В останній рік навчання у Тальнівській школі №1 я був упевнений, що знаю українську мову. Аж поки поріг нашого класу у вересні 1983 року не переступила Валентина Максимівна рідна сестра В’ячеслава Чорновола.
Вчили ми тоді доволі сумнівну українську літературу. Коли в підручнику дійшли до біографії письменника Михайла Стельмаха, я прочитав наступне: “Батько письменника був стельмахом і вчив сина стельмахувати”. За програмою штудіювали Стельмаховий роман “Кров людська не водиця”. Одного з героїв на прізвище Горицвіт увесь клас називав з наголосом на останньому складі. А Валентина Максимівна поправила в складних українських прізвищах наголос падає на середній і має бути ГорИцвіт.
Зараз би я з нею посперечався. Бо ось узяти Вернидуба з казки про Котигорошка. Не скажеш на нього ВернИдуб. А тільки ВернидУб.
Гірше, коли за українські прізвища беруться росіяни. Український футбольний тренер Юрій Вернидуб обіграв зі скромним молдовським “Шерифом” найтитулованіший клуб світу мадридський “Реал”. Російські журналісти зателефонували тренеру й почали насміхатися над прізвищем.
Юрію Миколайовичу, коли ви все-таки повернете дуб?
Росіянам завжди здавалося, що вони слов’яни й мають розуміти слов’янські мови. Але різниці між “поверни” й “виверни” як не стараються розгледіти не можуть.
Почитайте казку “Котигорошко”. Там є головні герої Вернигора й Вернидуб. Я горджуся своїм прізвищем, бо це козацький рід! відповів українець.
Значить, дуб таки не повернете?
Маю двох синів і двох онуків. Мій рід житиме вічно!
Росіяни старанно процитували всі відповіді українця. А дивну казку, якої вони ніколи не читали, назвали в газеті “Кот и горошек”.