Під час повстання 6 травня 1920-го зазимці знищили експедиційний загін червоних
“В мае месяце с. г., когда поляки подходили к Киеву, крестьяне с. Зазимье начали проявлять свою подлую мысль более активно и открыто, о чем узнала Черниговская губчека”, йшлося в одному з чекістських документів про повстання селян Зазим’я за 10 кілометрів на північний схід від Києва
У перших числах травня 1920-го з Броварів до Зазим’я прибув кінний загін 25 червоноармійців із комісаром. Червона армія вела бої з польсько-українськими військами, які наступали на Київ. Зібрали мітинг у центрі села, стали вимагати від місцевих, щоб надали 40 підвід із кіньми для перевезення військових вантажів, продовольство й фураж. Це була не перша така експедиція червоних, і селяни розуміли, що назад свого майна можуть і не отримати.
Тому вирішили не давати коней і підвід. Аби виграти час, голова сільської ради Євдоким Приходько вдався до хитрощів. Запропонував комісарові, щоб солдати пообідали, а тим часом господарі підготують коней і підводи. Доки червоноармійці обідали, зазимці поховали коней по полях й у лісі. Коли ж “гості” повернулися, голова відмовив, сказав, що коні й підводи потрібні селянам для весняно-польових робіт, тому надати не можуть.
Вохрівці вступали в село, немов на параді
Відмова обурила комісара, й той став погрожувати наганом. Оголосив, що забере в заручники голову Євдокима Приходька й секретаря сільської ради Олександра Рижого. А селяни до наступного ранку мають підготувати коней і підводи. Дії комісара розлютили зазимців, вони готові були взятися за зброю. Її з часів Першої світової війни в селі було чимало, як і чоловіків, які вміли нею користуватися. Бачачи рішучість зазимців, комісар не наважився на радикальні кроки. Спіймавши облизня, червоний загін ні з чим вирушив у бік Броварів. Зазимські чоловіки зі зброєю, дотримуючися дистанції, супроводжували їх. На хуторі червоні зупинились, і комісар зробив кілька пострілів у бік зазимців. У той час житель хутора Микола Калениченко, сільське прізвисько Грейса, орав поле. Пострілом із рушниці вбив комісара. Червоноармійці підібрали тіло й залишили село.
Як усе було згодом, свідчив на допиті в чека 41-річний Микола Радченко: “Я живу на хуторі біля моста. В день повстання я був удома, до мене зайшли два червоноармійці, які попросили снідати. Я їм дав, вони поснідали й пішли в село за підводами. А я до сусіда Василя Рижого. Через час я йшов додому й побачив, що по мосту біжать люди: солдати спереду, а ззаду жителі. На нашому хуторі була чутна стрілянина, на самому краю хутора, а хто стріляв, я не знаю. Я побачив, що кулі влучають у мою комору, тому із сімейством сховався в погріб. До мене прибігли Анна Шведанова, Наталія Рижа, які сиділи з нами до кінця всієї стрілянини. Після всього цього я вийшов на міст, де було багато народу й був голова Євдоким Приходько. Я запитав, у чому справа, голова сказав, що якась банда приходила за підводами, почали стріляти, ми їх прогнали, а хто проганяв, я не знаю, там були чоловіки й жінки, але я після переляку не помітив…”
Спротив червоноармійцям, а ще вбивство комісара не могли минути безкарно. Зазимці стали готуватися до відсічі загарбникам. Зібралися в хаті голови сільської ради Євдокима Приходька. Найбільш авторитетні й досвідчені у військових справах чоловіки утворили повстанський комітет. Його очолив Іван Радченко, колишній унтерофіцер, кавалер Георгіївського хреста, в майбутньому учасник легендарного Другого зимового походу. Членами стали: голова сільської ради Євдоким Приходько, секретарі Олександр Рижий, Прокіп Якушко, Степан Суботовский та інші.
Члени повстанського комітету зібрали схід села, на якому оголосили про намір чинити спротив окупантам. Як стверджував на допиті в чека чоботар, 61-річний Григорій Верозуб, одним із тих, хто виступав на сході, був Захарій Мельник, який закликав: “Дивіться і чуйте, молоді люди, що я говоритиму. Якщо з’являться в нашому селі кравець, швець чи кузнець, чи який би то не був іноземець, то беріть палиці й женіть, щоб вони наше село за декілька верст обходили”. Односельці одностайно їх підтримали.
Зазимці стали готуватися до оборони, облаштовувати бойові позиції на підступах до села: з півдня, від Броварів, та сходу від Пухівки. З півночі й заходу село прикривала річка Десна, яка тієї весни широко розлилась і затопила довколишні луги. Обороною з боку Броварів доручили керувати Григорієві Суботовському, сотнику Армії УНР. Східним флангом Іванові Радченку, який водночас мав керувати всією операцією.
Про ексцес у Зазим’ї негайно повідомили Чернігівській губернській надзвичайній комісії. Для покарання “заколотників” із Чернігова 3 травня відрядили експедиційний загін 165 особливого батальйону 12 бригади ВОХР війська внутрішньої охорони, сформованої на основі 12 Саратовського продовольчого полку. Під командуванням комбата Шпаковського та воєнкома Наумчика, чисельністю 108 осіб. Частини ВОХР часто використовували для придушення повстань по всій Україні, зокрема в Холодному Яру.
Увечері 5 травня пароплав “Житомир” із вохрівцями пришвартувався в селі Пухівка, сусідньому із Зазим’ям. Відстань по прямій майже 4 км. Увечері провели збори села, на яких Наумчик агітував за радянську владу й виконання її наказів. Виступ агітатора, в ході якого він декілька разів викрикував “Слава комуні!”, особливого враження на селян не справив. Ті реагували пасивно. Увечері до вохрівців підійшов один старий і розповів про сутичку в Зазим’ї. Мовляв, прибув якийсь кавалерійський загін і вимагав у них підводи. Пухівці надали, а зазимці відмовилися. Спалахнув конфлікт, у ході якого загинуло декілька червоноармійців.
Спалили практично все село
Уранці 6 травня вохрівці розпочали наступ на Зазим’я. Перед цим до них прибув посланець від зазимців, передав записку, в якій ті просили обійтися без бою, заявили про готовність підпорядкуватися радянській владі. На підступах до Зазим’я вохрівці побачили лінію окопів і ланцюг повстанців. Для переговорів відправили делегацію чотирьох червоноармійців із воєнкомом Наумчиком. Той мав дати сигнал: один постріл заходити в село тихо, якщо декілька з боєм. Та через якийсь час селяни стали підніматися з окопів і йти в село. Згодом повернувся один із червоноармійців із запискою від Наумчика. Писав, що загін може спокійно заходити в село й іти до церкви. Повстанці погодилися здати зброю і просять не проливати крові. Вохрівці вступали в село, немов на параді. За спогадами старожилів, усі бійці були добротно взуті й одягнені: в нових хромових чоботях, штанах-галіфе із діагоналлю, у військових гімнастерках, на головах червоноармійські сукняні шоломи з червоними зірками. У багатьох на грудях патронташі, стрічки оперізували тулуб навхрест. Усі озброєні гвинтівками. Зазимські хлопчаки з острахом і цікавістю дивились на чужинців крізь щілини в парканах.
Вохрівці зупинилися біля місцевої церкви. В цю мить пустилася злива і вони змушені були розійтися по сільських хатах у центрі села. Штаб залишився біля церкви, як і обоз із патронами й кулеметом. На їхній подив господарів у домівках не виявилося, куди поділися невідомо. За пів години в селі пролунали постріли. Вохрівці стали хапати гвинтівки й бігти до церкви. За однією з версій, три червоноармійці, які розмістилися в хаті Петра Карсима, вийшли у двір і їх убили селяни. За іншою червоноармійці пішли по хатах у пошуках їжі, стали грабувати. У дворі Одарки Якуші застрелили її хлопця. Це стало сигналом до бою, розпочалася стрілянина з обох боків. На звуки пострілів із лісу в село стали підтягуватися інші повстанці.
“Через полчаса мы вдруг услышали стрельбу из винтовок. Сразу схватили винтовки и побежали к церкви, свідчив про перебіг бою червоноармієць 165 батальйону Ілля Кожанов. Прибежав туда, мы узнали, что на нас наступают и, открыв стрельбу, окружили нас кольцом в деревне, причем их еще не было видно. Когда мы увидели, что несколько наших товарищей ранили, то зашли за каменную ограду в церкви. Оттуда начали отстреливаться и поставили в воротах пулемет, который защищал обоз с патронами, гранатами и т. п. Т.к. мы его не смогли перетащить за ограду только побежит наш к обозу, так там и останется. Только удалось перетянуть 1 ящик патронов.
После этого был убит пулеметчик и другой. Потом они появились на улицах и начали кричать “Сдавайтесь!”, но пулеметом их тоже много было побито. Во время этого ранили в голову навылет военкома Наумчика, который тотчас и упал. Сделали ему перевязку и отнесли в избушку, бывшую здесь в ограде. После этого с нашей стороны послышались крики “Сдаемся” и стали подымать белый флаг, но они ни на что не смотрели и стреляли. После этого мы вынуждены были залезть в избушку, были раненые и убитые, всего у нас осталось человек 35. После этого мы начали бросать винтовки в двери по приказанию комбата. Когда мы были в избушке, то очнулся Наумчик и просил нас, чтобы мы не сдавали оружие, но было поздно.
Бандиты уже кричали нам: “Выходите”. Первым вышел фельдшер Зейдель. Его сейчас же убили. Потом они начали кричать: “Выходите”. Но мы не выходили. Тогда они открыли стрельбу по избушке, и мы должны были выйти. Выходивших товарищей сейчас же расстреливали.
Это и я видел, как мой брат лежал на мне. После этого они дали по нам залп и несколько красноармейцев упало. Тогда бандиты бросились и начали раздевать убитых. Я же видя, что дело плохо, бросился бежать. Когда я бежал, то видел живыми Шпаковского, Иванюшина и др. тов., стоявших с руками, поднятыми кверху. Убежал я за церковь, и увидел, что за мной бежало еще 3 красноармейцев и бандиты по нам стреляли…”
У бою зазимці знищили майже весь склад озброєного до зубів експедиційного загону 165 батальйону, що прибув “втихомирювати” село, 106 із 108 осіб. Врятувалися тільки двоє червоноармійців брати Ілля та Федір Кожанови. Ілля кинувся втікати під градом куль, перескочив через затоку і сховався в лозі, а далі залитими лугами пробрався до Пухівки. Там стояв якийсь червоний кавалерійський дивізіон. Його бійці чули звуки бою в Зазим’ї, але не захотіли йти на допомогу. Федір отримав поранення, прикинувся вбитим, і його вкинули селяни в яму, разом з іншими тілами червоних, уночі вибрався і наступного дня опинився в Броварах. Це погано закінчилося для селян, адже обидва дали свідчення чекістам про перебіг повстання і головне учасників.
Наступні декілька днів минули в запеклих боях між червоними й зазимцями. На Зазим’я наступали частини регулярної 58 дивізії під командуванням Княжніна. З броварської залізничної станції село обстрілювали з далекобійних гармат. Робили спроби висадити десант із боку Десни. Червона кавалерія прорвала оборону зазимців із боку Погребів 8 травня. Більшість селян, аби уникнути розправи, втекла в задеснянські села та ліси. Червоні вчинили над Зазим’ям жорстоку розправу спалили практично все село.
Після придушення повстання в село приїхали чекісти з Остра й Чернігова, допитували селян. Більшість із них заперечувала участь у повстанні, давала свідчення так, щоб не виказати односельців. 30 липня 1920 року уповноважений Остерського політбюро Гончар допитав 64-річну Феодосію Стрельченко, син якої Іван брав участь у повстанні й був убитий: “Не пам’ятаю, якого числа, як було повстання, мій син Іван з’явився додому й казав, що його виганяють селяни піти проти червоноармійців. Я сину казала: “Не ходи нікуди”, він не чув моїх порад, кажучи, що його силою заставляють, але хто заставляв його, я не знаю… Син мій Іван після ліквідації повстання поступив добровольцем у червону армію, де його, за чутками, розстріляли”.
Нічого не сказав про учасників повстання й 67-річний Омелян Рижий, батько одного з керівників повстання: “Мій син Олександр був секретарем, і що він робив, як старик узагалі нічого не знаю, хто до нього заходив, запам’ятати не міг. Знаю тільки, що мій син пішов уже після повстання, чому він пішов, не знаю, і куди заховався теж не знаю. Жінка його Агафія в теперішній час живе у свого батька у … Мироновського, так як мій дім згорів, а в її батька залишився”.
Однак Гончару вдалося розколоти чоботаря, 61-річного Григорія Верозуба. Той довго вагався, побоюючись помсти односельців, але зрештою назвав імена понад 50 осіб. Гончар рекомендував своєму керівництву провести арешти й доправити заарештованих в Остер для подальшого слідства: “Рассмотрев весь собранный на месте в с. Зазимье обвинительный материал о гибели отряда губчека 165 батал., нашел следующее: как видно из дела, что из участников восстания находится 30 человек дома, 9 человек мобилизованы, 10 скрывается, из них Леонтий Загура находится под укрытием семейства, 2 челов. в других селах на жительстве и Иван Якуша заключен под стражу при милиции. Илья Власов, Колпак-Загура содержатся в тюрьме. В силу того, что, как мною установлено на месте в с. Зазимье, скрывающихся трудно разыскать, а кои находятся дома, необходимо их арестовать, предварительно допросить и направить вместе с делом в Черниговскую губчека”. Невідомо, як зазимці дізналися про зраду Верозуба, але в ніч на 6 вересня 1920-го його вбили у своїй хаті пострілом через вікно.
Вступив добровольцем у червону армію, де його, за чутками, розстріляли
Водночас червоноармійці Федір й Ілля Кожанови випадково впізнали в Чернігові зазимця, 24-річного Петра Калениченка, який після повстання вступив на службу в той-таки 165 батальйон. Під час допиту в Чернігівській губернській надзвичайній комісії він назвав імена багатьох повстанців. Після цього чекісти провели арешти в Зазим’ї, ув’язнили десятки чоловіків. 28 жовтня 1920-го колегія Чернігівської губчека розглянула справу на 22 учасників Зазимського повстання: 11 найактивніших засудили до розстрілу, шістьох менш активних, але участь яких вважалася доведеною, до п’яти років концтаборів, решту звільнили через недоведеність звинувачень. Постанова колегії Чернігівської губчека, набрана на друкарській машинці, містила примітку рукою: “К розыску остальных участников принять самые решительные меры”. 23 зазимців, які переховувалися, оголошено в розшук.
Після повстання 1920-го село Зазим’я радянська влада вважала контрреволюційним. Репресії проти зазимців відбувалися й у наступні роки.