24 серпня Україна вкотре відзначає День Незалежності цього року в дуже непростий для країни час. Напередодні свята ми поговорили з нашим співвітчизником Єгором Фідінічем, уродженцем Запоріжжя, якого повномасштабна війна змусила залишити Україну й практично з нуля почати нове життя у США. Сьогодні Єгор затребуваний викладач і хореограф однієї з нью-йоркських танцювальних студій, фіналіст номінації “Топ Тічер” і хореограф дебютантського балу Піаристів одного з найстаріших світських заходів Нью-Йорка, черговий, 64-й, бал якого відбудеться вже цієї осені.
Єгоре, напередодні Дня Незалежності хотілося б почати з головного: як війна змінила ваше життя і кар’єру?
Через війну в Україні мені довелося повністю змінити життя і почати практично з нуля. У якийсь момент здавалося, що танцювальна кар’єра взагалі залишилась у минулому – на той час я вже здобув освіту реабілітолога і не планував повертатися у професію. Але опинившись у новій країні без звичної опори, я зрозумів: танці – це те, що я справді вмію і хочу робити. Повернення у професію в Нью-Йорку стало для мене майже другим стартом.
Ваш шлях у танцях починався задовго до Нью-Йорка – у Запоріжжі. Як це було?
Я прийшов у бальні танці у шість років – у моїй школі, гімназії №11, після уроків почав викладати молодий тренер. Мама привела мене, і я, особливо не роздумуючи, почав займатися. Вже через місяць вийшов на свої перші змагання. Далі були різні клуби – “Ронд”, “Гранд”, різні тренери, кожен з яких додавав щось своє. До моменту, коли я поїхав з України, за плечима було понад п’ятнадцять років тренувань і виступів.
У резюме – несподіване поєднання: диплом медичного університету за спеціальністю “Фізична терапія та реабілітація” – і бальні танці. Як це поєдналося?
У професійному спорті травми неминучі, і я досить рано почав цікавитися, як влаштоване тіло спортсмена і як воно відновлюється. Мої тренери й раніше пояснювали техніку через біомеханіку, тож в університеті багато чого було мені вже інтуїтивно зрозуміло. Сьогодні ці знання реально допомагають у роботі – особливо з учнями старшого віку: я враховую фізичні особливості людини і намагаюся робити заняття максимально безпечними.
Один із ваших нинішніх проєктів – хореографія для дебютантського балу Піаристів, одного з найстаріших світських заходів Нью-Йорка. Як українець потрапляє в такий закритий американський світ?
Через танцювальну студію, де я працюю з 2023 року. Організатори балу звернулися саме туди, а далі спрацювала репутація – на той момент я вже був фіналістом номінації “Топ Тічер” на Американському відкритому чемпіонаті з танців і мав великий досвід постановки номерів. Торік я вперше працював над балом, і, судячи з усього, результат влаштував обидві сторони, бо цього року мене запросили знову. Моя роль – не просто поставити танець, а познайомити учасників із культурою класичного балу: пояснити традиції, етикет, манеру триматися.
Сьогодні ви працюєте в танцювальній студії не лише як викладач, а й як наставник для інших інструкторів. У чому різниця між тим, щоб навчати учня, і тим, щоб навчати вчителя?
Коли переді мною учень, завдання одне – навчити його танцювати. Коли переді мною інструктор, я навчаю вже не руху, а професії загалом: як будувати урок, як чути мету людини, як вести її не один урок, а весь шлях – від першого заняття до результату. Відповідальності тут помітно більше, але й задоволення теж – спостерігати, як початківець-викладач поступово стає впевненим професіоналом, для мене найцінніша частина роботи.
Чим американська школа бальних танців відрізняється від української, у якій ви виросли?
В Україні та Європі бальні танці – це частіше серйозний спортивний шлях: діти починають рано, багато тренуються, змагаються. У США танцювальна культура ширша – балет, контемпорарі, джаз, хіп-хоп, – тож бальні танці частіше стають хобі або способом самовираження, а не спортивною кар’єрою. Але зрештою все залежить не від країни, а від конкретної людини: комусь потрібна техніка й результат, комусь – упевненість і задоволення. Я намагаюся спершу зрозуміти мету, а вже потім будувати програму.
Які у вас плани на найближчі роки? Чи є мрія, пов’язана з Україною?
Найближча мета – остаточно закріпитися в ролі менеджера студії: зараз я поєдную викладання, наставництво і частину організаційної роботи в одному з філіалів. Далі хотілося б керувати вже власною студією. А найбільша мрія – відкрити власну школу бальних танців для дітей. У США цей напрям розвинений значно менше, ніж в Україні та Європі, і мені хочеться показати новому поколінню – у тому числі дітям з української громади, – що бальні танці це не просто гарне хобі, а спосіб життя, який виховує дисципліну, повагу і вміння працювати в парі.