Дії нової американської адміністрації значною мірою анонсувалися ще до останніх виборів президента США. Але динаміка суспільних настроїв в Україні останніх тижнів виявила, що дії Білого дому стали чомусь несподіванкою для більшості пересічних і не дуже українців.
Однак попри гарні слова про демократію, свободу, інші цінності, держави зазвичай егоїстично керуються позицією колишнього премʼєр-міністра Великої Британії Генрі Пальмерстона: “У нас немає вічних союзників, і у нас немає вічних ворогів. Наші інтереси вічні і постійні, і слідувати цим інтересам наш обов’язок”.
Скажімо, Дональд Трамп обіцяв своєму народу “чесно виконувати обов’язки президента Сполучених Штатів Америки і по мірі своїх сил оберігати, захищати і підтримувати Конституцію Сполучених Штатів”. І нічого більше. Тож ставлення американців до України визначалося і визначається винятково інтересами США, реалізація яких пристосовується до швидкоплинних обставин.
Лезо реальності
В очах нової адміністрації головною вадою діяльності військово-політичного керівництва України є передусім відсутність значущих результатів, попри достатньо істотну фінансову і військову підтримки Заходу упродовж трьох років. Гроші витрачено де результат?
Як би там не було, наша реальність наразі не дуже втішна. Тому із заяв керманичів західних держав щезли слова про необхідність визначення результату російсько – українського протистояння на полі бою, про що вони чимало говорили якихось півтора роки тому.
Дії колективного Заходу суттєво зміцнили російсько-китайський альянс, що аж ніяк не відповідає стратегічним інтересам США.
Натомість визнається, що антиросійські санкції завдали чималої шкоди передусім тим, хто їх запроваджував. І не тільки економічної. Дії колективного Заходу суттєво зміцнили російсько-китайський альянс, що аж ніяк не відповідає стратегічним інтересам США.
Тобто, немає ніякого раптового переходу Дональда Трампа на російський бік, на чому подекуди наголошується і в українських пабліках, і особами, наближеними до військово-політичного керівництва України. Скоріше, сама перемога Трампа на виборах відображає внутрішній запит американського суспільства на зміну зовнішньополітичних підходів. А надмірно емоційні заяви неспроможні змінити ставлення США до президента України в кращий бік, але вони позначилися на американсько-українських відносинах.
Серед варіантів перебігу подій, як ми вже бачимо сьогодні, ще з кінця минулого року реальним стало усунення США з конфлікту взагалі. З передачею усієї відповідальності за те, що буде відбуватися в Україні, на своїх європейських, чи то союзників, чи то вже лише партнерів. На це постійно раніше натякав, а днями в Парижі сказав прямо держсекретар США Марко Рубіо.
У чому переваги цього варіанту для американців? Медійно Дональд Трамп може обґрунтувати це тим, що внаслідок недоговороздатності української сторони (а скоріше обох сторін відразу), він позбавлений можливості укласти мир обіцяним шляхом особистого діалогу російського та українського лідерів.
Турбота про європейську безпеку справа європейців
Оскільки навкруги США океан, то турбота про європейську безпеку справа європейців. З усіма ймовірними фінансовими, технічними і воєнними наслідками для тих, хто візьме на себе тягар російсько-українського протистояння.
Тобто, Дональд умиває руки.
Однак, залишивши долю України на розсуд Європи, неможливо сказати, чи зможуть її дії забезпечити скільки-небудь прийнятний для американської сторони результат. Коли справа доходить до реалізації войовничих закликів європейців, то надто швидко виявляється, що грошей немає, снарядів немає, війська немає, а все, що пропонується це політати трішки над Україною з баз, розташованих у Польщі (і то за умови, якщо Кремль це дозволить). Тому передати Європі, яка зараз перебуває не в найкращому – з усіх точок зору – стані, українське питання це ймовірно приректи Україну на військово-політичну поразку. І американська адміністрація буде до цього причетна вже самим фактом передачі долі конфлікту у надто непевні руки.
Є альтернатива?
Відвертий тиск особисто на Володимира Зеленського може як відображати сумніви заокеанських партнерів у тому, що чинний глава держави спроможний діяти в руслі американських інтересів, так і підштовхувати його до дій у належному напрямі. Якби на сьогоднішній день в Україні знайшлася постать, спроможна перехопити кермо і почати впевнено спрямовувати українського човна хвилями воєнного протистояння, то американці, можливо, дещо і змінили б свою риторику. Претендентів на гетьманську булаву в Україні ніколи не бракувало. Два українці три гетьмани, це наше давнє колесо Сансари. Проблема в тому, чи зрозуміла та приваблива ця альтернатива для США.
Стосовно ймовірних наступників забагато висловлювань на тему можливої їхньої лояльності до окремих держав. Однак, здається, що можливості Сполучених Штатів Америки достатні, щоб будь-яку, чи пробританську, чи проізраїльську, та хоч пропанамську креатуру зробити цілком проамериканською. Вже просування того чи іншого українського політика на вершину влади вимагає значних зусиль і ресурсів. Починаючи зі звільнення цієї вершини для наступника. І тут ніякі внутрішні можливості (натяки на майдани і тому подібне) неспроможні зрівнятися з можливостями зовнішніми.
Тож саме таке просування зробить будь-якого незговірливого політика певною мірою зобов’язаним тим, хто цьому посприяв. А попередні уподобання майбутнього лідера річ другорядна.
Чутки про можливий мир розтанули разом із снігом, бо ці розмови ажніяк не позначилися на темпах і масштабах руйнації українського тилу
Питання винятково у тому, чи виявиться обрана постать ефективно діючою в умовах всебічної кризи, у яку Україна, на жаль, буде занурюватися все глибше і глибше. Безвідносно до того, чи продовжаться бойові дії, чи настане очікуваний мир. Порівняно із зимою наразі чутки про можливий мир розтанули разом із снігом, бо ці розмови ажніяк не позначилися на темпах і масштабах руйнації українського тилу.
А от щодо персоналій і можливого механізму транзиту влади сьогодні визначитися сутужно. Навряд чи варто здійснювати пошук наступника в оточенні діючого президента, навіть якщо хтось там такі сподівання плекає.
Замало помітних і популярних публічних постатей та ще й із формальним статусом. Внаслідок особливої ролі Верховної Ради України у забезпеченні наступності держави не виключається загострення міжособистісного суперництва у парламенті.
Щодо претендентів з числа військових потрібно розуміти, що суспільний попит на них може стрімко впасти за умов мирного часу. Найбільша їхня перевага можливість спертися на реальну силу у бурхливих умовах повоєнної України, чого немає у жодного цивільного політика. Але знову ж таки за відсутності жорсткої внутрішньої конкуренції серед самих людей у погонах.
Та цей значний ступінь невизначеності щодо ймовірних і ефективних наступників чинного президента України був актуальним на початку цього року. І тоді вбачалось, що команда Трампа таки змушена буде підтримувати Володимира Зеленського на посту глави держави.
Однак, нещодавно Дональд Трамп уже сказав, що він потенціал наступного президента України вбачає у лідерці БЮТ, Юлії Тимошенко.
Хоча не зрозуміло, чи він серйозно це казав, чи просто вкинув чергову провокацію в експертне середовище як Америки, так і України.