“Росіяни пізно почули звук прильоту й намагалися вибратися з-під ураженого танка”

Яна “Мультик” півтора року воювала оператором FPV-дронів

Війну зустріла в Херсоні, вдома в бабусі. Батько зателефонував о 5-й ранку, а я не почула. За годину передзвонила. Тато каже: “Війна. Збирай речі, документи, малу і їдьте за кордон”. Я зателефонувала колишньому чоловікові, бо дитина була в нього. Сказав, що вони з донькою в безпеці. Заспокоїлася й пішла проситися до хлопців у херсонську тероборону. Не взяли, бо щойно відбулася трагедія в Бузковому парку, де росіяни розстріляли наших беззбройних хлопців із ТрО.

Ти маєш ілюзію, що знаєш місто й краще готовий за росіян, але насправді це не має значення. Коли ворог заходить, найперше залякує населення, щоб унеможливити будь-який опір. Убивство хлопців у парку було частиною цього плану.

Перші відчуття страх і нерозуміння. Місто залишилося сам на сам із ворогом. Одна справа, коли комендантську годину оголошує твоя держава, а зовсім інша коли чужа армія. Росіяни нишпорили містом у пошуках АТОвців, їхніх дорослих дітей і патріотично налаштованих містян.

Перше, що стається в окупованому місті, припиняється нормальне постачання продуктів. Великі черги, продавці на власний розсуд визначають норму, щоб вистачило всім.

Наступна несподіванка кількість представників “рус­ского мира”, ждунів. Із тих, хто залишився в окупованому Херсоні, їх було не менш як половина. Коли в листопаді 2022 року я знову приїхала до звільненого міста, то усвідомлювала, що роботи з виявлення російських шпигунів тут більш ніж достатньо.

Ворог не очікував, що в Херсоні зберуться люди й організовуватимуть мітинги з українськими прапорами. Вони намагалися з нами говорити, але не мали ніяких аргументів, окрім одного: “Ми прийшли вас звільнити”. Усвідомлення того, що люди в місті не потребують їхнього звільнення й гонять назад у Росію, стало шоком уже для них. Особливо їх дивували вороже налаштовані українські дівчата. Ми, мовляв, такі красені приїхали, а нас заплювали.

Перших півтора місяця повномасштабної війни я листувалася з батьком, який був в українській армії, до цього воював у зоні АТО. Дочекалася моменту, коли ворог розпочав у місті фільтраційні заходи, й наважилася на переїзд. Напередодні від’їзду до Миколаєва стерла все листування з татом. На бажання росіяни могли би його відновити, але мені пощастило, що не перевіряли. Загалом із Херсона до Миколаєва добиралася 7 годин замість звичайних 40 хвилин.

Коли побачила перший український блокпост, не стрималася й розплакалася. Важко передати словами почуття людини, яка після окупації нарешті бачить воїнів своєї рідної армії. Найперше усвідомлення, що страхи закінчилися.

Під час зустрічі з батьком одразу заявила, що хочу бути в армії й воювати. Порадив охолонути й подумати бодай п’ять діб. Але цей час ніяк не міг вплинути на мою рішучість я бачила 59-ту мотопіхотну бригаду, хотіла тут залишитися, боротися й допомагати.

Починала з елементарного просила показати зброю й учити нею володіти. Вчилася тримати, потім їхала в тир стріляти. Опановувала тактичну медицину. Розуміла, що прилетіти може й у Миколаєві і я мушу не розгубитися. Найбільше боялась уклякнути й нічого не робити. Потім потихеньку здолала свій страх.

Перший досвід посада бойового медика у штурмовій групі. Напередодні пройшла спеціальне навчання. На цій посаді пробула вісім місяців і буквально вигоріла емоційно перестала спати, їсти, почувалася надзвичайно виснаженою морально. Не можу сказати, що мене зламав якийсь конкретний випадок. Швидше, був накопичувальний ефект. У якийсь момент командир це помітив і запропонував перевчитися на пілота БпЛА мовляв, сидітимеш на позиції, не чутимеш стогонів і криків, а робитимеш величезну роботу нищитимеш техніку й живу силу.

На початку навчання на оператора FPV-дрона було важко, бо ніколи не мала такого досвіду. Перший тиждень роботи на симуляторі я навіть не могла рівно полетіти. За це просто з’їдала себе. Однак завжди знаходилися люди, які підтримували. Хлопці казали: “Яно, ти була медиком, ти маєш бойовий досвід, зберися, у тебе все вийде!” Після 4 годин щоденних занять я залишалася на додаткові тренування. Потім попросила брати додому пульт і тренувалася вдома. Зрештою другого тижня я таки полетіла. А після закінчення тритижневого навчання першою здала іспит. Тобто біблійний вислів, що останні стануть першими, я втілила в життя буквально.

Після навчання настав час застосувати знання на практиці. Виїздила з хлопцями на позиції, вивчала, як вони працюють, принцип роботи станції. Допомагала щось підносила, підключала. У травні 2023 року мене вперше взяли на позицію як пілота. Сказали: ти робиш добрі речі, треба почати воювати по-справжньому.

Мій перший трофей кимсь ушкоджений ворожий танк, під яким ховалися росіяни. Спочатку їх помітили хлопці на розвідувальному мавіку. Штурмани мене навели на ціль, і я вдарила з тилової сторони під башту. Росіяни пізно почули звук прильоту й намагалися вискочити з-під ураженого танка. Спроби не були вдалі вибух накрив усіх.

Така удача додала впевненості влучила, значить, усе добре. Наступний виліт, і знову влучання цього разу у ворожий бліндаж. А в третій виліт я промахнулася. Образа була страшенна. Уже згодом дізналася, що таке трапляється через масу причин ту ж протидію РЕБ. Однак після першого промаху повернулися сумніви, які знову довелося долати.

Перед пораненням намагалася досягнути позначки 70 відсотків влучань. Удача пілота залежить від багатьох складових дальності вильоту, протидії ворожого РЕБ. Загалом FPV-дрон може летіти на відстань до 18 кілометрів. Усе залежить від модифікації пташки. Антена може бачити й на 50 кілометрів, але, скажімо, в дронах на оптоволокні є обмеження довжиною дроту.

Літати на оптоволокні навчаюся в Києві, в перерві між реабілітацією після поранення. Це зовсім інший досвід, враховуючи те, що засоби РЕБ не можуть їх заглушити й картинка в пілота значно якісніша. Хоча принцип роботи схожий, додається тільки котушка з оптоволокном.

Маю достатньо влучань по живій силі. Найбільше по бліндажах. Дехто з колег-операторів переймається: “Я вбив росіянина, а в нього, можливо, є сім’я”. Намагаюся собі голову таким не забивати. Знаю, що завтра так само мушу якісно виконати свою роботу, як і сьогодні. А її виконання залежить від багатьох чинників погоди, стану техніки, твого душевного стану.

Керівництво мене не виокремлює з-поміж інших. А якби раптом виокремлювало, то мені це не сподобалося б. Якось спілкувалася з одним керівником, а він здивовано питає: “Мультик, а ти що, дівчинка?” Кажу: “Так, але ви не звертайте уваги”. У своєму колективі я не одна, є ще жінка бойовий медик. Трапляється, накриває психологічна втома від того, що бачиш поруч тих самих людей. Але всі проблеми можна розв’язати. Методи традиційні музика, вечірні прогулянки, якщо є така нагода.

Як казав механік із фільму Леоніда Бикова “У бій ідуть одні старики”, найважче в нашій роботі чекати. Сидиш, спостерігаєш за норою росіян, а вони не виходять. Інколи звертаєшся до них подумки, як до риби на риболовлі: “Вийди, будь ласка, хіба тобі важко, я в тебе влучу один разок!”

Є одна річ, якої я не сприймаю категорично, самодурів у командуванні. Слава Богу, їх не так багато, як це здається стороннім людям не більш як 10 відсотків. Дратує, коли підводить техніка. Ти вийшла заряджена на роботу, а раптом станція не працює згоріла деталь чи перервався якийсь дріт.

Думок змінити професію не маю. Тато інколи каже, що варто пересісти на літаки-розвідники й бути далі від лінії фронту. Але я не хочу. Маю бути ближче до ворога, подобається саме робота оператора FPV-дрона, хоча це небезпечно. Зазнала поранення, бо ворог виявив нашу антену. Далі вирахувати нас уже було справою техніки.

За декілька днів до поранення наснилося, що в мене влучили і я втратила голос не можу кричати. Взагалі сни на війні сняться віщі та яскраві. Не про мирне життя, а про війну. Якось мені наснилося, що зникла одна з наших груп, і того ж дня вони справді зникли безвісти.

Поранення це боляче. Шок, море крові. Мої руки й обличчя нагадували суцільну криваву масу. Очі були закриті, і я як медик не могла оцінити ситуацію. Сиділа й перераховувала пальці на руках, чи всі на місці. Хлопці кинулися, але трохи розгубилися. Запитують: “Що робити?” Кажу: “Хапайте під плечі й виносьте”. Я їх розумію, бо, коли вперше на війні побачила скривавлену людину, теж так заціпеніла.

Наступного четверга мені у Львові ставитимуть другий слуховий апарат на праве вухо. Від вибуху в мене розірвало барабанні перетинки. Тому мене оперували й на одне вухо поставили апарат. Невдовзі ставитимуть другий, бо я маю добре чути дрони.

У долоні була дірка, й сама рука була чорна й обгоріла. Маю ще багато разів приїздити до свого професора, доки на руці не зникнуть рубці. Маму до новини про поранення готувала заздалегідь. Говорила, що я на війні й тут усе може статися. Нині мама розуміє, що мене від поїздки на фронт неможливо відмовити.

Перед моїм пораненням росіяни поранили й нашого штурмана. Буквально за п’ять-шість днів.

До полонених росіян я вже не маю злості. Ненавиджу їх, коли вони самовпевнено ходять зі зброєю на моїй землі. А коли він сидить зв’язаний, принишклий і знищений морально, не маю сил ненавидіти його.

За півтора року моєї роботи оператором я стала вправнішою, це безумовно. Хоча літати тепер набагато складніше. З’явилася нова техніка FPV із тепловізорами. Можна вдень і вночі сидіти й видивлятися ворога. Взагалі глядачем бути цікавіше я багато спостерігала за роботою справжніх майстрів, намагалася перейняти елементи їхньої техніки, залітати туди, куди раніше не наважилася б.

Зазвичай шукаємо цілі й працюємо по ворогу в 56 кіло­метрах від нас. Колись ганяла їх полем і не помітила, як відстань скоротилася до 3 кілометрів. А попереду мене ще сидять пілоти мавіків, і росіяни їх могли помітити. Ого, думаю, треба вас відігнати подалі, бо не хочу тут бачити.

2024 року вони змінили тактику. Раніше були штурми з танками й іншою технікою. Торік пішли хвилі піхоти. Ти їх б’єш, а вони лізуть, немов таргани. Учора ми знищили масу живої сили, а сьогодні вже нова порція пхається. Хто це, я не знаю. Хлопці казали, що на нашому напрямку сунули вагнерівці. Не стверджуватиму, бо я їхніх документів не бачила. Взагалі люблю свою роботу за те, що не бачу ворога наживо. Я не чую їхніх криків, стогонів, мені нормально.

Ті, хто хочуть миру, мають змусити Росію повернути нашу територію. Тоді буде мир. І хай ворог забирає до себе й ждунів. Хочуть у Росію нехай їдуть туди й насолоджуються.

Якщо ми програємо, нас просто знищать. Не знаю, чи це вони зроблять старими способами голодомором, репресіями, чи вигадають щось нове. Але знищуватимуть без жалю, перед цим помучивши досхочу. Для українців росіяни найзаклятіші вороги. Скільки вже було історій з відрізаними головами? Які можуть взагалі бути ілюзії?

Думаю, що одного прекрасного ранку ворог надломиться. Уяви не маю, що має цьому передувати, але так повинно статися за логікою подій. 1917 року вони зробили революцію, бо до Петрограда не завезли хліба. 1991-го не змогли скинути Горбачова й Радянський Союз розпався. Я не знаю, що має статися цього разу, але вони знову програють. Мрію про це.

Якось у Києві йшла на церемонію нагородження. Вдяглася по формі. Помітила, що дорогою від мене сахаються чоловіки. Зрозуміла, що вони думають, ніби я з ТЦК. Подумки кажу кожному: “Та заспокойтеся, я не забиратиму вас на війну”.

За винятком невеликого періоду 2022 року, коли ми були на херсонському напрямку, я весь час на Донеччині. Тут війна набагато інтенсивніша й бої набагато жорстокіші. 26 лютого закінчується моя реабілітація і я повертаюсь у свою частину.

Передплатити журнал “Країна”