“Не треба чекати, коли принесуть чергову порцію польських паштетів із гуманітарної допомоги”

Як внутрішньо переміщені особи піднімають економіку громад

До 3040% упав валовий внутрішній продукт у при­фронтових регіонах із початку повномасштабної війни. У центральних і частині західних областей ВВП скоротився до 1030%. Про це йдеться в дослідженні Центру економічного відновлення за 2023 рік. Водночас у Закарпатській, Івано-Франківській, Кіровоградській областях відбулося відновлення економіки. Це пов’язують зі збільшенням населення, яке приїхало з районів ведення воєнних дій і тимчасово окупованих територій. Ми поспілкувалися з внутрішньо переміщеними особами, які взялися відроджувати українські села, що дали їм прихисток, і запрошувати до себе туристів

24 лютого 2022-го 47-річна Олена Купіна разом із родиною виїхала з Харкова. Мчала навмання. Раптом написав колега. Запропонував прихисток на Він­ниччині в курортному місті Хмільник або селі Буша. Про Хмільник Олена чула, про Бушу не мала уявлення.

 Колега пояснив, що Буша це віддалене село на кордоні з Молдовою. Там немає критичної інфраструктури, тому росіянам нецікаво її обстрілювати. Ми поїхали туди, каже Олена.

Буша Могилів-Подільського району виявилася колоритним селом зі старими кам’яними будинками й мурами, ярами, лісами й мальовничими пагорбами.

 Тут були тиша і спокій і нічого не заважало почати жити заново, продовжує Олена Купіна

Вона познайомилася з бушанською активісткою Світоярою Качуренко, яка 13 років тому переїхала з великого міста. Жінки вирішили створити громадську організацію “Бушанська толока”. Виникла ідея збудувати ретритно-­реабілітаційний центр, який міг би також прихистити ВПО. Тут уже розвивався зелений туризм, але літні туристичні садиби всіх не вміщали, а частина не була пристосована для зимівлі.

 Грошей не було зовсім, але я погодилася, каже Олена. Вже був розроблений архітектурний проєкт екобудинку із солом’яних панелей спресованих тюків у дерев’яних каркасах. На європейському з’їзді екопоселень у Данії нам вдалося знайти партнерів і розпочати спільний збір донатів. Так зібрали половину коштів на будівництво. Також організували акцію “Подаруй панель”. Її скерували на європейську публіку, де є культура такого типу зборів. А людям, які оплачували солом’яну панель для будинку, ми дарували іменне дерево в нашому саду. Їх ми посадимо на алеї вдячності.

У листопаді 2023 року активістки відкрили ретритно-­реабілітаційний центр.

 Наша головна ціль це розвиток Слободи Бушанської, віддаленої частини села, каже за кермом автівки Олена. З нею їдемо до Буші. У центрі села бачу парк скульптури, музей трипільської культури, відреставровану оборонну вежу, магазини, кав’ярню, продавчинь сувенірів, рівний асфальт. Потім починаються поле і Слобода Бушанська. Нас похитує на нерівній вузькій дорозі поміж покинутих хат.

 Буша розвивається, а ця частинка села занепадає. Багато родин продало будинки й переїхало ближче до центру або в місто, щоб діти могли ходити до школи. Тепер тут живе зо 30 людей, занедбані будинки, але неймовірно мальовничо, пояснює Олена.

В’їжджаємо на подвір’я недавно зведеного двоповерхового будинку. До нього йде зелений узвіз від спокійної річки.

У ретритно-реабілітаційному центрі панує тиша. Сходами з другого поверху спускається адміністратор Наталія. Раніше вона жила в Кадіївці до 2016 року Стаханов на Луганщині. Нині Кадіївку окуповано.

Серце будинку величезна кімната з вікнами на всю стіну, з яких видно ліс та пагорби. Тут проводять зустрічі, тренінги переважно громадських і навчальних проєктів. Улітку центр прийняв перший ретрит для поранених воїнів, організований спільно з ГО “Палай”. Лідер організації Назар Двірченко ветеран, спортсмен. Допомагає таким, як він, відновитися після поранень та повернутися до соціального життя. Завданням команди центру було організувати розміщення, тепле приймання та харчування чоловіків. Гроші на останнє зібрали завдяки благодійному продажу тістечок, які випікає адміністраторка Наталія. З ними вийшли на щотижневий ямпільський ярмарок і виручили 5 тис. грн. Дізнавшись про ініціативу, селяни з Буші приносили кролів, цукор, яйця, мед, борошно. Бабусі з сусіднього туристичного села Оксанівка організували військовим стіл та гостинну зустріч.

 Хлопці отримали повне перезавантаження смачне харчування, екскурсії, зустрічі, додає Олена. Насправді їм найбільше потрібні були тиша без сирен та вибухів і сон у комфортній атмосфері без недоречних запитань про війну.

Господиня каже, що з місцевою владою їхня команда має теплі стосунки, ділиться ідеями. Нині спільно реалізують ідею “Бушанської толоки” прибрати в центрі села. Уже встановили там дитячий майданчик за донати, треба ще поставити лавки. Проте з місцевими жителями буває по-різному.

 Наприклад, вирішили ми підключити наш центр до комунального водогону. З’ясувалося, що труби у Слободі Бушанській гнилі й постійно потребують ремонту, говорить Олена. Запропонували сусідам разом їх замінити на нові. Для цього нам потрібно було вуличкою з п’яти хат прокопати яму. Пішли домовлятися. Сказали, що маємо трактор, треба лише скинутися на його роботу. Сусіди не погодилися, бо “трактор покопає і тут буде грязюка”. Так і донині труби течуть, а ми проклали воду з криниці. Є відмінність менталітету. Ми зі сходу та центру, з великих міст, люди дії, вміємо вибудувати стосунки. Тут у людей не вписується в шаблони, як можна приїхати і за короткий термін таке забабахати. Хтось вважає, що ми збудували церкву. Бо якщо є якась добровільна спільнота, то вона може об’єднуватися лише навколо релігії. Поняття громадської організації дехто сприймає як секту. Місцеві люди переважно не йдуть поговорити, якщо виникла якась проблема, зразу починають кричати й погрожувати. А дехто навпаки нас сприймає добре.

Олена Купіна додає, що ще рано говорити про розквіт цієї частинки села, адже ретритно-реабілітаційний центр молодий. Однак уже дві людини купують хати у Слободі Бушанській.

 Ці люди соціальний капітал, вони приїхали не просто жити й далі свого подвір’я нічого не знати. А хочуть співпрацювати, розвиватися разом, додає жінка. Все не повинно крутитися навколо нашого центру. Він лише початок і інструмент для наступних великих кроків.

2014 року Лариса Михайлова з чоловіком виїхали з Маріуполя на Донеччині. Танки в місті не обіцяли нічого доброго. Незабаром місто почали обстрілювати росіяни.

 Сподіваюся, що маріупольці вже все зрозуміли. Але тоді це було більшою мірою проросійське місто, всі думали, що прийде Росія і вони заживуть, купуватимуть хліб за 3 копійки. Тому нам там було некомфортно, розповідає 66-річна Лариса Михайлова.

Вона з чоловіком приїхала до доньки в Київ. А якось товариш запросив їх до себе в село Рудня-Вороб’ївська Коростенського району на Житомирщині. Після брудного повітря Маріуполя Михайловим сподобалися свіжість і природа поліського села на 50 жителів. Родина швидко вирішила купувати там хату.

Удома подружжя мало бізнес гуртову базу. Розраховували на забезпечену старість. Але все довелося залишити й думати, як почати з нуля.

 Раніше я захоплювалася туризмом гори, байдарки. Тому побачила в селі ідеальні можливості для розвитку зеленого туризму. Наша вулиця біля лісу, за 200 метрів можна збирати ягоди. Гостей не турбуватимуть сусіди, продовжує Лариса. Тож зробили три кімнати для туристів. Назвалися екосадиба “Полісся”. І люди почали їхати, а ми докуповувати хатинки. Тепер можемо розмістити 40 осіб. У кожному номері є всі зручності. Меблі дерев’яні, робив чоловік із помічниками. У комплексі ми хотіли зберегти поліський колорит. Хоча щодо місцевої кухні, то її важко продати, адже тут усе смажене на смальці, всюди свинина, багато картоплі.

Господиня каже, що більшість гостей їде за тишею. Також тут можна збирати гриби і чорницю, є ставки для риболовлі, дитячий майданчик.

Лариса нарікає на різке зменшення гостей із 2022 року. Адже раніше велику частку становили іноземці. Їхали з Нідерландів, Білорусі, Данії, Швеції, Польщі. Полюбляли зупинятися в “Поліссі”, коли подорожували до Чорнобильської АЕС, адже Рудня-Вороб’ївська якраз по дорозі.

Коли почалася повномасштабна війна, садиба “Полісся” дала прихисток військовим, людям, які втратили житло. Потім подружжя Михайлових залишило Україну майже на півтора року. Але зрозуміли, що не можуть жити на чужині, й повернулися.

Михайлови добилися від влади, щоб до села проклали добру дорогу, поставили до нього вказівник, забезпечили освітлення вулиць, встановили смітники, зробили дамбу.

 Але нам ніхто за це навіть не подякував, додає Лариса Семенівна.

Бізнесмен Павло Ярмій на початку повномасштабної війни вивіз родину з Нової Каховки на Херсонщині. Сам повернувся в окуповане місто допомагати людям. З іншими волонтерами збирали гроші й закуповували людям продукти, бо з харчами почалися проблеми. У місті говорили про затримування тих, хто не йшов на співпрацю з росіянами. Павло знав, що скоро прийдуть по нього, адже чоловік іще до війни був відомий у місті як український патріот. 24 квітня 2022 року він опинився на підконтрольній Україні території та осів в Умані Черкаської області. На Херсонщині залишив усе ресторанний бізнес, майно.

На новому місці Павло зібрав команду з трьох громадських організацій, які приїхали з Херсонщини, зокрема власної Агенції регіонального розвитку Таврійського об’єднання територіальних громад. За місяць відкрили в Умані офіс Херсонського центру розвитку громад.

 А 19 серпня зробили перший економічний форум і запропонували місцевим громадам ідею створення агротуристичного кластера “Шляхами трипільської Праматері”. Він об’єднав громади Вінниччини, Черкащини й Кіровоградщини, розповідає Павло.

Його команда написала проєкт “Міфологізація Трипілля” і виграла грант 50 тис. євро. За два роки тільки в Умані організували чотири туристичні форуми за участі експертів з України та іноземних. У жовтні 2024-го провели форум “Туристичними шляхами українського Поділля” в Ямполі Вінницької області. До цього Павло Ярмій не був новачком у туризмі. Раніше на Херсонщині займався громадськими проєктами цього напряму.

 Якось ми з групою переселенців поїхали з Умані в Легедзине на Черкащині, до Влада Чабанюка, який має музей трипільської культури. Він зробив прекрасну екскурсію, і я закохався в те, що він казав. Потім ми проїхалися місцевими громадами й винесли спільну для цієї території ідею Трипілля. Адже в усіх громадах, які увійшли до нашого кластера, є сліди трипільської культури. Так, вона була експансивна, але мені подобається така експансія, бо трипільці принесли сільське господарство, кераміку, ткацтво. Це та культура, а трипільці це ті люди, які вплинули на формування мене й моїх предків. Увесь світ шукає коріння там унизу, а ми цього уникаємо. Думку, що ми не повноцінна нація, а невідомо хто, нав’язав нам Радянський Союз. Я пережив окупацію і точно знаю, що ці виродки воюють із нами за нашу культуру. Бо культура формує людей.

Команда Павла Ярмія задля реалізації туристичного шляху працює з громадами, проводить навчання для органів місцевого самоврядування, представників локального бізнесу, громадських активістів.

 У програмі “Економічного розвитку громад” 2530 від­­сотків учасників ВПО, каже Павло Ярмій. Ми зацікавлені в них, бо самі такі й розуміємо, наскільки непросто їм знайти роботу, яка давала б гідні заробітки і становище в суспільстві. Багато хто думає, що нам потрібен тільки шматок хліба й ковдра, щоб укритися. Нас не треба жаліти, допоможіть нам знайти своє місце і ми готові дати більше, ніж від нас очікують. Переселенцям важче відкрити бізнес, вони не мають капіталу, доводиться все починати з нуля. Тому часто цього бояться. Крім того, жевріє надія, що зможуть повернутися додому. Ми ж ділимося своїм досвідом, бо самі є підприємцями. Вчимо створювати громадські об’єднання, подавати грантові заявки на проєкти.

На Поділлі команда Павла побачила два напрями економічного розвитку. Це аграрна сфера й туризм. Тому особливу увагу звертають саме на ці галузі.

Окрім того, Павло Ярмій із колегами заснували проєкт “Це крафт”. Підтримують локальних виробників і ремісників, популяризують товари з натуральної сировини.

 Серед учасників проєкту багато переселенців. Частина з них мала виробництва на Херсонщині, а тепер продовжує розвивати бізнес як ВПО. Крафт це один із найшвидших шляхів робити щось корисне й економічно спроможне, продовжує Павло Ярмій. Не треба чекати, коли принесуть чергову порцію польських паштетів із гуманітарної допомоги. Ми закликаємо самим учитися заробляти на життя. Безпосередньо допомагати потрібно лише дітям, неповносправним і людям похилого віку.