Репертуар Національної філармонії став цікавішим без російських композиторів
Повномасштабна війна стала поштовхом до того, що за кордоном зріс запит на українську музику, каже музикознавиця Олеся Найдюк, 40 років.
Музиканти активно беруть участь у багатьох концертах у Європі та Сполучених Штатах Америки.
Водночас запит дещо поверховий. Наприклад, у серпні по 12 містах світу гастролював “Український оркестр свободи” під орудою канадської диригентки з українським корінням Кері-Лінн Вілсон, створений за ініціативою нью-йоркської “Метрополітен Опери” та Великого театру у Варшаві. Складається із 75 музикантів-біженців, виконавців українського походження з різних країн Європи та представників вітчизняних оркестрів. У програму, поряд із Бетховеном, Брамсом і Шопеном, включили лише один український твір Симфонію №7 Валентина Сильвестрова. Це підтвердження того, що про нашу музику у світі відомо небагато.
Сам композитор дещо здивований і навіть роздратований від посиленої уваги. Каже, що от треба було статися такому нещастю, щоб його роботи почали виконувати.
Хто ще може претендувати на зацікавлення серед європейської аудиторії?
Думаю, починати можна з багатоголосного церковного співу XVIIXVIII століть. Це композитори Микола Дилецький, Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський, Максим Березовський. Абсолютно унікальний період перші два десятиліття XX століття. Послухайте того ж Миколу Леонтовича, автора всесвітньовідомого “Щедрика”, якого підступно вбив у батьківській хаті агент ВЧК. Його пісня “Гра в зайчика” це шедевр.
Однією з найгучніших подій були “Дні української музики” у Варшаві, що відбулися у вересні. Дивилася онлайн-трансляцію. Фінальна з трьох подій вразила масштабом. Ораторіальний концерт у філармонії завершився симфонією-реквіємом Богдани Фроляк “Праведная душе” на вірші Тараса Шевченка. Серед солістів була Наталка Половинка феноменальна львівська співачка й талановита актриса. Слухати й бачити її виступи насолода. Загалом на сцені перебували одночасно 150 виконавців солісти, хор і симфонічний оркестр.
Центральною подією “Днів української культури” в британському Оксфорді стало святкування ювілею Валентина Сильвестрова, якому 30 вересня виповнилося 85 років. Відкривав захід концерт його музики у виконанні камерного хору “Київ”. Світовою прем’єрою став твір “Сльози”, що складається із семи хорових пісень без слів, створених під враженнями від трагедії в Бучі на Київщині.
Серед композиторів, які відгукуються на нинішні події Вікторія Польова. Оркестровий твір “Буча. Lacrimosa” написала в пам’ять про жертви, що загинули від звірств російських окупантів у лютому-березні. Світова прем’єра відбулася в серпні на Бетховенському фестивалі в німецькому Бонні, а українська у вересні в Національній філармонії України в Києві. Це глибока музика, яка попри всю трагічність, дає надію.
Чи продовжуються, навпаки, гастролі іноземних виконавців в Україну?
Більшість концертів, запланованих раніше, скасовані чи перенесені до кращих часів. Але ті, хто таки їдуть, як правило, самі наполягають на тому, щоб їхній виступ відбувся. У них є якась внутрішня потреба підтримати українців своїм виконанням.
Наприклад, так зробив грузинський диригент Міхеїл Менабде, який із 2017-го живе у Відні після 10 років проживання в Києві. Наша столиця для нього фактично рідне місто. Тут здобув фах диригента, працював у Національній філармонії та зустрів майбутню дружину. 23 вересня завітав знову, щоб виконати Бориса Лятошинського, Чарльза Айвза та Франца Шуберта із симфонічним оркестром філармонії. Приїхав за покликом серця. Не просив гонорар.
Перед тим був також італійський диригент Антоніо Ґреко. 10 вересня взяв участь у бароковому концерті. Під його керуванням Капела імені Лятошинського та їхні європейські колеги виконали кантату “Вечірня” Клаудіо Монтеверді. Зібрали повний зал. Думаю, люди йшли насамперед не на зіркового італійця, який у нас практично невідомий широкому загалу, а саме на старовинну музику.
Які особливості нового сезону в Національній філармонії?
Без російських композиторів репертуар не збіднів, а навпаки, став цікавіший. Тепер звучить музика, яку раніше оминали увагою. Ганну Гаврилець після смерті композиторки в лютому почали частіше включати до програм. Її твори мають народнопісенну основу, легко запам’ятовуються, лягають на серце й душу.
Багатьох авторів нам треба відкривати ще. Не тільки західних ми самі не всіх українських достатньо знаємо. Того ж Лятошинського треба більше грати й популяризувати. Із сучасних композиторів молодшого покоління теж багато цікавих. Зокрема, Золтан Алмаші, Любава Сидоренко, Олександр Шимко, Богдан Сегін, Анна Корсун.
Що найочікуванішого серед найближчих планів закладу?
25 жовтня Київський камерний оркестр під орудою Наталії Пономарчук виконуватиме твір Леоніда Грабовського для дев’яти інструментів пам’яті Катерини Білокур. Грабовський це один із шестидесятників, який входив до групи “Київський авангард”.
Чому досі Київська консерваторія носить ім’я Петра Чайковського?
Привласнювати Чайковського не потрібно. Чіплятися за тінь його прадіда Федора Чайки з козацького роду чи за українські мелодії, які він використовує в музиці нонсенс. Це так само, як говорити, що наш Бетховен, який теж використовує в одному творі українську музику. Дирекція цього конфлікту не бачить. Начепили вишиванку на російського композитора та продовжують діяльність на чолі з його іменем. Можливо, так відбувається зокрема тому, що заклад отримав ліцензію на створення Міжнародної академії музики імені Чайковського на базі Хеншуйського університету в Китаї. Залучає їхніх студентів навчатися в Україні. А Чайковського там люблять.
“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”