У 1990-х у локальних проукраїнських спільнотах час від часу спалахували суперечки щодо того, хто був першим президентом України: Леонід Кравчук чи все ж таки Михайло Грушевський? Буквоїдський, формальний підхід вимагає саме такого обчислення: від Грушевського в 1917-1918-х до Кравчука з розривом у 73 роки. Але в такому разі як маркувати інших голів держави Скоропадського, Петлюру, керівництво українського уряду в еміграції? Тут дуже просто заплутатися, що частина наших співгромадян дуже часто й чинить, послуговуючись емоціями та зважаючи на власну картину українського світу.
З Майданами як формою народного повстання трошки простіше, але все одно не слава богу. Адже, за наведеним вище принципом, частина українців наполягає, що перший Майдан не “помаранчевий” 2004 року, а студентська Революція на граніті 1990-го. Забуваючи або, швидше, не зважаючи при цьому на дві базові обставини.
Перша: більшість вимог студентів у 1990-му чинною комуністичною владою виконана не була. Деякі теми або забалакали, або просто повернули в порядок денний. Натомість значно дієвішою стала зовсім забута попри чисельні газетні публікації того часу! всеукраїнська акція з бойкотування військових кафедр. Вона почалася восени 1988 року після рішення не звільняти від “воєнки” студентів, котрі пройшли Афганістан. “Афганці” збунтувалися, закликали до страйку, і ми, тоді другокурсники, охоче його підтримали. Результатом протистояння стало скорочення терміну військової служби студентів до одного року з подальшим звільненням від служби в РА, якщо виш має військову кафедру. Вже навесні 1989 року ті з нас, хто пішов служити влітку 1988-го, повернулися з війська. А Революція на граніті натомість вибила для українців право служити лише на українській території. А не в Росії, на Кавказі, в Середній Азії чи Казахстані.
Погодьтеся, “не служити в армії зовсім” та “служити тільки в Україні”, хай ця Україна і радянська суть різні за звучанням вимоги
Друга: справді, студенти в жовтні 1990-го вперше висунули політичні питання. Включно зі згаданим уже місцем проходження строкової служби для українців. Адже наповнювати питомо російську армію “інтернаціоналом” таки політичне питання, поставлене й вирішене комуністичною владою вже після перевороту 1917-того та окупації України й інших чужих територій. Погодьтеся, “не служити в армії зовсім” та “служити тільки в Україні”, хай ця Україна і радянська суть різні за звучанням вимоги. Проте забувається ще одне студентське голодування, яке мало місце восени 1992 року там же, на Майдані незалежності знову вимагали відставки вже першого уряду після проголошення незалежності. Акція також завершилася лише частковою перемогою: відставкою тодішнього прем’єра Вітольда Фокіна, що був призначений на місце Віталія Масола, та обіцянками кардинальних змін від Леоніда Кучми, який став новим прем’єр-міністром. Однак і ці обіцянки не були реалізовані повною мірою.
Тепер питання: чи вважати жовтневу акцію 1992 року Майданом? Якщо так, то 2004 року був не другий, а третій… Ні, стоп! 1993 рік запам`ятвся масштабними акціями шахтарських протестів. Учасники влаштували пішу ходу на Київ. Вимоги вони висували економічного характеру. Коротко кажучи, гідну зарплату без затримок та покращення умов праці. Але наслідки все одно були політичними. Саме “шахтарський Майдан” зніс наступного року Кравчука з президентської посади.
З другим терміном Леоніда Кучми на київський Майдан приходить ще одна довгострокова протестна акція “Україна без Кучми” Вона тривала від грудня 2000-го на хвилі справи Гонгадзе та оприлюднення плівок Мельниченка й була жорстко розігнана 9 березня 2001 року. З “приземленням” активістів, кримінальними справами й подальшим закручуванням гайок. То як, включаємо “Україну без Кучми” в перелік Майданів? Якщо так, то з урахуванням шахтарських протестів це вже аж п`ятий перед “помаранчевим”.
Тригером, спусковим гачком Майданів була спроба закріпити Україну в радянській, а потім російській системі координат
Чому ж всі попередні протестні акції ну явно не локального і завжди політичного звучання списують із рахунків, залишаючи право називатися Майданами лише акції протесту зразка 2004 та 2013-1014 років відповідно? І чому відлік пропонують вести від Революції на граніті? Пояснення досить просте. 1990, 2004 та 2013 років тригером, спусковим гачком була спроба закріпити Україну в радянській, а потім російській системі координат. Першою вимогою студентів стояла відмова від підписання нового союзного договору. І повстання ретельно готували. Як згодом “помаранчеву революцію”, бо результати президентських виборів ще до їх початку вже прогнозували фальсифікованими на користь Віктора Януковича. Його президентство означало розворот України в російську орбіту, що й довели результати виборів 2010 року. А відмова від європейської перспективи спровокувала черговий Майдан і перше жорстке, криваве, з погано прихованим російським втручанням протистояння. Тоді і оформився термін “Антимайдан”, хоча провокації і провокатори були на кожній із згаданих вище акцій.
Здавалося б, домагатися свого через Майдани ввійшло в більш як тридцятирічну практику активної частини наших громадян. За цей час вже народилося перше покоління, для якого масштабні вуличні протести звичне, знайоме від народження явище. Чимало з тих, хто пройшов усі революції, пішов на війну, й чимало з них, на жаль, уже поклали життя, так і не побачивши іншу, омріяну на Майданах Україну. Звідки ж тоді, спитаєте, песимізм щодо неможливості наступних Майданів?
Це не песимізм. Це реалізм, який сформувався саме на основі знань про всі згадані великі протестні акції. Революція на граніті мала лідерів, хоча вони більше координували та комунікували, ніж командували. Шахтарські протести очолювали конкретні люди. “Україна без Кучми” теж відома лідерами. Не кажучи вже про “помаранчевий Майдан”, де з будь-якого приводу хор вигукував “Ю-щен-ко!”. А єдиний гіт групи “Гринджоли” містив слова: “Ющенко так, Ющенко так!” Заразом до Юлії Тимошенко приклеїлося визначення “помаранчева принцеса”.
Революцією гідності вперше за всю історію масових протестів ніхто не керував. Власне, тому в 2014 році президентом України став не прогнозований Кличко, а непрогнозований Порошенко
Але це був останній Майдан лідерського типу. Революцією гідності вперше за всю історію масових протестів ніхто не керував. Спроби “опозиційної трійці” ЯценюкКличкоТягнибок взяти цю роль на себе в кращому випадку дратувала людей. Власне, тому в 2014 році президентом України став не прогнозований Кличко, а непрогнозований Порошенко. Повторити таку масштабну акцію протесту, всередині якої діють лише горизонтальні групи і нема довкола кого гуртуватися, в принципі неможливо. Перевірено “майданами” 2019-2021 років.
З іншого боку, чинна влада має безліч недоліків, окрім одного: вміння вчитися заради збереження себе при владі. Тож надалі проросійські сили будуть представлені в політичному житті, але залишаться на маргінесах. Діюча ж влада вже не ризикне відмовлятися від руху в ЄС і НАТО, відкрито загравати з Росією та іншими диктаторськими режимами, навіть перейде на українську в публічному просторі. Далі даруйте за грубе слово, але іншого не знайду: активній частині суспільства не буде, до чого доколупатися. Тим більше, влада дуже грамотно контролює інформаційний простір, випробувавши й відчувши силу насамперед телебачення.
Для нового Майдану, попри гарячу фазу війни, є купа причин. Але нема того чи тих, хто не просто готовий організувати й очолити процес, а й впевнений у своїй харизмі та лідерських якостях
Виглядає так, що для нового Майдану, попри гарячу фазу війни, є купа причин. Зокрема корупція, яка межує з мародерством. Але нема того чи тих, хто не просто готовий організувати й очолити процес, а й впевнений у своїй харизмі та лідерських якостях. Додайте сюди приреченість активних громадян на невміння грати вдовгу, не просто висуваючи вимоги на Майдані, а й вимагаючи виконувати їх після перемоги. Українська емоційність дозволяє взяти різкий старт проте емоції так само просто гасяться. Ось чому на новий Майдан не варто сподіватися. Верхи не дадуть того приводу, який давали комуністи і Янукович. Низи надто втомлені, аби скликати Майдан. Тож нині чимало активних громадян у соцмережах бачать реальні зміни в країні завдяки зовнішньому керуванню й контролю.