стало зрозуміло, що матеріалу збирається значно більше.

Ми надсилали запити до українських і закордонних музеїв і приватних колекціонерів, спілкувались із сучасниками художниці, працювали в архівах, а також залучили провідних фахівців до написання текстової частини. Прагнули не просто опублікувати якомога більше творів Горської, а й максимально повно розкрити її особистість як мисткині та громадянки. Тож первинна ідея змінилася. Альбом трансформувався в артмонографію, а запланований обсяг збільшився майже вдвічі.

Це справді значне видання: 380 сторінок повнокольорового друку, сім об’ємних статей, сотні репродукцій, архівні матеріали документи, світлини, фрагменти щоденників і листів. Збором матеріалу, комунікацією та розробленням концепції книжки займалася команда артфундації “Дукат”, передусім куратори виставки Олена Грозовська, Михайло Кулівник і Катерина Лісова. Дизайн розробила Даша Подольцева.

Тексти писали онука Алли Горської, художниця Олена Зарецька, мистецтвознавиця Олена Грозовська, театро­знавиця Ганна Веселовська, арткритикиня Лізавета Герман, мистецтвознавиця Діана Клочко, історик Радомир Мокрик, журналістка й мистецтвознавиця Оксана Семенік.

Звісно, немає меж досконалості. Є ще роботи, які хотілося б знайти та показати світу, чимало неопрацьованих архівів і мемуарів, цікаві ракурси для мистецтвознавчих досліджень. Але свій задум ми цілком реалізували й пишаємося результатами роботи.

Видання містить майже 250 репродукцій, а також кількадесят архівних світлин, сканкопій документів, нотаток тощо. Звісно, є твори, місцеперебування яких наразі невідоме, а деякі не було можливості сфотографувати. Але це точно найповніша на сьогодні публікація спадщини Горської.

Щодо втраченого доробку, то йдеться передусім про монументальні роботи, мозаїчні панно. На жаль, більшість на окупованих територіях, у Маріуполі, Донецьку, Сорокиному. Маріупольські мозаїки “Дерево життя” та “Боривітер” розбомбили росіяни. Не думаю, що панно можливо відновити. Про інші нічого достеменно не відомо. Утім, якось пошук привів мене до ворожого репортажу про відновлення донецької експериментальної школи №5, де Алла Горська з колегами виконали дев’ять мозаїк, тож, імовірно, ті поки що цілі. Проте зрозуміло, що все українське, чого торкається рука російських окупантів, може зникнути будь-якої миті. Нині на підконтрольній Україні території є тільки дві мозаїки авторства Горської: “Вітер” на фасаді колишнього ресторану “Вітряк” на проспекті Академіка Глушкова в Києві, та “Птах” в екстер’єрі ресторану “Супій” у селі Гельмязів на Черкащині.

Кожен із семи авторських текстів у монографії висвітлює певну грань особистості Алли Горської та стає важливим штрихом до її мистецького портрета. Книжку структуровано за темами: монументальне мистецтво, сценографія, творчі пошуки й діалоги з мистецтвом минулого, Шевченкіана, коло шістдесятників, життєвий і творчий шлях. Кожному блоку ілюстрацій передує відповідна стаття, а відкриває видання текст Олени Грозовської, що представляє Горську як голос покоління шістдесятників.

Однією з драматичних сторінок стала театральна діяльність мисткині, про яку пише Ганна Веселовська. На початку 1960-х художниця була учасницею клубу творчої молоді “Сучасник” і зокрема працювала над оформленням кількох театральних постановок режисера Леся Танюка. На жаль, жодна з них не побачила сцени. Робота над спектаклями “Матінка Кураж та її діти” за Бертольтом Брехтом, “Ніж у Сонці” за Іваном Драчем і “Патетична соната” за Миколою Кулішем зупинилася на етапі ескізів. Вистави “Правда і кривда” за Михайлом Стельмахом та “Отак загинув Гуска” за Кулішем готувалися до постановок у державних театрах, але обидві заборонили, притому останню напередодні прем’єри.

Насичена була творчість художниці, пов’язана з постаттю Тараса Шевченка. Це й вітраж “Шевченко. Мати” у фоє Червоного корпусу Київського державного університету, який керівництво закладу по-варварському знищило. І відродження традиції вшанування дня перепоховання Кобзаря 22 травня. І цікаві творчі рішення образу поета у графічних серіях різних років. Про Шевченкіану Горської написала Оксана Семенік.

Але повторюся: всі тексти варті уваги й найкраще спри­ймати їх разом з ілюстраціями. Досі не було видання, яке давало б цілісне уявлення про особистість і творчість Алли Горської. Є спогади про художницю, її листування й нотатки. Про матір писав Олесь Зарецький, особливу увагу приділивши громадській і правозахисній діяльності та розслідуванню її вбивства. Більш-менш досліджено монументальну творчість фактично єдину сферу, в якій Аллі вдалося реалізуватися. Цим займалася донецька журналістка Людмила Огнєва, клопотанням якої маріупольська мозаїка “Дерево життя”, що понад 40 років провела за цегляною стіною, побачила світ. Але загалом творчість було представлено спорадично. Гостро не вистачало цілісного дослідження, якісних репродукцій і розуміння того, які роботи існують, скільки їх та де вони зберігаються. Тож я сказала б, що не тільки українці чекали на таке видання десятиліттями, а й сама художниця.

Реакцію спільноти ми побачили ще до виходу монографії: було оформлено понад 200 передплат майбутньої книжки. Інтерес до видання високий. Дописи в соцмережах, відгуки друзів і колег надихають і свідчать про те, що ми працювали недарма й упоралися гідно.

Беззаперечно, Алла Горська є однією з центральних постатей українського дисидентського руху. Не всі шістдесятники наважувалися на відкриту конфронтацію з владою. Вона ж не боялася. Разом із Василем Симоненком і Лесем Танюком віднайшла місце масових поховань жертв НКВС у Биківнянському лісі й у листі до міської влади вимагала оприлюднити правду. Опікувалася політв’язнями: їздила на судові засідання, підтримувала родини репресованих, зокрема й фінансово, відвідувала їх у місцях відбування покарань. Щоб побачити друга й однодумця Опанаса Заливаху поїхала аж до Мордовії. Врешті, підписала знаменитий лист-протест 139 діячів культури та науки з вимогою припинити практику протизаконних політичних процесів і не відкликала свого підпису після погроз.

Не захоплюватися цією жінкою, мабуть, неможливо. Варто почитати спогади сучасників нікого Алла не залишала байдужим. Особисто для мене вона є взірцем різносторонньої особистості, яка ефективно розкрилася в різних іпостасях: художниця з багатим мистецьким світоглядом, любляча дружина й мати, безстрашна дисидентка і правозахисниця, свідома й послідовна українофілка.

Уявіть, що означало в 1960 роки свідомо перейти на українську мову, послідовно пропагувати національну культуру, відроджувати традиції на зразок колядництва чи вшанування дня перепоховання Тараса Шевченка. Це приклад справжнього спротиву. Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що Алла Горська пожертвувала власним життям заради свободи інших, зокрема нас із вами. Забувати не маємо права. Мусимо пам’ятати, популяризувати й гідно продовжувати справу цієї видатної жінки. Нам є чим пишатись і що наслідувати.

На жаль, справу про вбивство Алли Горської утилізували за терміном давності. Свого часу Олесь Зарецький намагався поновити розслідування, але отримував формальні відписки. Наше завдання нині не допустити забуття й гідно наслідувати і продовжувати справу Горської та інших борців за свободу. Поразка Росії стане тією крапкою, яка дасть змогу нам сказати, що ми довели справу до кінця.

Передплатити журнал “Країна”