Якщо маєш двох малих дітей і одну тинейджерку в родині ти цілком можеш сприймати цей факт як благословіння. Бо на цьому контрасті багато чого розумієш про людську природу.
Малі діти генії присутності. Це те, чого в них можна нескінченно вчитися. Присутність особистості тут і тепер, у кожній емоції, в кожному акті уваги, в кожній радості чи кожному сумі. Їхній постійний подив від сконцентрованої присутності. “Я-живу-тут-і-тепер-боже-як-це-класно-подивися”. Їхня увага еліксир присутності. “Глянь-на-цього-жука-на-цей-камінчик-це-деревце-вони-неймовірні-ти-тільки-глянь!!!”
Діти відрізняються від дорослих ще й тим, що в їхньому словнику немає фрази “це ми вже бачили”. Той факт, що вони “це вже бачили”, не робить для них речі менш цікавими й менш захопливими. Не зменшує інтриги. Парадокс ситуації полягає в тому, що діти це створіння постійної новизни: щодня роблять щось нове, говорять щось нове та відчувають його. І в цій постійній новизні не бояться триматися за речі, які повторюються, за тих самих жуків, заради яких треба здійснити ту саму авантюру. Вони ще не стали в’язнями рутини й повторень, а тому не бояться їх.
Діти відчувають себе всесильними й безсилими водночас. Всесильними, бо бажання так часто здійснюються. Безсилими, бо, коли вони не здійснюються, твій світ руйнується. Розпач дітей не зрівнянний із розпачем дорослих: їхній космос руйнується щодня і щодня постає з попелу, як фенікс. Бо світ всесильних богів і дітей слабкий і вразливий: достатньо однієї рани, щоб усе пішло не так.
Дорослішання це процес, коли бажання стають меншими й сухішими, ти консервуєш їх на зиму, в очікуванні холодів; ти обережний із ними, як із домашніми тваринами, краще хай вони будуть малі, але не втікають. Розчарування ж стають частішими, і тобі інколи здається, що розчарування це і є мудрість. Що не вірити значить, бути дорослим. Що броня це сила. Але це не так, далеко не так, бо розчарування це тільки дитинство навпаки, наївність, перевернута вниз головою. Мудрість це продовжувати бажати, знаючи, що бажання справджуються рідко. Що ангели приходять не щодня, бо в них повно своєї роботи.
Якщо малі діти це генії присутності, то тинейджери це генії відсутності. Їх немає тут і тепер. Вони майже не звертають на тебе уваги. Не запам’ятовують, не дивуються, не вітаються, не розмовляють. Їхній мозок уже не працює на “тут-і-тепер” він працює на “там-і-тоді”. Вони мріють. Фантазують. Поселяються в собі. Будують свій внутрішній космос. Їм не підходить простір і час, в якому живуть, вони вигадують інший.
Ми можемо ображатися на тинейджерів чи не розуміти їх, але вся суть у тому, що культура народжується з цього їхнього мріяння. Людина стає людиною передусім тоді, коли здатна пірнути в якийсь інший хронотоп, ніж той, що даний їй у відчуттях. Кіно, музика, література, релігія можливі тільки після того, як ти побув тинейджером.
Попри велику відмінність між ними, малі діти й тинейджери в чомусь схожі. Вони відмовляються прийняти життя таким, яке воно є. Відповідь “бо так є” їх не задовольняє. Вони шукають причини, відповіді на свої “чому?” Вся наша наука почалася з цих підліткових і дитячих запитань, без них ніхто й ніколи не почав би шукати причини. Крім того, й малі діти, й підлітки постійно шукають альтернативи. Їм дуже складно з чимось примиритися. Примиритися, “бо так є”, замість пошуку пояснень чи альтернатив це справа дорослого, можливо, навіть мудреця. Це вже антидитинство.
Людська культура це завжди дивний мікс між присутністю і відсутністю. Між дитинством і антидитинством. Між близькістю та далекістю. Без концентрованої присутності ти не матимеш радості життя. Без таланту відсутності ти не зможеш мріяти, творити і плисти за горизонт.
Тож, якщо ти маєш двох малих дітей і одну тинейджерку в родині, як я, ти цілком можеш сприймати цей факт як благословіння.