У дитинстві я не пропускав жодної доступної спортивної телетрансляції. Батьки хвилювалися, що це вплине на успішність мого навчання. Наполегливо просили мене обрати одну футбольну команду, уболівати за неї і дивитися поєдинки виключно за її участі. Марно. Тоді я ковтав усе, що пропонувало тодішнє телебачення. А найбільшим покаранням було відлучення від спортивного ефіру, якщо приносив зі школи незадовільні оцінки. Було боляче
Прохання уже покійних батьків виконав за два-три десятиліття. Нинішні часи такі, що спорт можеш переглядати скільки хочеш, де хочеш і в будь-який час доби. Але вже не тягне. Тому тільки “Мілан”. Вибір, зроблений із дитинства.
Та інколи старі звички беруть гору. І я можу заздалегідь підготуватися до перегляду змагань, які не мають стосунку до улюбленої команди. І мені знову боляче. З іншої причини: пам’ять догідливо вишиковує асоціативний ряд із полеглих та зниклих побратимів моєї 59 бригади.
Перший із них “Малий”. Уродженець Херсонщини, він опинився в окупації на початку великої війни. Тоді мав 18, але дитиною себе не вважав. І приймати правила окупантів не погодився. Правдами й неправдами виїхав за межі області. У Миколаєві пройшов перевірку СБУ і далі не вагався. Пішов у розвідники. Але мав таку службу, що доводилося брати в руки автомат і нищити ворога. Коли вдавалося, щиро радів, бо назавжди закарбував у пам’яті весь морок, який принесли на нашу землю окупанти. І цим перекреслили мрію “Малого” стати професійним стаєром. Займався у дитинстві цим серйозно. Але молодості переважно не мав.
18 серпня у його бліндаж “руzzкие” влучили. Пряме влучання без шансів на збереження життя. І вересневий легкоатлетичний чемпіонат світу у Токіо дивитися він не міг. Спостерігав я тоді, коли Ярослава Магучіх виборювала свою бронзу. Бачив красуню з Дніпра, а перед очима стояв героїчний “Малий” із Херсонщини.
Ніколи не підтримував футбольної збірної Бразилії, хоча за неї грав Кака мій улюбленець у “Мілані”. Та нині став цікавитися справами команди, яка з 2002-го не може перемогти на Кубку світу, трагедія для винятково футбольної нації. Достатньо відчутна, щоб прагнути перервати цю серію. Для цього покликали вінценосного італійського тренера Карло Анчелотті ще одну “нашу” легенду. Власне, тому й цікавлюся. І бажаю їм перемогти наступного літа на полях США, як 1994-го, хоча тоді вболівав за Італію. І неодмінно привезти трофей на легендарний стадіон “Маракана” у Ріо-де-Жанейро. Бо там мріяв побувати “Смурфик” простий піхотинець із Житомирщини, який жив чесно й виховував доньку Вікторію, ні в чому їй не відмовляючи. У дитинстві він прочитав книгу про легендарний фінал 1950-го, коли бразильці готувалися до першого тріумфу на Кубку світу. На “Маракані” тоді зібралося 199 854 глядачі. Господарів проти Уругваю влаштовувала нічия. Вони навіть “перевиконали план”, відкривши рахунок, але географічні сусіди у відповідь забили двічі і “Маракана” занурилась у жалобу. Менш величною арена від цього не стала. І “Смурфик” дуже хотів відчути її подих. Уникав смерті як міг навіть коли присипало землею. Не втрачав почуття гумору говорив, що купив собі таку форму, щоб гарно сиділа, коли його ховатимуть. Невідомо, чи знадобиться, бо поки що не поховали. Вважається зниклим безвісти, адже без вагань пішов на смертельно небезпечну позицію хто як не я, мовив.
А от недавно вручали приз найкращому воротареві 2025. Приз імені Льва Яшина радянського воротаря, гру якого мало хто бачив, а коли бачили, то помічали, що припускався дитячих помилок. Ну, Бог із ним Яшиним, він спочив 21 березня 1990-го і не бачив, як його терористична країна влаштувала спочатку бійню в Ічкерії, а потім і в Україні. За незалежність першої воював батько “Мерса” боєць, який пройшов жорсткий відбір, щоб потрапити до числа вояків славетного генерала Джохара Дудаєва. Вижив у нелюдських умовах “руzzкие” уміють їх влаштовувати. Проте отримані на війні рани далися взнаки 2006-го помер. “Мерс” тоді мав шість років. Згодом хлопець захопився футболом, грав на позиції воротаря. Коли українську землю “відвідала” війна, з третьої спроби “відпросився” в тата й пішов туди, де важко, але не соромно. Бо вихований був так, щоб не кинути побратима в біді. Накрило 25-річного хлопця із Сумщини тоді, коли він кинувся евакуйовувати пораненого друга. І коли дивлюся на Доннарумму голкіпера “Парі Сен-Жермена”, що блискуче відстояв у плейоф минулої Ліги чемпіонів, то згадую його, “Мерса”, який так захопливо розповідав про свої голкіперські звитяги на полях північного регіону нашої держави.
І бере злість. На самого себе. “Мілан” клуб всесвітнього масштабу. Тож на теренах колишнього совка за нього вболіває сила-силенна людей. До 2014-го цілком нормально спілкувався з тими “міланфанами”, які народилися на території тероросії. Нині скоротив контакти до мінімуму.
Бо їхніх вибачень і протестів тільки на своїх кухнях замало. Вони такі ж винуватці України у вогні, як і Путін. І мають бути покарані після війни, живучи погано. Бо допустили й мовчали. Зняли із себе відповідальність. А “Малий”, “Смурфик” і “Мерс” через це загинули.
І на жаль, не тільки ці троє героїв.