Рік тому, 16 травня, захисники Маріуполя почали покидати металургійний комбінат “Азовсталь”. Бійці та медперсонал виходили з бункерів групами до 20 травня включно.
Героїчна оборона міста тривала 86 днів, а у бункерах заводу під постійними російськими обстрілами жили цивільні й понад 2 тис. бійців. Серед них солдати “Азову”, Нацгвардії, ЗСУ і військово-морських сил.
Наказ про вихід з “Азовсталі” оборонці отримали від вищого військового керівництва України. Після його виконання потрапили у російський полон. Маріуполь був повністю захоплений ворогом.
У подальшому частину воїнів було звільнено під час обмінів полоненими. Зокрема, у ніч на 22 вересня з Росії повернули 215 військових, із яких було 108 “азовців”. Частина з оборонців повернулися на територію України, а деякі продовжують знаходитися у Туреччині. Зокрема, командир “Азову” Денис “Редіс” Прокопенко. Взамін Україна тоді віддала Росії Віктора Медведчука та 55 росіян.
Ще 53 захисників Маріуполя росіяни вбили, влаштувавши підрив одного з бараків у селищі Оленівки під Донецьком, де утримувалися воїни.
Загалом за рік Україна змогла обміняти близько 500 бійців. Інші ж досі перебувають у російських тюрмах, катівнях та СІЗО.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала на зустрічі з рідними воїнів, які досі знаходяться у полоні. Також почула історії про тих оборонців, яких вдалося витягнути.
ЖАХЛИВИЙ ГОЛОД
Дружина бійця полку “Азов” Наталка Зарицька в травні минулого року ініціювала створення громадської організації “Жінки зі сталі”.
Саме у цей день рік тому ми, чотири звичайні українські жінки, звернулися до всього світу, стоячи в офіційній резиденції президента Туреччини і просили екстракцію в третю країну оборонців “Азовсталі”, згадує Наталка. З нашого боку це був жест відчаю, бо здавалося, що гірше, ніж бійня на “Азовсталі” у потрійному кільці ворожого оточення і бути не може. Однак сьогодні ми переконалися, що це не так, бо замість екстракції на наших героїчних оборонців чекала так звана евакуація, яка виявилася страшним і нескінченним полоном.
Її чоловік Богдан Семенець повернувся з російської неволі 21 вересня.
Ніхто не знав, що нашим хлопцям судилося пережити, а декому і не пережити голод, коли найцінніший подарунок на 50-річчя два шматки хліба від усього бараку. Вони жили у смертельному холоді по черзі носили шкарпетки, щоб уникнути обмороження. Пережили нелюдські тортури, найлегшими з яких є 16-годинне щоденне стояння в камері, девʼятигодинні допити і постійні побиття.
Незважаючи на всі зусилля, за 12 місяців вдалося повернути лише 20% оборонців. За інформацією з відкритих джерел, виконуючи наказ з території комбінату вийшло близько 2,5 тис. солдатів, а 2 тис. чоловіків і жінок досі перебувають на підконтрольній Росії території. Разом з ними в пеклі невизначеності вже рік перебувають їхні родини, каже Зарицька.
У вересні минулого року був великий обмін захисників “Азовсталі”. Тоді повернулися оборонці які пробули в полоні чотири місяці і всім відомо, у якому стані вони повернулися. Це в середньому мінус 40 кілограмів ваги, опущені нирки, вибитий хребет, травмовані коліна, перебиті і всохлі м’язи, втрата зору, слуху, зубів, втрата чутливості кінцівок, жахливі психотравми це далеко не вичерпний перелік наслідків полону.
Єдине відчуття, яке у мене не відбили росіяни відчуття голоду
Цьогоріч 6 травня вдалося повернути ще 45 захисників “Азовсталі”. Ще рік тому здорові сильні люди втратили здоров’я, яке їм ніхто і ніколи не поверне, наголошує Наталка.
Звільненим з полону ще тривалий час здається, що це сон, що вони сплять. Вони вслухаються в кожен звук. Я памʼятаю свого звільненого чоловіка він сім місяців не чув музики. То була наша перша історія… У мене в рюкзаку було яблуко з собою. він його нюхав хвилини три, гладив, дивився на нього, обіймав, а потім зʼїв з качаном. Коли він пив каву, він знав, що він робить внюхувався у кожен запах. Він сказав: “Єдине відчуття, яке у мене не відбили росіяни відчуття голоду”. Коли в Нових Санжарах він мав змогу прийняти душ, він плакав. Він сидів під гарячою водою годину і казав, що проточна вода це найбільше благо цивілізації.
Умови утримання військових у полоні жахливі, каже Наталка.
В Оленівці перший час домовленості не виконувалися був свій побут, не повинні були їх бити. Основна тортура в Оленівці була це тортура голодом. Чоловік говорив, що в перший місяць отримували 500-600 калорій на добу, у нього сильно паморочилася голова. Казав, що за прийомом їжі отримував менше калорій, ніж витрачав, щоб дійти до їдальні і назад. Під час перевірок від голоду стабільно 4-5 осіб падали. Жінка з позивним “Герда” пішла у вбиральну, через голодне запаморочення впала й розбила голову. Усі переживали, щоб вона одужала.
Зараз Богдан Семенець часто каже дружині, що хоче знову чаю з горіхового листя.
На території Оленівки були кущі троянд вони їх обʼїли і чоловік каже, що це така розкіш була. У Донецькому СІЗО такого не було, там покращилася їжа. Була своя пекарня, давали свіжий хліб. Але якщо в Оленівці у чоловіка було своє ліжко, то в Донецькому СІЗО це була камера 18 кв. м, де утримувалися 28 осіб. Стояли металеві нари зі звареного металу, худіші спали валетами. Чоловік спав на підлозі. У них була одна з “найзаможніших” камер, бо мали сім матраців ганчірка, напхана чимось. Засобів гігієни не мали.
ШЛЯХ ДО ВОДИ
Матір двох воїнів полку “Азов” Неля Шастун народилася й виросла в Маріуполі. У рідному місті одружилася й виховала дітей.
Там же ми зустріли повномасштабну російську агресію. З першої хвилини ворожого наступу мої діти вмовляли виїхати мене з міста, але я їх не слухала і провела 21 день в оточенні, говорить Неля. Це жахливі дні і ночі. Цілодобово місто обстрілювали з “Градів”, літаків, з кораблів, мінометів, йшли вуличні бої. Коли ми лягали спати, то молилися за швидку смерть.
Місто було без води, світла, газу і зв’язку. За питною водою доводилося одня проходити по 1,5 км.
Коли ми туди йшли, то не знали, чи дойдемо, чи зможемо повернутися додому і чи буде, куди нам повертатися. Для економії дров обʼєдналися з сусідами і зробили один великий мангал на весь під’їзд. Разом добували дрова, гілки, шишки і складали все у під’їзді, щоб трошки просушити це все. Кілька разів наші військові привозили нам їжу і воду. 15 березня був організований перший зелений коридор для мирних жителів. 16 березня після прильоту у Драмтеатр вирішили виїжджати.
У Київ жінка змогла добратися тільки 21 березня. Тільки перші 30 км їхали понад девʼять годин. У столиці Неля постійно моніторила новини, адже знала, що на той момент сини захищали Маріуполь. 1 квітня 2022 року під час вуличних боїв загинув її старший син.
Через два тижні на “Азовсталі” був заблокований менший, розповідає Шастун. Я божеволіла через загибель одного сина і неможливість захистити другого, щодня дивлячись в ефірі новин, як його вбивають.
Жінка багато років працювала на Маріупольському металургійному комбінаті імені Ілліча й “Азовсталі”. У її обовʼязки зокрема входила перевірка стану бомбосховищ.
Мені було не важко уявити, у яких умовах там знаходяться люди. З кожною випущеною бомбою я уявляла себе у тих бункерах. Кожен вихід сина на звʼязок було щастям, а потім день-пʼять і ти знову божеволієш. Сідаєш і береш в руки хліб і думаєш, чи їла твоя дитина. Наливаєш в склянку води і згадуєш його повідомлення, де він пише про те, що вони пʼють воду з градирень, а це теж саме, що пити з калюжі.
16 травня рідні нарешті дочекалися повідомлення Генштабу про виведення оборонців з “Азовсталі”. Сина жінки Микиту звільнили з полону 31 грудня.
Про долю сина Неля вперше почула у вересні минулого року, коли звільнили його командира.
Тільки тоді я дізналася, що він в Оленівці, що він вижив в теракті 29 липня, коли підірвали барак, зізнається жінка. Ми всі живемо рік в інформаційному вакуумі.
ПЕРЕЛОМ ВІЙНИ
Софія Черепанова сестра полоненого захисника “Азовсталі”, бійця 74-го розвідувального батальйону. З 2019 року чоловік захищає свободу України на фронті.
Повномасштабне вторгнення застало її середнього брата Артема в Широкиному. Він був один з тих воїнів, які першими дали відсіч російській армії. Згодом його батальйон доєднався до маріупольського гарнізону.
Саме в Маріуполі стався перелом війни, який визначив подальший її хід, запевняє Світлана. Рівно рік тому після початку виходу воїнів з “Азовсталі” наш верховний головнокомандувач наголосив, що наші воїни потрібні Україні живими. Але вже 365 днів ми, рідні захисників, бажаємо один одному гарних новин. Це для нас означає повернення наших додому.
Жінка наголошує на тому, що “гарні новини” за останній рік отримали одиниці. Через це українці втрачають віру в людяність і справедливість.
Їхня самовідданість надихала та мотивувала як військових так і простих людей робити більше й вийти за межі своїх можливостей. Однак дивлячись на їх трагічну долю в полоні втрачається віра в людей і справедливість, що в свою чергу унеможливлює появу нових героїв. Повернення з полону сталевих воїнів наш спільний обов’язок.
Старший брат Черепанової 31 серпня 2022 загинув на Бахмутському напрямку. Боєць 58-ї окремої механізованої бригади ЗСУ Давид Юрченко посмертно нагороджений званням “Герой України”. За місяць до смерті йому мало б виповнитись 30 років.
ФОСФОРНІ БОМБИ
До початку повномасштабного вторгнення син Наталії Кравцової працював в “Азові” кінологом. Надсилав матері фото свого улюбленця частіше, ніж власні.
Події в Маріуполі розгорталися швидко, але боєць не розповідав усіх деталей Наталії. Однак про те, що спускаються в бункер “Азовсталі”, жінка знала.
Найстрашніше те, що в маріупольського гарнізону не було можливості і евакуювати на велику землю поранених і тому бійці в муках помирали в бункерах, розповідає Кравцова. Серед таких же сотень приречених були військові медики Маріуполя це люди які працювали 24/7 поза межами людських можливостей і голими руками намагалися врятувати життя захисникам. Штурми призупинялися лише тоді, коли російська авіація скидала на комбінат фосфорні бомби або багатотонні ФАБ, які пробивали бункери на кілька поверхів вниз.
Ворожа авіація здійснювала по 100-120 вильотів щодня. Сотні тіл досі знаходяться під уламками бетону та переритою землею, каже Наталя.
Бійці маріупольського гарнізону вийшли з комбінату і ми всі бачили ці кадри, весь світ бачив, згадує фотографії минулорічної давнини Наталія. Вони виходили змарнілі, поранені, виснажені але вони не підняли руки догори, жоден з них.
Рік болю, відчаю, страху за життя
Син Наталії Кравцової досі знаходиться в російському полоні. Родини не мають жодної можливості комунікувати з близькими в полоні. Дізнаються про їхню долю бодай щось тільки від військових, яких вдалося обміняти.
Це для мене для багатьох людей найстрашніший рік в житті, рік болю, відчаю, страху за життя своєї близької людини, жінка не стримує сліз і ледь тамує хвилювання. І тільки віра в те, що він повернеться, кожний день дає мені сили піднятися з ліжка і робити, що я можу й не можу для того, щоб його звільнити. Найстрашніша фраза: “Вашого в списках обміняних немає”.
МИ ВИСТОЯЛИ
З “Азовсталі” жителька Маріуполя Анастасія Міхільова вийшла разом з родиною 6 травня. Виводили цивільних представники Червоного Хреста й ООН. Після цього потрапила на кілька днів у фільтраційний табір.
Мене допитували, потім забрали телефон, але так нічого й не знайшли. Перевіряли номери телефонів, фотографії, згадує Анастасія. Біля нашого намету поставили людину, яка постійно слідкувала за нами, підслуховували розмови.
На “Азовсталі” у бункері кілька місяців вона жила з бабусею і чотирирічним сином. З ними також були дядько з дружиною і її батьками, а також двома дітьми.
Чоловік Міхільової з перших днів повномасштабного вторгнення став на захист України від окупантів. Андрій також був на “Азовсталі”, він обороняв Маріуполь. Якось його поранило і з того часу зв’язок між подружжям обірвався.
Мій маленький син знаходився в вологому, холодному приміщенні, він не бачив жодного промінчика сонця. Кожної ночі ми прощалися з життям, чули, як постійно бомблять “Азовсталь”. І тільки інстинктивне бажання зберегти життя своїй дитині давало мені сил вистояти. І ми вистояли.
24 лютого чоловіка викликали в частину. О 8:00 він зателефонував, сказав збирати речі на три дні й переїжджати до бабусі, яка жила в центрі міста.
Жінки пили в основному бульйон
Ми думали, що заходити будуть спершу з моря. Чоловік забігав до нас раз у кілька днів. Кожну ніч ми сиділи в тамбурі, спали в одязі. 10 березня він нас вивіз на “Азовсталь”, а 13 березня у будинок бабусі було 13 прильотів. Якби ми були в тамбурі у той момент, то не б вижили.
На заводі цивільні жили окремо 42 людини, із яких восьмеро дітей. Переважно у бомбосховищі були працівники “Азовсталі”.
Ми думали, що тижні на два максимум, а потім повернемося додому. У 2014 році була така ж ситуація, але все швидко закінчилося, каже Міхільова. Коли Андрій нас туди привіз, то там була обмежена кількість їжі. Варили суп раз на день у девєятилітровій кастрюлі. Кидали дві банки тушонки і якісь макарони чи кашу, якщо були. У кращому випадку двітри макаронини в чашку попадало. Найбільш густі порції давали чоловікам і дітям. Жінки пили в основному бульйон. І все. Андрій потім приносив муку і почали робили млинці й коржики на вогнищі.
Під час обстрілів люди намагалися триматися рівновіддалено від виходів.
Були моменти, коли вночі прокидалися від гучного звуку, наче бункер ходить хвилями, розповідає Анастасія. Для дітей вигадували різні розваги, щоб їх відволікти. Вчили цифри, літери. Син у мене в чотири роки вже вмів писати. Чужі діти були як свої. Проводили конкурси малюнків, знаходили по заводу фломастери. Призами було галетне печиво.
Чоловік не дозволяв родині виходити з бомбосховища. Сказав чекати офіційної евакуації, зізнається.
Були такі випадки, що виходили люди на прохідну, а росіяни їх розстрілювали. Хоча це були жінки. каже жінка. Коли був день евакуації, то спершу виходили хворі й літні люди, а потім родини з дітьми. Я схопила Ваню за руку і ми просто побігли. Нас виводили троє військових, дорогою неможливо було пройти, бо всюди були вирви від вибухів до 10 метрів у глибину.
Після фільтраційного табору родина Анастасії приїхала в Запоріжжя.
Ми їдемо в автобусі і плачемо. Тут поле і тут наше українське поле.
Жінка знімає квартиру у столиці та разом з ГО “Жінки зі сталі” продовжує боротися за звільнення оборонців Маріуполя з російського полону.