Від документальних до фешн: 30 років незалежної України показали в 600 фото

600 фоторобіт 62 авторів і художніх об’єднань експонується у Мистецькому арсеналі.

На виставці “Чутливість. Сучасна українська фотографія” представлені світлини найцікавіших митців, які фіксували українську дійсність протягом останніх 30 років. Це роботи Віктора Марущенка, Ігора Гайдая, Рiти Островської, Бориса Михайлова, Анни Войтенко та інших. На початку 1990-х фотографія постала як самодостатній вид сучасного мистецтва в Україні. Демонструють все різноманіття фотомистецтва за форматами і темами. Від документальних до фешн-фотографій та спеціально викривлених за допомогою різних ефектів зображень. Простежується вплив історичних подій – лихі 1990-ті, Майдани, війни.

– Намагалися абстрагуватися від власних уподобань. Відбирали роботи, які є показовими для часу, важливими для відображення певних тенденцій, – каже співкуратор виставки Максим Горбацький. З Олександром Соловйовим та Соломією Савчук працювали над виставою пів року. – Є групи фотографів, які працюють зі схожою темою. Формували блоки, які мають спільність у мистецькому підході, естетиці, темі. Аби показати в загальній картині сформовані наративи чи методи.

Якщо ми говоримо про українську фотографію, це перша масштабна виставка. Її рамка мала бути широкою. Чутливість є чутливістю плівки, світлочутливої поверхні, що лежить в основі будь-якої фотографії. А також чутливість до подій. Це не розповідь про Україну у фотографіях за 30 років, але чутливість до часу, оточення, рефлексивність.

Зараз ніщо радикально не вирізняє українську фотографію, вона є частиною глобалізованого культурного процесу. Але є концептуальні відмінності, бо всі важливі події знаходять своє відображення в фотографії. В фотопроєктах помітні больові точки: Революція Гідності, декомунізація, війна на Донбасі. Раніше, в роботах Михайлова, Марущенка більше уваги приділялося проблемам важких умов праці, Чорнобилю. Зараз цього менше. Українські фотографи частіше звертається до універсальних тем. Також є мода, електронна музика, рейви.

З часом змінилося сприйняття деяких проєктів. “Золото України” Іллі Чичкана створений в середині 1990-х. Зняв відомих художників, як Гнилицький. Зараз виглядає як поп артовий і кітчевий проєкт. Це монументалізація, хоч і з певним саркастичним поглядом на кращих представників мистецької тусовки.

Харківський фотограф Роман Пятковка одним із перших звернувся до еротичної фотографії.

“Ця тема була табуйована в радянський час, – каже він. – Молодому хлопцю, звісно, цікаво дивитися на оголених дівчат. Водночас мені важливо було заповнити дефіцит тіла в зображенні. Не хотілося робити класичну фотографію ню зі світлом. Вважаю, не буває некрасивих жінок. Є або нелюблячий чоловік, або безрукий фотограф. Наші жінки стояли в чергах, працювали на будівництві, не мало косметики, нарядів, погано харчувалися. І тіло це відображало. Я завжди досліджував тіло в комунальному, особистому просторі. Для мене цей простір був таким же предметом дослідження, як і тіло. Тіло не об’єкт, а інструмент, лакмусовий папір, що відображає соціально-культурну ситуацію.

У циклі “Шабаш відьом” знімав оголених стрибаючих дівчат разом з Борисом Михайловим. Мені легше було домовитися з дівчатами, які роздягалися. А у нього була порожня квартира. Буся, Маша та Оля стрибали. Роботи були в багатьох музеях.

“Ігри голих” стало відповіддю на репліку, що я займаюся брутально-генітальною тематикою в мистецтві. Мені було цікаво сумістити різні зображення. Це був початок перебудови, на хвилі цікавості до радянського мистецтва, почали виставлятися середні фотографії. Намагався осмислити та переоцінити тему радянської символіки й голих тіл. На оголених жінок і чоловіків проєктував зображення радянських солдатів, парад, Леніна. Спробував не банально, пошло чи тупо, сумістити радянські символи з радянським тілом. Цю серію надрукували у фінській книзі про радянську фотографію. В КДБ дізналися тільки в середині перебудови, просто пожурили. Мені подобається така техніка. Роблю книжковий та виставковий проєкт “Книга смачної і здорової їжі та її вплив на сучасний секс”. Взяв за основу книгу про їжу сталінських часів, залишив текст і поміняв ілюстрації. Кольорові вкладки проєктував на людей, які займаються коханням”.

У 1994-1999 роках Валерій Милосердов знімав серію “Покинуті люди” про мешканців Донбасу.

“Їздив по містечкам Луганської та Донецької областей. На той момент в Донбасі жило 11 мільйонів людей, – каже він. Ми з Віктором Марущенком вперше поїхали подивитися, що собою являє Донбас. Один долар тоді скоштував 16 мільйонів купонокарбованців. Була божевільна інфляція, спад рівня життя людей, було не зрозуміло, що буде далі. Шахтарі мали великий вплив. Після проголошення незалежності в парламенті Леонід Кравчук сів на літак і полетів в Донецьк. Це була єдина сила, крім армії, яка підпорядковувалася Москві, що могла захистити країну. Шахтарі були як напіввійськова організація. Цим людям нема чого втрачати, вони щодня бачать смерть. Цей горизонт, який я знімав – 11 800 метрів, шахта Леніна № 2 після того горів два рази.

Це розповідь про те, як держава не втручається в життя людей. Величезний регіон покинутий, представлений сам собі. І я ще тоді написав, що це політична кухня України. І там будуть якісь події, що вплинуть на все життя країни. І у 2014-му році мої слова підтвердилися. Якщо ми туди не приходимо, туди приходять інші.

Куратори зробили культурний і громадянський подвиг. В нефотографічній країні як Україна відкрити таку виставку. Це привід для діалогу і розмови. Раніше показували в основному авторів Харківської школи фотографії. Експозиція охоплює авторів з різних регіонів, показує, що відбувалося і відбувається. В усьому світі фотографія є частиною сучасного мистецтва. Фотографів називають візуальними художниками. Нарешті й ми наближаємося до світового тренду”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Українська анімація стала більш сором’язливою