Бої за місто Ізюм на Харківщині почалися з перших днів повномасштабного російського вторгнення. А вже із 2 квітня населений пункт був повністю окупований.
За понад 6 місяців російської присутності Ізюм пережив чимало трагедій. Щонайменше 1 тис. цивільних загинули. А вже після звільнення міста 10 вересня біля нього знайшли масове поховання на понад 400 людей. Багато жертв були закатовані та страчені ворогом.
Благодійний фонд “Схід SOS, який збирає інформацію про воєнні злочини представників РФ, підготував матеріал про 77-річну Валерію Бойко, яка змогла вижити в окупованому Ізюмі та поділилася своєю історією.
Gazeta.ua оприлюднює текст до третьої річниці повномасштабної війни, який записала представниця фонду Олеся Гончаренко, а підготувала до публікації Марія Білякова.
Я народилася в Ізюмі та прожила там все життя. До пенсії працювала хіміком лабораторії на оптико-механічному заводі. Одружена 55 років. У нас був син, але він трагічно загинув.
Коли росіяни відходили з Харкова, вони пішли на Ізюм. Бачила колону бронетранспортерів і двох автоматників біля них. Йшла вулицею, вони зупинили мене: “Документи!”. Я відповіла: “Хлопці, чого ви прийшли? Від чого ви прийшли нас звільнювати? Ми так добре тут жили?”. У відповідь почула: “Береги себя, мать”.
Вони одразу по посадках позакопувалися. Зайняли школи та дитячі садочки. У нас були дуже гарні школи. А після них жодної цілої в Ізюмі не залишилося. Зараз одну трошки відновили. Вона була побита, там ще російський танк був заритий. Через вулицю від нас був гарний садочок, російські військові там жили. Навіть дитячими горщиками користувалися.
Ходила на базар, щоб якісь продукти купити в місцевих
Від початку окупації всі магазини закрилися. Вже пізніше почали возити товари з Куп’янська. А поки не було привозу, я ходила на базар, щоб якісь продукти купити в місцевих. У людей було багато худоби, сусід займався бройлерами. Він виїхав, а кури залишилися, годувати їх не було чим. Тому дехто з сусідів забирав їх собі, бо все рівно б пропали.
Чеченці, які стояли неподалік вокзалу, приїздили та забирали свиней, різали, шашлики смажили. Потім прийшли до нас “лнрівці”, повідкривали контейнери на ринку, взламували маленькі магазинчики біля ринку, грабували. А ще вони пивом обпивалися, ящиками брали його.
Я хоч і пенсіонерка, але була підприємцем, продавала на ринку жіноче взуття та одяг. Мій магазинчик теж розграбували “лнрівці”. У мене на руках залишилося трошки готівки з торгівлі, тому ми з чоловіком змогли вижити без російських пенсій і виплат. Вони видавали по 5 000 рублів.
Багато людей було й таких, які не дуже хотіли покидати домівки
Деякий час із центру міста була можливість евакуюватися дали декілька автобусів. Потім підірвали мости в нашому районі. Ми жили у Верхньому селищі, у нас майже не було можливості виїхати, лише хтось міг на своєму транспорті прорватися. А в кого транспорту не було, ті сиділи вдома. У нас хоч і була машина, але чоловік за кермо не сідав. Я його і зараз не пускаю за кермо. Багато людей було й таких, які не дуже хотіли покидати домівки.
Зв’язку не було із зовнішнім світом. Щоб сказати родичам з інших міст, що ми живі та здорові – їздили в село Червоний Оскіл, там іноді з’являвся зв’язок. Електрики, газу та опалення теж не було, вікна повибивало вибухами, система опалення розмерзлася, вдома було дуже холодно. Води не вистачало навіть на приготування їжі, помитися було майже неможливо. Тягали її бутилями та бідонами, ще й росіяни перевіряли “А что это в бидоне?”. Я віповідала: “А це те, що ви наробили! Що може бути в бідоні? Вода”.
На щастя, були такі люди, в яких у дворі були свердловини та колодязі. До них черги стояли. Люди пускали: “Заходьте, вода це святе”. Набирали всі скільки могли тієї води… Колодязі вибирали до піску. Зі свердловин качали руками, бо насоси не працювали без електрики.
У кого були газові пічки, ті їжу готували на вогні. Так оце дивлюся було: на цеглинках бабуся сидить, кашку варить і їсть. Вона ще сирувата, але вона далі варить і їсть, вся в сажі…
У лікарні можна було отримати якісь таблетки, але вони були протерміновані
Перед війною в чоловіка стався інсульт. Його змогла витягнути гарна лікарка з Сирії – Жумана. Вона працювала в нашій лікарні. Чоловіка за 3-4 дні відносно відновила. Уражено було 30% мозку. Він трохи ходив, але руки слухалися погано. Як війна почалася, медичної допомоги не було, багато лікарів виїхали. У лікарні можна було отримати якісь таблетки, але вони були протерміновані.
У березні 2022 року почалися сильні бомбардування з літаків. Вони так гатили по нашому місту, хоч у нас ніякого військового об’єкту близько не було! У нас приватний сектор, сади, біля кожного двору квіти. В Ізюмі ні один завод не робив, просто вмираюче місто було, бо ніде працювати.
Я пам’ятаю перший приліт бомби позаду нашого будинку це було в березні 2022 року о 03:00. Літню кухню підняло й поставило на місто. Чоловік спав у домі в куртці, під двома ковдрами. Від вибуху заклинило двері в дім. Наші сусіди, які повискакували з ліхтарями, витягали чоловіка через розбите вікно. У літній кухні, вирвало металеві двері як ганчірку такий потужний був вибух. У гаражі вікна вилетіли. Машина у дворі стояла, тож через це вціліла.
Я тоді вже ховалася в погребі. Два місяці спала в шубі та зимових чоботах. Чоловік зробив мені там спальне місце: приніс зі старого дивану подушки, ковдри. А сам сказав: “Я не буду спускатися, будь що буде”.
Так сильно бомбили, що з перекриття в погребі почали відвалюватися куски
Пізніше так сильно бомбили, що з перекриття в погребі почали відвалюватися куски. Я злякалася, що придавить мене й ніхто не знайде, не поховає. Тоді вже вилізла та спала в літній кухні.
Другий приліт стався тоді, коли я спала в літній кухні. Знову вночі, знову гуділи важкі літаки. У сусідки були поранені обидві ноги, вона кликала на допомогу. Прибігла до неї, а як побачила велику калюжу крові, самій стало погано, втратила свідомість. Тоді вже прибігли інші сусіди та допомогли їй.
На нашій вулиці ще більш-менш будинки вціліли, а вище – електрична підстанція була, там пошкоджені 3 хати повибивало вікна. Далі, нижче вулиці, росіяни знищили все, залишили руїни! А коли я пішки пішла в місто, це хвилин 40, то бачила зруйнований будинок, через що стояла та плакала… Вивалена стіна, килим висить, меблі стоять, книжки… І я думаю це ж люди тут жили, наживали оце все колись.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Гетто”, підвал-рятівник та смерті знайомих: як єдиний лікар приймав в Ізюмі людей під час російської окупації
Потім росіяни стали бити “касетами”. Ми вже так звикли до бомбардувань, що оце йду по вулиці, почався обстріл, а я присіла десь під заборчиком, перечекала й далі пішла. Росіяни ходили й дивувалися, що двори всі такі доглянуті, бо касети летять, бомби летять, а ми квіточки саджаємо.
Вся хата, подвір’я суцільна воронка, все розбито, а дітей і онуків на шматки розірвало
Під час одного з таких обстрілів загинула родина завідувачки одного з дитячих садочків. Вони жили біля базару. До них ще з Харкова приїхали діти з онуками. І туди влучили “касетами”… Вся хата, подвір’я суцільна воронка, все розбито, а дітей і онуків на шматки розірвало. Завідуюча все це побачила, впала в кому і за 3 дні її поховали.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Убиті на вулицях, голодні будні та мародерство: які жахи окупації пережив Ізюм
Зараз Ізюм потрошку відновлюється, але без сліз неможливо на це дивитися. Таке було затишне красиве містечко, зелене, а прийшли “визволителі” і “визволили”.
Публікація підготовлена БФ “Схід SOS” у межах проєкту “Підтримка постраждалих унаслідок війни вразливих груп населення та жителів віддалених територій України” за підтримки Європейського Союзу. Її зміст є виключною відповідальністю фонду й не обов’язково відображає позицію ЄС.