Єдиний роман американського музиканта Боба Ділана “Тарантул” вийшов в українському перекладі торік у київському видавництві “Темпора”. Це перша книжка артиста, яку випустили в Україні.
За словами видавців, експериментальний роман “Тарантул” 1965 року написання це поезія у прозі, що скидається на нотатки з блокнота співака, який намагається ословити світ. А водночас фрагментарна історія, де потрібно відшукати сюжет і ліро-епічні сенси. Твір також називають найскладнішим музичним романом в історії та квінтесенцією американської культури.
Презентацію книжки провели у столичній Книгарні “Є”. Про новинку розповідали літературознавці перекладач Максим Нестелєєв і редакторка Богдана Романцова
Максим Нестелєєв:
Думаю, “Тарантул” це такий текст, про який автор радо забув би. Але не може. Ми йому постійно нагадуємо. То права купуємо, то затверджуємо обкладинку, то влаштовуємо презентацію.
Я захотів перекласти Боба Ділана одразу, щойно він отримав Нобелівську премію (2016 року музиканту присудили Нобелівську премію з літератури за його пісенну творчість. Країна). Того ж дня написав Богдані Романцовій. Кажу: “Давай у нашу серію “Американський постмодернізм”. Вона відповіла: “Ні”. Потім трошки вичекав. Бачите, скільки часу минуло після Нобелівки. Зрештою все ж узгодили, що переклад буде.
Мені здалося, що “Тарантул” прекрасно вписується в серію “Американський постмодернізм”. Хочу давати в ній тексти авторів, які між собою не схожі. Узяти навіть тих, що вийшли цього сезону: Дон Делілло, Патриція Локвуд, Боб Ділан між ними нема нічого спільного, крім того, що всі вони американці. Різні тематика, стилістика, час написання.
Коли читав “Тарантула”, розумів, що його важко перекласти. Але мені цікаво ставити собі виклики. Наче зміг. Здається, непогано вийшло. Перекладати було складно, але це цікаве завдання. Хай навіть мазохістичне. Але половина текстів серії така, на мою думку.
Казати, що роман постмодерний, це трохи перебільшувати. Він експериментальний. Інші тексти Ділана на “Тарантула” не схожі. У нього є есеї про пісні та хроніки, де згадує дитинство й молодість. Читабельні без усяких експериментів, просто перенасичені різними іменами музикантів. Якщо в романі на кожній сторінці по три-чотири примітки, то для спогадів треба по 10.
Це не зовсім той текст, який можна відкрити й легко читати. Відпочити з ним не вийде. Одразу на другому рядку думка губиться в автора і читача одна уривається, інша починається. Це навіть не потік свідомості, як у Джеймса Джойса чи Марселя Пруста. А фрагментарна, цитатна мозаїка тут вам проза, а тут поезія. Але не варто думати, ніби це вариво й місиво, яке не тримається купи.
Ролан Барт казав, що є текст-задоволення і текст-насолода. Задоволення це коли автор опускається до вас і ви здогадуєтеся, що буде далі, знаєте, чим закінчиться. А коли є певна несподіванка і книжка дивує на кожній сторінці, то це насолода. “Тарантул” якраз текст-насолода.
Найкраще визначення дав найпалкіший фанат роману Робін Віттінґ, який сказав, що це чернетки до пісень. Якщо ви обізнані з першими сімома музичними альбомами Ділана, то побачите багато справжніх або викривлених цитат. Дещо я пояснював у примітках, але давати все це забирати насолоду пошуку. Може, в когось вона теж буде.
Ділан не любив брати участь у мітингах. Певний час він жив разом зі співачкою Джоан Баез, і вона йому вранці казала: “Ходімо на мітинг, там співатимуть твої пісні”. Ділан відповідав: “Та ні, ще посплю”. Пісню протесту він міг написати, а піти протестувати безпосередньо було не для нього. “Тарантул” теж прихований протест проти багато чого. У романі є глибокі та гостросоціальні думки, пов’язані з політикою.
За настроєм “Тарантул” різний, але передусім грайливо-меланхолійний. У США тоді було не дуже весело. 1960-ті були складним часом війни у В’єтнамі й антивоєнних рухів. Ділан намагався осмислювати це, тому в романі багато меланхолії про проминання молодості й майбутнє країни. Але не прямо розписано, а опосередковано. Є й багато грайливості. Скажімо, автор бере баладу Black Betty, яку хто тільки не співав, і дає свою кумеднішу версію, доводить її до повного абсурду. Або накладає історію про Ісуса на іншу відому пісню та описує свою розмову з Христом, і все це закінчується думками про комунізм.
“Тарантула” можна читати й лінійно, бо є сюжет. Кілька елементів описую в післямові, але роман ними не обмежується. Мені цікаво, чи багато є читачів в Україні, які захочуть пошукати щось більше за те, що я дав у примітках і післямові.
Богдана Романцова:
Є небуденні досвіди, які треба раз у житті пережити. Навіть якісь дивні. Час від часу маєш щось таке спробувати. Цей проєкт один із таких викликів. Максима Нестелєєва порятувало те, що роман короткий. Якби був на 500 сторінок, ми його не видали б. Тому що справді неймовірно заплутаний. Ви мало що зрозумієте. Єдине, що мене радує: якщо припустилася помилок і десь не так звірила з оригіналом, все одно цього ніколи не дізнаєтеся. Не будете знати, так задумано чи я щось проочила. Усі мої помилки є концептуальними.
У романі є постійні спалахи цікавих образів і поетичних рядків. Якщо сприймати не як твір, а радше як набір звуків і музику, то це зовсім інший тип задоволення. Наприкінці роботи над текстом навіть відчувала певний тип редакторської насолоди. Справді втягнулася в цей дивний потік імен, назв і звукописів. Коли думка знову десь проблискувала і я бачила, як вона проходить крізь текст, мені ставало добре та радісно. У цьому творі точно щось є. Це те, що варто прочитати бодай для того, аби зрозуміти, якою дивовижною та ні на що не схожою буває література.
“Тарантул” це колаж, мозаїка, пазл. Тут перемішано божевілля уривків різних творів. Боб Ділан почасти намагається наслідувати та гратися з потоком свідомості. Його ідея слідувати за своєю думкою та дозволяти їй вести, а не намагатися якось раціоналізувати й увібгати. У цьому плані близький до сюрреалізму. Попри постмодерну форму іноді з’являються образи, метафорика та реверанси в бік високого модернізму штибу Томаса Стернза Еліота й Езри Паунда. А деякі речення написані так, що здається, ніби працює, як дадаїсти. Просто бере слова, перетрушує їх, як фішки, та кидає на стіл як упало, так і буде. За такими синтаксичними іграми цікаво спостерігати. Відчувається начитаність автора, однак часткова. Ніби прочитав весь західний канон Гарольда Блума, але всюди по 15 сторінок. Цим теж унікальний.
Гадаю, ідеальний читач Ділана це той, хто його вже прочитав і не зупиняється на першому прочитанні. Цей текст краще читати тричі та більше. Уперше перебуваєш у шоковому стані, що така література існує, та ловиш окремі відблиски. Вдруге потроху розумієш, чого чекати, бо вже ознайомився. Утретє починаєш насолоджуватися моментами.
Ще ідеальний читач, напевно, міг би бути ідеальним слухачем. Було б цікаво послухати цей роман як аудіокнижку. Ділан, очевидно, аудіальний автор. Він відсилає тут до тривалої традиції, коли література мала бути співаною. Тож послухати “Тарантула”, мені здається, це абсолютно інший досвід.
18 книжок вийшло в серії “Американський постмодернізм” у видавництві “Темпора” з 2016 року. Проєкт представляє українські переклади знакових творів літератури США другої половини ХХ початку XXI ст. Це базові для американської традиції тексти, які “переосмислюють старі художні умовності та встановлюють нові жанрові правила”. Серед виданих у серії авторів Томас Пінчон, Кормак МакКарті, Дон Делілло, Джон Барт, Дональд Бартелмі та інші