Роман Aurora Borealis Максима Гаха вийшов друком у Видавництві Жупанського. Твір має дві паралельні сюжетні лінії. Перша розповідає про афінянина, який у розпал Пелопоннеської війни 429 року до нашої ери вирушає до Скіфії в пошуках зниклого батька. Події другої відбуваються 1323 року нашої ери. Римська імперія не розпалася, але існує у формі республіки, а Європа замість Середньовіччя переживає стрімкий технологічний розвиток. Константинопольський експерт з антикваріату береться відшукати стародавній скіфський амулет, слід якого веде до таємних товариств, за сюжетом.
За словами видавця Олексія Жупанського, Aurora Borealis є сумішшю альтернативної історії, фантастики, фентезі, давньогрецьких міфів, шпигунського детективу й історичного роману.
17 травня автор роману Максим Гах презентував новинку у столичній книгарні Readeat. Подію відвідав і редактор “Країни”
Один із головних героїв Aurora Borealis, фахівець зі старожитностей Віктор Корнелій Ерфе, вивчав археологію, але розчарувався та покинув справу. У нього виникло відчуття, що це все мертве, просто уламки та сміття, каже Максим Гах. Робота над цією книжкою була для мене в якомусь сенсі археологією. Я вишукував уламки минулого в інших текстах. Намагався зібрати в єдине ціле та пояснити знайдене, тому що це основна суть археології.
Будь-який історичний роман про розуміння якогось періоду минулого з позиції сьогодення. Усі вони говорять про той час, у який написані, так само багато, як і про той, про який розповідають. Тому Aurora Borealis навіть більшою мірою про сучасність, а не про античність: “Усе, що ми говоримо, ми говоримо про себе”.
Роман складається з двох самодостатніх сюжетних ліній. Спочатку в мене була тільки концепція кіберпанкового світу альтернативного Середньовіччя. Коли відчув, що чогось не вистачає, з’явилася антична, скіфська лінія.
Момент осяяння стався під час президентських виборів 2019 року. Коли виграв Володимир Зеленський, деякі люди прямо плакали, що все погано й жахливо. Я тоді читав “Пелопоннеську війну” американського історика Дональда Кагана. Якраз проходив, як мені здалося, найгірший для Афін відрізок тієї війни, з якого згодом почав свою книжку. Афіняни програють і перебувають у блокаді. Починається епідемія, а стратег Перікл помирає. Політична невизначеність. Популісти пропонують прості рішення. Мені це нагадало нашу реальність. Тільки з поправкою: виявилося, що то був далеко не найгірший період, як і в історії Афін. Потім була катастрофічна для них експедиція на Сицилію, а за кілька років і поразка у війні. Тобто те, з чого вони починали, не було найгіршим, хоча таким здавалося. Мені захотілося написати про ці події, бо вони відповідали нашій війні та викликам, які перед нами стояли. А ще більше, коли почалося повномасштабне вторгнення. У загальних рисах історія повторюється, принаймні у драматургії.
Античність узагалі цікава тим, що тоді якимось дивним чином швидко з’явилося багато речей, які для нас досі актуальні. Наприклад, демократія, яка виникла в Афінах, нині вважається найефективнішою формою правління, хоч ідеалу не існує. А в Римі утворилася республіка з усіма інститутами у вигляді стримувань і противаг, які теоретично мали завадити комусь узурпувати владу. Пізніше там це сталося й республіка стала імперією, але концепція вже існувала.
Мене завжди дивувало, чому все працювало, а потім занепало. Майже на тисячу років перетворилося на феодальну роздрібненість і постійні міжусобиці, а інституції фактично зникли. Коли ж створювалися Сполучені Штати Америки, вони взяли грецькі й римські ідеї та сказали: “Давайте побудуємо державу, базуючись на античності”. Але ж це лежало на поверхні, що така модель функціональна.
Для мене ідея вічного повернення до чогось кращого була втілена саме в античності. Але зрозумів, що замало знаю про те життя на рівні дрібниць і деталей, які й збагачують оповідь. Перечитував античну класику, зокрема Геродота, грецьку драматургію, історії римських імператорів. Що більше досліджував, то більше розросталася книжка.
Чи міг би роман бути в півтора разу менший? Напевно. Але в якийсь момент зрозумів, що в художній літературі не все повинно мати сенс. Не все в обсязі твору мусить на щось працювати, деякі епізоди просто є. Не викидав, а слідував, куди мене вів сюжет. Привів до півтора мільйона знаків і досягнення ліміту в Google Документах. Хоча у процесі роботи не відчував цього обсягу. Зрозумів, що написав багато, коли треба було роздрукувати для редагування й у копіцентрі переді мною поставили перемотану плівкою гору сторінок А4.
У загальних рисах історія повторюється, принаймні у драматургії
Дві сюжетні лінії можна було б видати як окремі романи по 400 сторінок. Але це не так цікаво. Коли читаєш паралельно, знаходиш більше зв’язків. У якомусь сенсі лінії дзеркальні. Якщо взяти географічну траєкторію, як герої мандрують, то в одній вони рухаються з Риму до Скіфії, а в іншій починають у Скіфії та закінчують навпаки.
Основна відмінність між двома сюжетами це темп і насиченість інформацією. Давніша лінія відповідає духові свого часу. Там усе просто, лінійно та в розміреному темпі. Такий собі античний вестерн на північно-східному відносно Греції скіфському степовому фронтирі. Іншу, кіберпанкову, лінію починав писати п’ять чи шість разів, поки відчув, як має бути. Вона набагато швидша та відображає наше значно насиченіше життя. У певні моменти хотів досягнути перевантаження інформацією. Коли її так багато, що вже не знаєш, що важливе, а що ні. Коли треба щось виокремлювати, а незрозуміло, що саме.
Читач Aurora Borealis знає, що читає сучасну книжку. Так само, як, наприклад, історичні романи Гора Відала “Сотворіння світу” та “Юліан”, які на мене сильно вплинули. Змішування різних перспектив це цікаво. Усі підходи виправдані та мають право на існування в час постмодернізму. Скажімо, в мене є розділ, стилізований під давньогрецьку трагедію. Але очевидно, що це іронія.
Поворотний момент, точка розходження нашої реальності з вигаданою, в Aurora Borealis відбувається під час правління Юліана, про якого я читав роман Гора Відала. Це останній римський імператор, який був не християнин, а язичник. Він правив буквально два роки, а його смерть сталася за підозрілих обставин. Вважається, що це могла бути змова християн, щоб він не повернув політеїзму. Християнство на той момент було вже впливовою силою. Юліан хотів відкотити цей процес назад.
Мій роман про Європу та європейський культурний простір. А в нашій історії християнство відіграло велику роль. І темні віки були тим, чим вони були, зокрема через вплив християнства та цієї парадигми мислення. У моїй книжці історія пішла таким чином, що Юліан правив довго та став одним із найвпливовіших імператорів. Переміг християнство, консолідував досить слабку імперію та запустив поворот до республіки. Його тут називають не Відступником, як у реальності, а Правдоборцем.
Не знаю, чи в Aurora Borealis зображено найкращий варіант. Коли з’явився анонс, мене хтось запитав: “А це утопія чи антиутопія?” Відповів, що залежить від того, які у вас погляди. Для когось це антиутопія, бо панує якийсь лібералізм на максималках. А для когось утопія, тому що це світ великої індивідуальної свободи, де держава дає громадянину карт-бланш. Наприклад, хочеш стати наркозалежним будь ласка. Хочеш вкоротити собі віку є відведені місця.
Одна з основних тем роману протистояння в окремій людині та в соціумі між свободою та належністю до колективу. Ми еволюціонували від приматів, які є соціальними тваринами. Тому постійно є бажання належати до чогось. А оскільки маємо абстрактне мислення, то вигадали багато сутностей, щоб належати до них. Це як контейнери, в які вкладаємо себе: корпорація, клас, раса, тусовка тощо.
В історії людства постійно існує маятник між прагненням перетворитися на масу та прагненням розпастися на окремі індивіди. Скажімо, перша половина XX століття це абсолютна перевага тоталітарних режимів. Практично вся Європа була тоталітарною в тому чи тому сенсі. Можливо, через якесь відчуття тривоги та змін у світі, але це був тренд. Рух MAGA фактично про те саме треба всім стати плечем до плеча й захищати традиційні цінності. Але водночас від Другої світової дотепер епоха свободи індивіда. Можливо, вона продовжиться й у майбутньому.
У книжці дихотомія імперії та республіки показує ці два людські прагнення. Маятник тут добре представлено, тому що це третя імперія та третя республіка. Вони постійно змінюються, бо в людей міняються прагнення. Імперія тут класична тоталітарна держава. Важко навіть знайти різницю, чи це комунізм, чи фашизм, тому що ідеології насправді не мають значення. Якщо їх відкинути, тоталітаризм це бажання перетворити ряд індивідуумів в суцільну масу. Але республіку тут доведено до абсурду. Тому через фрагментованість і незрозумілість світу, перенасиченість інформацією та прагнення належати до чогось люди в якийсь момент можуть сказати: “Ну та не можна так жити, давайте повернемо вождя”.
У моїй голові вже сформовано концепцію продовження Aurora Borealis. Воно відрізнятиметься від першого роману. Буде все інше герої, час, стилістика. Єдине, що залишиться, центральна тема. Вона отримає суттєвий розвиток, пояснення та інтерпретації.