Я народився з вагою понад 4 кілограми. Теща пам’ятає як мене везли, а вона лежала й дивувалася, який я богатир. Тепер каже, уявити не могла, що стану її зятем. З її донькою ми навчалися в паралельних класах однієї школи. В дев’ятому почав до неї залицятися, розповідає 50-річний Геннадій КОНОНЧУК із міста Дубровиця Рівненської області.
Із дружиною Оленою Конончук народилися в одному пологовому будинку одного дня. 20-річними вирішили побратися. Цьогоріч відсвяткували перлинне весілля.
1991 року ми вінчалися в церкві, тоді це вже дозволялося. Коли тільки одружилися, не могла зрозуміти його захоплення полюванням і рибальством. Та потім побачила, що нічого поганого в цьому нема. Чоловікові подобається, він відпочиває. Тепер разом ходимо на риболовлю і збираємо гриби. Буває, приїжджаємо на гарний луг і він каже: “Кохана, ці всі квіти для тебе”. Коли їздить на полювання, додому повертається з букетом. Одразу знаю, де він був, розповідає Олена. Щоб жити в мирі й злагоді, треба поважати й дослухатися одне одного. Жінка має бути мудра. Колись моя баба збиралася до нас у гості. Я сказала, щоб Гена її зустрів на мотоциклі. Але він запізнився. Вона сама йде з автобуса, а він тільки їде. Я почала на нього кричати. Баба глянула на мене: “Запам’ятай на все життя: як чоловік прийшов з роботи, то на голодного не кричи. Перше нагодуй, а тоді вимагай, що хочеш у нього. Голодного чіпати не треба.
Найперше має бути любов і довіра, додає Геннадій Конончук. За ці роки ми стали дуже близькі. Буває, можемо одну й ту саму фразу почати в один момент. Чи пісню ту ж заспівати.
Геннадій працює директором хлібоприймального підприємства, Олена завідувачка дитячого садка. Виховали двох доньок. 27-річна Світлана закінчила Харківський юридичний університет, 19-річна Софія навчається в Рівненському державному гуманітарному університеті.
Найщасливіші миті в житті коли діти народилися. Ще я щасливий, коли дружина усміхається. От прийшов із роботи, день був важкий і трохи нервуюся. Бачу, що вона сміється. Нагодує мене смачно, і я забуваю весь негатив, говорить Геннадій.
Рік тому я важко хворіла на коронавірус. Лежала в лікарні на кисні. Чоловік казав, що один із найщасливіших днів у нього був, коли повернулася з лікарні додому, розповідає Олена Конончук. Найважче за роки спільного життя було, коли хворіла старша донька Ольга. Ми вісім років боролися за її життя. Але дитини не стало. Це шрам на серці.
У вересні Олена та Геннадій відсвяткували 50-річні ювілеї.
Іменини завжди відзначаємо в колі родини й друзів. Не буває такого, щоб за святковим столом не згадали, що ми одночасно народилися в одному пологовому. Чоловік пишається, що він старший за мене на 2 години і 45 хвилин. На святах завжди каже перший тост. А вже потім я, говорить Олена. Ми постійно робимо одне одному подарунки. Я купую чоловікові сертифікати у магазини риболовлі. Цього року кажу: “Вибирай, що хочеш, я плачу”. Взяли рибальського човна. Оплатила й поцілувала: “Це тобі, коханий, хай рибка ловиться”.
Хлопці в магазині ледь не впали, говорить Геннадій. Не повірили, що дружина розрахувалася та ще й побажала, аби ловилося. Я був щасливий, бо не всім так у житті везе. Дружині тоді подарував мобільний телефон.