Як інтеграція до Євросоюзу змінить нашу свідомість та іншування
На саміті глав держав Європейського Союзу 14 грудня офіційно вирішили почати переговори з Україною про вступ до ЄС. Абсолютна більшість лідерів країн ЄС за винятком Угорщини, прем’єр якої Віктор Орбан завбачливо вийшов, підтримала початок формальних процедур. Фіналом має стати такий жаданий вступ у ЄС.
Також домовилися почати переговори з Молдовою. Грузії та Боснії і Герцеговині пощастило менше. На думку керівників ЄС, вони ще не досягли “необхідного рівня відповідності критеріям членства”.
Як усе просуватиметься надалі, покажуть уже перші місяці нового року. Є імовірність, що Грузія піде в іншому пакеті з Боснією і Герцеговиною та Косовом. А ми разом із Балканськими країнами. Або ж нас повернуть в “асоційоване тріо”: Україна Молдова Грузія.
Так само незрозуміло, чи зможе Україна приєднатися до ЄС, маючи окуповані території. Президентка Молдови Мая Санду заявила, що можливим є поетапний варіант як було з напівокупованим Кіпром. Спершу до Євросоюзу долучається країна з територією, контрольованою центральною владою. А потім до цієї країни інтегруються тимчасово окуповані території. Знову-таки, враховуючи, що й у нас, і в молдован, і в грузинів ті самі проблеми, до нашої компанії варто долучити Балканські країни. Вони ці проблеми вже сяк-так розв’язали, крім питання Косова, ясна річ.
Ми не перші, хто почав боротьбу за членство від моменту останнього вступу в ЄС. Нагадаю, 2013 року останньою державою, що долучилася до Євросоюзу, стала Хорватія. Тоді вона стала 28-ю країною-членом. Проте після виходу Великої Британії 2020-го їх залишилося 27.
Крім України та Молдови, кандидатами, що почали переговори, є країни Західних Балкан: Північна Македонія, Чорногорія, Сербія та Албанія. Також кандидатами, які таких переговорів іще не розпочали, є Боснія і Герцеговина та Грузія. Заявку на вступ подало також Косово, проте ця країна ще не має статусу кандидата.
Важливо, що Західні Балкани подали заявки на вступ значно раніше від України. Скажімо, Македонія 2004-го. Проте через проблеми з Грецією, а нині й Болгарією її розгляд гальмувався.
Цікаво, що попри це переговори з Албанією та Македонією розпочалися незадовго до України 2022 року. Чорногорія та Сербія зробили це раніше 2012-го та 2014-го відповідно.
Тож формально Україна нині перебуває у великій групі з шістьох країн, які офіційно розпочали свій шлях до Європейського Союзу.
І тут починаються неузгодженості.
Річ у тому, що традиційно групи країн, які йдуть до ЄС, ділять на умовні “Західні Балкани” й “асоційоване тріо” Україна, Молдова та Грузія. Президентка Грузії Саломе Зурабішвілі нещодавно заявила, що саме такими групами країни входитимуть до ЄС. Проте жодного офіційного рішення щодо цього немає. Зрозуміло, що Чорногорія та Сербія, почавши перемовини раніше, розраховують швидше їх закінчити. Натомість пришвидшену процедуру в той чи той спосіб обіцяли й Україні. Але офіційно ми нині в одній великій компанії.
Предметніші переговори про вступ Україна розпочне вже 2024 року. Зрозуміло, що на нас чекатиме купа несподіванок, зокрема пов’язаних із тим, з ким саме нам туди йти.
Це питання не таке незначне, як може здаватися на перший погляд. І ось чому.
Років 1520 тому я брав участь у декількох семінарах, присвячених розвитку демократії, прав людини тощо. Проводили їх різноманітні неурядові організації з Європи та США. Зазвичай у такі семінари об’єднували учасників з України, Молдови та Грузії (періодично також і з Білорусі) і Західних Балкан Хорватії, Боснії і Герцеговини, Сербії, Чорногорії та Македонії.
Цікаво, як гуртувалися між собою учасники. Майже завжди те саме. Українці кучкувалися здебільшого з грузинами, молдованами та білорусами. А балканці між собою. Спілкування, зокрема неформального, між цими двома групами було не надто багато.
Те саме з мовою спілкування. Перші спілкувалися російською. Другі радше сербською, спрощеним варіантом колишньої сербськохорватської. Радянський та югославський блоки. І це завжди дратувало. Настільки, що мені довелося навіть трохи вивчити хорватську це вже вкрай акцентований варіант сербськохорватської з купою слів, яких не розуміють ані серби, ані боснійці, не кажучи вже про македонців. Але спілкуватися можна було.
Українцям це не подобалося. Тусити з балканцями це мало не зрада “своїх”. Тому й завершувалися такі семінари а тривали вони часто не лише по кілька днів, а й групами по кілька тижнів теж подібно. Українці переходили на українську, інші “радянські” розгублено починали спілкуватися з усіма, а балканці підтягувалися до нас. І вже тоді очікувано панувала англійська. Це був украй цікавий досвід.
І тепер ми опинилися в подібній ситуації. Чимало наших експертів уперто твердить, що до ЄС потрібно рухатися в “радянському” блоці Україна, Молдова та Грузія. Бо ж, бачте, ми випереджаємо за темпами балканців. Тому вони немов кайдани в нас на ногах.
Звісно, питання війни трохи розмило геополітичну чутливість. До того ж так комфортно в малому, “своєму”, російськомовному світі домовлятися. Молдовани й грузини це ж “наші”. А от серби й македонці ну, не так щоб аж.
Зрештою, чому ми вирішили, що Молдова і Грузія “нашіші”, ніж Балканські країни? Молдова зрозуміло: вона є нашим сусідом. Натомість Грузія такою не є. Відстань між Києвом і Тбілісі становить майже 2 тисячі кілометрів. Тоді як до Белграда півтори. І навіть до Скоп’є не більше. Хоча про Белград і про Скоп’є нам відомо непорівнянно менше, ніж про Тбілісі.
Нашою проблемою є те, що ми з ними занадто часто досі ґрунтуємося на радянських стереотипах одне про одного. І це потрібно подолати. Пожити певний час окремо. Щоб виросло нове покоління, яке не знає радянських фільмів і російської мови. Коли я жив у Грузії, то надто часто грузини намагалися “зробити мені приємне” та переходили на російську чи згадували щось типово радянське про Україну. Враження було, що вони сприймають нас із росіянами за більш-менш той самий народ із невеличкими відмінностями. Тому, звісно, мене мала б тішити російська. А от ніяк не тішила.
Тож я великий прихильник походу в ЄС окремо від Грузії. І саме балканці, які здебільшого теж є народами з подібними мовами, пасують до цього найкраще.
З Балканами нас пов’язує чимало. Балканці, що самі розмовляють слов’янськими мовами, ніяк не плутають нас із росіянами без жодних додаткових пояснень. Не забуваймо, що фактично саме з Болгарії та Македонії до нас прийшло християнство. А чимало хто з наших релігійних і політичних діячів був молдованином чи румуном. Ми маємо великі меншини балканських народів в Україні, а серби навіть мали окрему адміністративну одиницю Слов’яносербію. Нам важливо побачити своєрідні слов’яномовні культури без російськості і взяти для себе найкорисніше. Зокрема і традиції, пов’язані з тим-таки Новим роком, ставленням до власної історії та звичаїв, культурні патерни.
Ситуація з багатьма країнами на Балканах досить подібна до нашої і Сербія, і Росія досі ідеологічно не сприймають існування таких держав, як Північна Македонія, Чорногорія або Боснія і Герцеговина. Македонцям узагалі мало пощастило серби їх вважають сербами, болгари болгарами. Греки переконані, що вони вкрали в них назву, а албанці що вони утискають права албанської меншини та змушують місцевих албанців вивчати македонську мову. Нічого не нагадує? Зрозуміло, що такі паралелі просто не можуть не зробити нас союзниками. А нічого так не об’єднує, як спільний шлях до ЄС. Адже будь-який успіх чи неуспіх з іншою країною в пакеті моментально стане відомим в Україні. Без інших країн у списку вступити до ЄС ми не можемо. Принаймні так було раніше.
Не дуже зрозуміло, що буде далі, але мені здається малоймовірним, що нас пустять до Європейського Союзу раніше від країн Західних Балкан. Зрештою, було б дивно, якби я був проти, проте я реаліст.
Є й чимало інших чинників. Усі країни-кандидатки, крім Чорногорії, мають автокефальні православні церкви. Спільний шлях до ЄС хоч-не-хоч зблизить їх із Православною церквою України і може привести до швидшого визнання ними ПЦУ.
Інтеграція до ЄС для українців один із додаткових шансів позбутися радянського спадку. І попри те, що це звучить цинічно, його легше позбутися, якомога менше комунікуючи з представниками колишніх радянських республік. Вони, безперечно, нас зрозуміють, бо теж хочуть його позбутися. Адже весь інтеграційний план передбачає залучення великої кількості людей на всіх рівнях це не справа лише президента й парламенту. А розбавлення пострадянських країн Балканськими це можливість для українців уникнути проторованої стежки “хороших росіян та іншої Росії” без росіян і Росії. Тобто підживлення як російської мови, так і російської культури шляхом постійного спілкування з такими самими постколоніальними народами.
Потроху це має змінити й сам принцип іншування. Досі чимало українців, вживаючи слова “наші” або “вітчизняні”, несвідомо має на увазі єдиний простір аж до Таджикистану та Далекого Сходу. Навіть молодь часто залучена в такий світогляд через всюдисущість російського культурного простору, зокрема популярної музики, відео тощо. І це вкрай потрібно змінити. ЄС це про сприйняття себе частиною великої родини. Аж до Іспанії та Португалії. Тобто той момент, коли “нашими” стають не казахи й таджики, а шведи й італійці. Це досить сильна ментальна зміна. Один мій знайомий упевнений, що це вже сталося. Через війну. Адже мільйони біженців опинилися в європейських країнах і зжилися з ними. Але не все так просто. Ментально навіть східні європейці не надто вважають нас частиною свого культурного простору. Не кажучи вже про стару Європу для місцевих українці не є “нашими” теж. Тобто для них ми такі ж чужі, як і росіяни. Ось тільки про росіян вони знають більше. Так, з війною все змінюється. Але навряд чи аж так радикально. Цей ментальний розворот потрібно вишколювати в собі кожному. Як і сприяти тому, щоб європейці теж його здійснили. Знов-таки тут теж украй важливо йти в одному гурті з Балканами. Бо в балканців є зачіпки за хорватів, словенців, болгар. У нас за балтійські народи й поляків. Ті вже стали ментальною частиною Європи. Між нами румуни для яких і ми, й Балкани так само життєво важливі й ментально близькі. Це питання далеко не лише політичне, а насамперед культурне, ідеологічне, суспільне. Бо спільний простір це не лише політика. Це фільми, література, продукти в супермаркетах, музика, звички, манера вдягатися тощо. Цього не навчитися через конвенції. Але після життя разом це набувається саме собою. І не варто такі речі недооцінювати.
Тому для нас принципово важливими є рішення, які ухвалюватимуть упродовж кількох наступних років. Приєднання України до балканського пакета дасть нам змогу скористатися з цього шансу розширити ідею про “наших” і переформатувати її ще на етапі інтеграції в ЄС, перед вступом. Бо хто краще надавався б для такої мети, як не македонці й серби. Хіба болгари, але ті вже в Євросоюзі.