У Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської відбулася прем’єра вистави Дмитра Леончика “Карпатський раж” за п’єсою Ольги Мацюпи “Екологічна балада”. Про постановку розповідає літературознавиця Інґа Кейван, 45 років
Народний майстер Микола втратив можливість ходити через травму, отриману на вирубуванні лісу. Закоханий в Аліну сестру друга Степана, який воює на Донбасі.
Дівчина теж кохає Миколу, працює секретаркою в Івана Омеляновича Щура. Це керівник відділу контролю водних і лісових ресурсів у Державній екологічній інспекції, місцевий божок, крутій, який зробив свій статок на заготівлі деревини, обмані, зрадах. Цинік, позбавлений емпатії, зате має явний комплекс вседозволеності й безкарності. Свою поведінку мотивує тим, що всього досягнув сам, вийшовши з бідноти. Також прикривається тим, що частину коштів за вирубані дерева передає на Збройні сили України. Крім цих персонажів, у виставі діють мати Миколи побожна, забобонна вдова, має жорсткий характер, тримає під суворим контролем і своє, і життя сина. Відкидає будь-які досягнення цивілізації, вважає, що каліцтво сина результат його гріхів.
Нищення дерев призведе до зникнення людства
Намішка дівчина з бідної сім’ї, трохи дика. Її рід вважають відьомським. Закохана в Миколу, приховує в собі багато несподіванок. Єнс австрієць, який наче опікується питаннями екології та насправді не проти закупити кругляк.
На прем’єру “Карпатського ражу” я несвідомо, але вдало, прийшла, не читаючи перед тим п’єси. Хоча зазвичай спочатку знайомлюся з першоджерелом. Вдало, оскільки це мені дало змогу сприйняти насамперед суто сценічний текст у його повноті, повноцінності, самодостатності, завершеності, естетичній та смисловій чистоті. П’єсу прочитала згодом. Концептуально ці два тексти відрізняються.
Ольга Мацюпа, називаючи свій твір баладою, пропонує оповідь, що виростає з легенди, попри сюжетну напруженість, врівноважену епічністю. Читачі п’єси мають побачити екологічну катастрофу в усьому її обсязі. Водночас збагнувши, що все і всі у світі взаємопов’язані, що до появи на Землі людини тут було вже багато всього. Ольга Мацюпа в центр п’єси виводить дерева, які немилосердно вирубують у Карпатах. Власне, “Екологічна балада” це міф про битву людей і атлантів-дерев. Мимохіть виринає паралель із новелою Ольги Кобилянської “Битва”. Загибель цих атлантів призводить до того, що світ перевертається догори дриґом. Дерева не тримають неба воно проривається зливою, не тримають гір ними розливається вода. Алюзія Світової повені, люди покарані за гріхи, найбільші з яких недалекоглядність та споживацький егоїзм. І жодних ковчегів.
Отже, Ольга Мацюпа акцент робить на екологічній тематиці, на деструктивному впливі на довкілля, на порушенні природного балансу, на відразливих проявах у людині. Також авторка вводить тему російсько-української війни, піднімаючи проблему спекуляції на ній, на патріотизмі. А Дмитро Леончик підхоплює цю нитку й досліджує витоки саме ментальної кризи, що призводить до катастрофи, і водночас шукає шляхи порятунку, шанс на ковчег.
Вистава “Карпатський раж” на рівні назви задає зовсім інший ритм. Це дія, дійство, рух у швидкому темпі. Нестримний, що підпорядковує все собі. Також це стан втрати контролю над собою, своїми вчинками й над тим, що відбувається. Шаленство й несамовитість.
Складно не помітити, що дизайн костюмів для вистави розроблений з урахуванням традицій японського театрального одягу. У сценічному вбранні вловлюються лінії кімоно чи його елементів. І виконують костюми зовсім не декоративну функцію. Одяг жіночих персонажів ніби сформований із поясів обі. Що старша героїня, то більше таких кілець наче на стовбурі дерева. Крім того, тут закладено ідею взаємозв’язку людини та природи. Нищення дерев призведе до зникнення людства.
Сама форма вистави “Карпатський раж” є ключем до її прочитання. Але, крім усього, це ще й цікаво та яскраво. Я отримала велику насолоду на рівні споглядання дійства. Мені імпонує така відкритість до світових естетичних, культурних традицій і вміння їх органічно поєднувати зі своїми. Це свідчить про те, що сучасна Україна повноцінна складова світової цивілізації.
Лісоруби є реверансом у бік театру абсурду. У виставі їхні появи це такі собі інтермедії. Виходять із телевізора, а насправді зійшли з якогось із соцреалістичних панно. Уособлюють інформаційний шум. Коли вони з’являються, глядачі мали б зрозуміти, що з суб’єкта вони перетворюються на об’єкт спостереження та впливу. Тексти, які лісоруби начитують-наспівують, уривки із теле- чи радіотрансляцій. Вони на перший погляд видаються безглуздими, але насправді це чіткі меседжі, що відтворюють актуальність, складаючись у зображення у стилістиці картин Івана Семесюка. Це все те, що лісоруби увібрали в себе, спостерігаючи зі стін за людьми, навколишнім світом. Мають іще одну функцію: вони зривають завісу пафосу з лубочного соцреалістичного так званого мистецтва. Власне, те саме відбувається, коли Аліна виконує пісню “Приїжджайте в Прикарпаття”. І залишається абсурд, гротеск. І знову-таки усвідомлення необхідності перезавантаження. Таке зривання завіси актуальне, адже в нас досі вдосталь шароварщини, що прикриває відсутність справжньої гуманітарної політики.
У нас досі вдосталь шароварщини, яка прикриває відсутність справжньої гуманітарної політики
А ось, наприклад, як розкривається образ Аліни через її костюм, у якому використали червоний і чорний кольори. Дівчина єдина, хто своїм вбранням не належить до жодної з груп персонажів, вказуючи на те, що чужа всюди. Костюм складається з різних частин і може видозмінюватися прямо під час дійства. З допомогою цього прийому в японському театрі Кабукі демонструють різні сутності персонажа. Аліна і справді має їх кілька відмінні для різних людей і ситуацій. І навряд сама може визначити, де справжня. Вона працює на Івана Омеляновича, прикриваючи його злочини, виконуючи всі забаганки, вимоги, розважаючи бізнес-партнерів. Цілковито підпорядкована його волі. Вона лялька, що промовисто передано через пластику, хореографію. Має мотивацію: брат воює бронежилет допоміг дістати її працедавець, батьки на ній, мати хвора. Її ця ситуація гнітить, але вона не бачить виходу, можливостей для змін. Дати відсіч Щуру вона стає спроможною, коли отримує звістку про загибель брата. В умовах теперішньої ситуації в Україні, коли відбулося повномасштабне вторгнення Росії в Україну, цей момент набуває додаткових відтінків. Чимала частина українців упродовж кількох років війни продовжувала легковажити, жити, як і раніше, не зважаючи на те, що відбувалося, і реальні загрози, доки не сталася значно більша біда.
Образ Івана Омеляновича виводить на кілька проблем. Це й нехтування інтересами інших, безпекою, екологічною ситуацією заради наживи, і зловживання своїм становищем. Загалом моральна потворність у різних її проявах. Використання будь-якої ситуації, чи то безвихідного становища якоїсь людини, чи то війни, собі на користь. Він уособлення тих “впливових людей”, які розхитують, руйнують, послаблюють країну зсередини, коли їй доводиться вести боротьбу із ворогом зовнішнім. Та саме вони здебільшого є призвідниками війни, як і всі ті, хто опосередковано стає співучасником, у п’єсі це майже всі. Комплекс безкарності й уседозволеності породжує комплекс божественності, а фактично диктатора-самодура. Та таких монстрів плекають, вирощують середовище, оточення, світова спільнота, які або мовчать, або заперечують злочини, або користають із них. Як-от Єнс чудове втілення сучасної Європи з її паперовими цінностями. На те, що австрієць такий самий злочинець, як Щур, вказує подібність кольорів їхніх костюмів.
Аліна і Щур це зрубані дерева. У п’єсі їх убиває брат Аліни Степан, звістка про смерть якого виявилася помилковою. У виставі цей момент залишається відкритим глядачам доведеться обирати свій варіант. Як і поміркувати над фіналом.
Апокаліпсис, який усі герої переживають, на думку режисера, мав би нарешті кардинально змінити їхній внутрішній світ, а відтак вони почали б по-іншому ставитися до світу зовнішнього. Апокаліпсис це наш останній шанс на перемогу раз і назавжди на всіх рівнях.
16 вересня, Вистава “Карпатський раж “, режисер Дмитро Леончик, 17:30, Чернівці, Театр ім. Ольги Кобилянської, пл. Театральна, 1
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”