Кажи: бабафіга

Я мріяв про таку книжку з часів свого морякування, тобто вже давненько. Херсонський поет Євген Яненко колись подарував мені книжку російського капітана ХІХ початку ХХ століття Дмитра Лухманова “­Жизнь моряка”, в якій був розділ про чорноморські дубки. Лухманов навчався в Керченських морехідних класах і потрапив на практику на херсонський дубок “Святий Миколай” (так називалося 60% херсонських дубків, решта ім’ям дружини власника судна). Виявилося, що на дубках: а) працювали самі українці, звали капітана батьком, боцмана дядьком, а матроса хлопцем; б) специфічно жартували і їли; в) користувалися італійською морською термінологією. Трюм називали каморою, якір сідеро, ніс провою, а корму попою, грот-щоглу магістрою, а парус топсель бабафігою. Особливо мене бентежила ця бабафіга. Просто тобі піца Челентано. Лухманов писав, що так, італійською, спілкувалися всі торгові моряки Чорного моря, а севастопольську “німетчину” називали хлотською і дико з неї знущалися. Коли на наступній практиці Лухманов утік із російського паро­плава в Італії, такого знання мови йому вистачило, щоб найнятися матросом на італійський вітрильник, що йшов через Атлантику на Карибські острови.

У цій придибашці все було прикольно, крім повного нерозуміння, звідки батьки та дядьки в Гопрах чи Олешках знали італійську мову. Як вона взагалі туди потрапила? Книжка Ігоря Смагіна “Історія вітчизняного мореплавства XIIIXV ст.: галери і нави біля берегів Генуезької та Венеційської газарій” нарешті дає уявлення звідки і як.

Це грубий енциклопедичного формату том, у якому стільки ілюстрацій (кольорових!), що іноді його хочеться назвати альбомом. Ця книжка справить враження, навіть якщо просто погортати малюнки фрески, мозаїки, барельєфи, моделі кораблів, гравюри на дереві, мапи, графіті на стінах у давніх портах, як-от Херсонес, що схематично зображують торгові “круглі” кораблі нави, латинери, коги. Автор видер зображення “довгих” ординарних галер із мініатюр у середньовічних хроніках і навіть із печаток капітанів порту, знайдених підводними археологами в Карантинній бухті Севастополя. Наш другий помічник капітана колись утопив за бортом суднову печатку в турецькому Чанаккале, коли оформлював прохід Дарданеллами на катері митників. Виявляється, він був непоодинокий нехлюй. За втопленими судновими та портовими печатками археологи тепер відтворюють, де саме в бухтах були причали. У порту Херсонеса втопив свою печатку цілий візантійський адмірал. Як виявилося, лише для того щоб пан Смагін через тисячу років використав її як ілюстративний матеріал.

Отож, цю книжку варто спочатку погортати й почитати підписи під малюнками. Ви прокачаєте свої скіли бувалого галерника, навіть якщо не знайдете потім часу її прочитати. Іноді здається, що ілюстрацій занадто багато. Тут чотири панорами давньої Венеції і сім (!) зображень давньої Генуї на середньовічних картинах та картах-портоланах турецького адмірала. Іноді закрадається думка, що пан Ігор подав усі зображення давнього Дубровніка чи Судака, які взагалі дійшли до наших днів. Такі ж чисельні, з докладними поясненнями, типи середземноморських галер, ще й у хронологічному порядку. І у спадному порядку за розмірами: галера фуста галеота бригантина саєта фрегат фелука сандал. Це не та бригантина, не той фрегат і не той сандаль.

Автор не тримається Чорного моря, це перша наша історична книжка, в якій названо всі італійські торгові респуб­ліки, а не лише Венецію й Геную, які 200 років панували на Чорному морі. Розглянуто навіть торгові маршрути у Фландрію, з виходом в Атлантику, які вимагали інших галер, із високими бортами. Цікаві також зауваження про діяльність середньовічного “морського регістра”, який вимагав будувати галери за чіткими настановами і брав із суднобудівельника завдаток 150 лір на випадок штрафів за порушення технології. Ідеться і про організації комерційних підприємств. Виявляється, компанія то лише одна з форм об’єднання судновласників і фрахтівників. Були ще коменда й колеганца. Нарешті довідався, як правильно називалося те, чим я займався у “хвацькі 90-ті”, коли ми возили взятим в оренду судном харчі у Грузію. Патрон аукціонної галери. Їх брали на прокат на один рейс до Кафи чи Тани. Правда, з цієї книжки я довідався, що в той єдиний раз, коли італійська ескадра прийшла в Батумі, грузини взяли в полон італійського адмірала і його викуповував особисто трапезундський імператор.

Чорне море автор приберіг на останні розділи, і там будуть не лише італійські, а й візантійські, турецькі, молдовські (так!), руські типи суден. І докладно викладена історія італійських чорноморських колоній. Ну, всім, хто відпочивав у Криму, екскурсоводи вуха продзижчали про Алустон, Джаліту, Кафу й інші італійські назви міст Генуезької Газарії (знатиму тепер, звідки походив мій херсонський капітан Газаров), а про те, що італійці були присутні навіть у Бузько-Дніпровському лимані та гирлі Дніпра, я довідався лише з цієї книжки. Були дві генуезьких башти в районі Олешок для торгівлі з татарами й порт Ілліче в лимані біля сучасного миса Аджигол, між Очаковом і Миколаєвом.

Ілліче! І на Леніна ніяк не спишеш, ХІV століття. Не так усе просто було з Іллічівськом. До речі, і Одесу (Коцюбеїв) заснував, якщо вірити італійцям, ніякий не шляхтич Коцюба, а італійці. Портопункт Джинестра, в Одесі досі є таке кафе.

Ну й таке інше. Виклад не дуже жвавий, розмірений, науковоподібний, з усіма академічними посиланнями і списком літератури, через які доводиться продиратися або їх ігнорувати. Втім новизна, ґрунтовність і обшир матеріалу того варті. Автор далекоглядно не дає жодного шансу сторожам академічної доброчесності до себе присікатися. Але читач має сам виловити з цього розміреного тексту з таблицями й мапами цікавинки, яких там із надміром. Хоча в наукпопі це зазвичай робить за читача сам автор. Можна було б і розгорнути, а не дати одним рядком на схемі, що, наприклад, на кожній галері по правому борту, біля камбуза, був хлів, де тримали живих бичків, свиней, баранів, яких згодовували команді в рейсі. З урахуванням того, що гребців на ординарній венеційській галері було під 200 осіб, ходити далеко від порту вони не могли, десь на 150 км. І саме на такій відстані розташовувалися венеційські фортеці на узбережжі й островах на всьому переході від Венеції до Константинополя. У Чорному морі так не виходило, й туди направляли цілі конвої торгових галер під захистом озброєних. За навігацію в Тану на Азовському морі приходило три-п’ять галер. Якось так.

Окремий розділ присвячено давньоруській, не тільки київській, а й чернігівській та галицькій присутності на Чорному морі, зокрема в Олешші (воно не там, де я думав, за цей Потьомкінський острів на Дніпрі нині тривають бої, в херсонців там були дачі), Тмутаракані (виявляється Тамань тоді була островом, а Кубань впадала в Чорне море) й на Дунаї, в Буджаку, з докладними поясненнями про бродників і берладників, з якого складається враження, що на нашому півдні завжди жили неконтрольовані навіть князями нарвані люди. Виявляється, румунський Галац то колишній Малий Галич, і сюди тікали від родичів деякі Рюриковичі.

Ну й таке інше. Але головне, з цієї книжки я довідався, що ж таке ота бабафіга. “Генуезькі великі галери XIV ст. мали дві щогли з реями-антенами та три вітрила: бізань, терсанол, папафіко.” Папафіко! Що недочули “херсонські італійці”, те збрехали.

Це вчасна, докладна й ретельна книжка, яка відкриває нам нашу включеність у європейську торгівлю в середні віки та спорідненість із Середземноморською цивілізацією, яка позначилася на нас навіть лексично: ми знаємо, звідки дмуть вітри трамонтан і грего. А можливо, й не тільки на нас, а й на італійцях так само. У книжці фігурує венеційський патрицій, який посилає торговельні конвої на Азов за солоною рибою, килимами та смарагдами, на прізвище Морозіно славний патриціанський рід. Ой, Морозе-Морозенку на італійський копил.

Свого часу в миколаївському Музеї суднобудування та флоту мене вразило, що в них є експонати про перший російський корабель “Орел”, який побудували на Волзі і спалили на Каспії в часи Олексія Михайловича та Стєнь­ки Разіна, і ні словом не згадали про жодного італійця, які панували на нашому морі 200 попередніх років, зокрема поруч із власне Миколаєвом, на лимані. Час змінювати концепцію. Матеріалу з цієї книжки вистачило б на цілу італійську залу. Сподіваюся, така колись буде.

Як усі морські книжки, яких таки трохи з’явилося останнім часом, книжку Ігоря Смагіна “Історія вітчизняного мореплавства XIIIXV ст.: галери і нави біля берегів Генуезької та Венеційської газарій” надруковано символічним накладом, її треба замовляти в автора або у видавництві “Бук-Друк”, Житомир. Кажуть, у цього автора був іще перший том про вітчизняне судноплавство раннього середньовіччя. Шукатиму. Ідеальний подарунок для дієвих, колишніх чи майбутніх моряків.