Комуністи групами по два-три чоловіки ходили по хатах
Нас у батьків було троє найстарша Ксеня, я і на два роки молодша від мене Ніна. Восени 1932-го нам було 11, 9 і 7 років. Із сільських хат все вимітали “червоною мітлою”, а в батьків тоді навіть корови не було. Мама по різних закутках ховала каструльки з крупами, але все находили й забирали. Добре, що хоч деякі вузлики вдалося сховати. Але багато зерна в нас і не було, бо ж засівали невеликими клаптиками тільки для себе.
Комуністи групами по два-три чоловіки ходили по хатах, штрикали землю на обійстях, розкопували, як щось знаходили. Тоді ми забули про хліб. Ранньою весною 1933-го ходили по ще мерзлій землі й вигарбували гнилу бараболю. Мама її мила, розтирала в макітрі й без ніякого жиру смажила на чарі. Часто до цієї бараболі добавляли листя з липи чи з берізки такого бур’яну. Щавель тієї весни не встигав рости ми все об’їдали. Так і живилися. Ще мати варила такий борщ кислий буряк, щавель і все. Куліш важко було зготувати об’їждчики добре слідкували, щоб хтось якийсь колосок не підібрав на полі. Як когось піймали, то били, судили, забирали не знати куди, бо ті люди потім не верталися.
Всіх змушували йти в колгосп, хоч у багатьох уже не було сили. Наш батько спух, вже думали, що його не стане. Тоді в нас не було навіть що продати, щоб його поставити на ноги. Мали тільки грубе полотно, але кому ж воно треба? А наш тато був знаний коваль, раніше його часто наймали. І в Гайсині мав замовлення у євреїв. Коли ж спух із голоду, мама найняла підводу й повезла його до тих євреїв. Вони його відгодували, відпоїли, й так він врятувався.
На жаль, від голоду помер наш дідусь. Не всі сусіди вижили. Я була дитиною, але й досі пам’ятаю, що в людей ноги були, як колодки, настільки спухали. По нашій вулиці жила жінка з малими дітьми, то 1933-го всі вони померли. А одного дядька знайшли мертвим у його холодній хаті на печі. Тоді мертвих забирали возом і без домовини, без священника відвозили до ями і скидали. Це страшно навіть уявити.
Щавель тієї весни не встигав рости ми все об’їдали
Коли закінчила сім класів, почалася війна. 1942-го поліцаї зігнали молодих хлопців і дівчат до сільради, а звідти ми пішки йшли до залізничної станції в Ситківці. У Німеччину везли у вагонах для худоби. Лише через щілини дивилися, що робиться зовні. На пересильному пункті потрапили, ніби на базар, але там вибирали не речі, а нас. Так ми стали остарбайтерами. Когось брали на заводи, а мене й іще одну дівчину вибрав німець як служниць по господарству.
У хазяїна робили все. Прокидалися о 4-й ранку й одразу йшли до худоби чистили, годували, доїли корови, поїли телят. Потім нас везли в поле. Саджали, сапали, пололи, збирали камінці. О 12:00 поверталися додому і знову до худоби. Нам давали їсти так, аби не голодували. В Німеччині ми каші не бачили. На сніданок чорний чай і дві скибочки хліба. На обід ріденький суп і бараболю, її не жаліли бери скільки хочеш. Увечері та ж бараболя і чай. Лише на Паску давали якусь свою випічку й суп із курки. На свята пригощали пиріжками з маком, ним засівали великі площі по 35 соток.
У Німеччині познайомилася з першим чоловіком Михайлом. Він був родом із Заходу України. Коли повернулися з Німеччини, його забрали дослужувати в сусіднє з моїм село. Потім він приїхав до мене, влаштувався на роботу. Ми так раділи, коли народився син. Але, за тодішніми законами, в нас не можна було прописати західняків. До моєї матері прийшов голова сільради й почав запитувати, чому зять не прописаний. Саме в той час сусідка вкрала трохи пшениці й до неї приїхала міліція. Ми ж злякалися, що Михайла теж заберуть, бо ж без прописки. Так він поїхав у своє рідне село, але згодом вернувся. Після цього казав: “Там мені не бути, а тут мені не жити”. І справді не давали життя. Через деякий час Михайла знову видворили на Захід України. Більше ми не бачилися.
Нема такого, що я щось їм, а чогось не їм
Вдруге вийшла заміж за місцевого фронтовика Леоніда. Він був грамотний, закінчив інститут у Москві, став головою сільради. А я працювала в колгоспі. Весною мала вдома готувати їсти трактористам і в горщиках виносити в поле. У колгоспі давали небагато продуктів лише борошно, хліб і гірку ріпакову олію. Удома намагалася зробити якусь засмажку, щоб було хоч трохи смачніше. Влітку ж я працювала в полі біля техніки. Проте чоловік захворів на запалення легень, ще й загострилися фронтові рани. Тоді мені допомогли влаштуватися на легшу роботу санітаркою в медпункт, а потім у лікарню. На жаль, чоловіка врятувати не вдалося 1961-го він помер 40-річним.
Нема такого, що я щось їм, а чогось не їм. Усе люблю, а особливо тушковану капусту. Коли залишилася сама в хаті, то багато не готувала, щоб не псувалося. А тепер живу з родиною доньки. Вони мене забрали після початку повномасштабної війни. Тепер рідні за мене спокійніші, а мені з ними веселіше.