Після початку російсько-української війни Словʼянськ опинився в епіцентрі бойових дій. Місто окупували російські терористи, але його вдалося звільнити на початку липня.
Відтоді населений пункт став головною ціллю окупантів, а особливо після початку повномасштабного вторгнення. Якби ЗСУ героїчно не утримували Бахмут, то після нього лінією фронту міг стати саме Слов’янськ.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у місті й дізналася, як живуть люди біля зони бойових дій і які настрої там панують.
ПЕРША ПРОЛИТА КРОВ
Парк “Шовковичний” у центрі Словʼянська має занедбаний вигляд. Галявини поросли чагарниками й дикими квітами. Асфальтовані доріжки денеде всипані пожовклим опалим листям. Тут не чути дитячих голосів, як це часто буває у парках, ресторани й кавʼярні під ставком зачинені, і вдосталь вільних лавок.
Під старою акацією тихо розмовляє молода пара. Жінка у бавовняній сукні сидить на колінах чоловіка й міцно його обіймає. Коли підходимо, трохи ніяковіє й підозріливо оглядає з ніг до голови.
Я народилася й живу у Словʼянську, каже Інна Олександрівна. Прізвище називати не хоче, мовляв небезпечно. Якщо порівнювати з усією Донецькою областю, то у нас найбезпечніше.
У 2014 році 14річна Інна з батьками також змушені були тікати. У місті точились бойові дії, окупанти встановили злочинну владу й захопили Словʼянск. Українські захисники 5 липня того ж року вибили проросійських терористів і повернули контроль над населеним пунктом.
Працює викладачкою, проводить уроки для дітей онлайн, тому постійно має роботу. Після початку повномасштабного вторгнення виїхала з родиною на Полтавщину, а вже за півроку повернулася назад у Словʼянськ.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Врятовані від смерті та росіян: фото та історії тварин, яким не дали втонути після підриву ГЕС
У 2014 році не було такого важкого озброєння. Діяло правило двох стін, і можна було заховатися, згадує початок війни Інна. Але була така історія, що чоловік виглядав з вікна і на його очах дружину розірвало снарядом. А коли ми виїжджали, стояли на зупинці й прилетіло теж поряд людей убило.
У лютому 2022-го в Словʼянську ніхто не думав, що окупанти знову підійдуть так близько. Здавалося, небезпека минула, зізнається містянка.
Мене попереджав знайомий ще в жовтні, що почнеться наступ. Працював у міжнародній організації і вже проводив тренінги різні. Я казала йому що нічого не буде.
Не вірилося до останнього дня, каже російською Ігор Костянтинович, хлопець Інни. На вигляд 30 років, одягнений у сині джинсові шорти й синтетичну футболку. До окупації в Словʼянську добре жилося, а вони нам все життя зламали. У 2014-му, кажуть, що були повстанці а насправді заїжджі гастролери, які підбурювали людей. Місцеві після Майдану часто казали: “Почему в Киеве могут бунтовать, а у нас нет. Мы тоже хотим, чтобы нас услышали”. Але це було до першої пролитої крові.
Було пряме попадання, четвертий і пʼятий поверх вигоріли зовсім
Чоловік родом з Лимана, що за 29 км від Словʼянська. Виїхав уже коли росіяни впритул підійшли до міста й почали його обстрілювати. У травні Лиман окупували, а 1 жовтня Збройні сили звільнили населений пункт.
Минулого року моє житло розбомбили в Лимані. Було пряме попадання, четвертий і пʼятий поверх вигоріли зовсім, а нашу квартиру вдалося спасти. Ну як, дах пробило і рознесло все, розповідає Ігор. Я жив півроку у Вінниці. Працюю залізничникоменергетиком в Лимані, але живу зараз тут. Підприємство наше в Словʼянську, то їздимо туди. Останній раз був у четвер, то прилітає по місту досі.
З Інною познайомилися в інтернеті напередодні повномасштабного вторгнення. Спілкувалися тривалий час на відстані, а вже після повернення додому почали жити разом.
Це тільки здається, що людей немає у місті. Багато наших друзів вже повернулися з закордону, каже жінка. У нас житло залишилося ціле, лінія фронту трохи відсунулася то хоч артилерія не залітає. Зараз нормально, а бувають дні, коли сирена не стихає. Розслабитись в Словʼянську неможливо.
500КІЛОГРАМОВА БОМБА
Тишу в парку порушує тільки гучний стукіт коліс на дорозі навпроти. Поруч є великий спортивний майданчик з тренажерами. Через близькість до лінії фронту у місті багато військових. Саме тому ще досі відчувається життя і щось працює, пояснює Інна.
Роботи мало. На залізниці або в магазинах. Дивилася оголошення про роботу на сайтах, то переважно вакансії касири, офіціанти, баристи, продовжує містянка. Працює кілька ресторани, кавʼярні. Але якби не було онлайн-роботи, то довелося б у якійсь іншій області залишатися. Ціни на продукти у нас набагато дорожчі.
Та процентів на 50, додає Ігор. Кондитерка, молочка, солодощі, фрукти усе у нас дорожче, якщо порівнювати з іншими областями. Та ж сама цибуля в АТБ 18 гривень, а у нас 36. Мабуть, через те, що підвіз важчий. Дешевше точно немає нічого. І що цікаво роботи немає, а ціни високі.
Від початку війни більшість мешканців покинули місто. За роки Словʼянськ змінився і вже не почуваєшся тут, як вдома, зізнається чоловік.
У мене тато каже навіть: “Хожу по місту а воно як чуже”, опускає очі додолу Ігор.
Але зараз Словʼянськ став більш патріотичним, ніж був у 2014 році, розповідає Інна. Після 2014 року все одно залишалися люди, які казали “какая разніца” і так далі. Заза уже не треба дивитися російськомовна чи україномовна людина. У нас багато підприємців, які розвернули в магазинах волонтерські пункти, роздавали продукти і сітки плели цілодобово. Не скажу, що у нас проросійське місто.
Поруч з парком стоїть розбита пʼятиповерхівка дірка аж до землі. Росіяни наступали зі сторони Ізюму й обстрілювали місто з артилерії, били ракетами по житлових будинках. У квартирах ніхто не живе, але ще можна розгледіти інтерʼєр. Фіолетові з графічним узором шпалери, деревʼяні шафи на кухні, білі витяжки й газові плити тримаються на уламках бетонних плит і здається зараз впадуть.
Всі тікають від того “звільнення”
З Ізюма летіло, з тої сторони, пояснює Ігор. Прилітало всюди потрохи, по всьому місту. Але людей же мало. Якщо після 2014-го було більше ста тисяч мешканців, то зараз може й 30 не набереться. Тоді багато переселенців приїхали з Донбасу, купували квартири тут.
У мене дівчинка з Донецька вчилася в університеті, розповідає жінка. Вони покинули житло там, тут обжились. Купили квартиру 2021-го, а вже у 2022-му її розбомбили. Знову залишились без житла й довелося переїхати. Самі розумієте, яке у людей після такого може бути ставлення до Росії. Всі тікають від того “звільнення”. Навесні Словʼянськ знову почали сильно обстрілювати, і був страх, що росіяни знову зайдуть в місто. Думали навіть виїжджати, але вирішили перечекати.
Через постійні вибухи Інна та Ігор досі лякаються усіх гучних звуків. Здригаюся навіть від того, як гупає хвіртка, каже чоловік.
Ми вирішили виїжджати з Лимана після того, як почався мінометний обстріл. А потім на сусідній будинок росіяни скинули 500кілограмову бомбу його як здуло. Ми стоїмо у підвалі, а нас хитає. Вийшли і побачили, що вікон і балконів немає. Знайшов перевізника, зателефонував і поїхали. Бахмут вони тримають чисто символічно. Він знаходиться в низині і дуже незручно обороняти його. Зайшли, а далі що? Спершу думав, що просто хочуть владу змінити в Україні, щоб не йшли в НАТО, ЄС, щоб були, як Білорусь. А тепер же вони нищать людей, забирають територію.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Деякі стекли кров’ю в автівках” – історія “азовця”, який пережив теракт РФ в Оленівці
На Донеччині діє заборона на продаж алкогольних напоїв. Але місцеві знаходять можливість купити “пляшку”. Їздять за спиртним у сусідню Харківську область, беруть у перекупів. Придбати півлітрову пляшку горілки тут можна за 200 грн, бренді 350 грн. Вартість усіх напоїв піднімають вдвічі, але все одно мають покупців.
Регулярно бачимо новини, що затримали когось пʼяного. Люди ж святкують весілля, дні народження. Поліція патрулює вулиці, перевіряють магазини. Але якщо дуже захотіти, то все можна знайти, каже наостанок Ігор, бере кохану за руку. Хочеться вже, щоб все закінчилося й ми знову зажили нормальним життям.
АВТОМАТНІ ЧЕРГИ
Біля площі Соборності припарковано багато автівок. На тротуарах місцеві розклали коробки з яблуками, помідорами, кукурудзою, молочними продуктами. Вуличний ярмарок не надто популярний більшість ідуть скуплятися в супермаркет поблизу. На підлозі магазину горою стоять коробки з енергетиками.
Вікна і двері магазинів забили дошками, картоном і ДСП. Місцеві ближче до вечора виходить посидіти біля зачинених кавʼярень, а більшість закладів уже давно не працюють. Комендантська година в Словʼянську починається о 21:00.
На безлюдній центральній площі у затінку зібралася зграя голубів. Місто нагадує припʼять, але з сучасними вивісками й автівками. Вулицями зустрічаємо розбиті багатоповерхівки, які не ремонтують вже з 2014 року. Не підключені до комунікацій і без мешканців.
У вікнах будинків важко знайти ознаки життя. Тут не сушать одяг на балконах і не чути запаху їжі з відчинених кватирок кухні. Тільки в деяких квартирах видно, як хтось палить міцні цигарки. Тротуари заросли травою й чагарниками. Навіть садові кущі дико ростуть, загороджуючи прохід.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Ракетно-дроновий терор Києва: як живуть люди у розбитих РФ багатоповерхівках столиці
Біля зачиненого кіоску з шаурмою проходить смаглява жінка з хлопчиком років пʼяти. Зупиняються час від часу, щоб погодувати голубів свіжою булкою.
У нас тут спокійно, чути буває автоматні черги. Три місяці тому військкомат ходив, а так все добре, каже російською 67річна Аня. Чути вибухи, але то навчання, мабуть.
Жінка ассирійка за походженням, родом з Вірменії. Переїхала в Україну 49 років тому, тут одружилася й виховувала дітей. Зараз приглядає за онуком, доки син на роботі.
Зараз все більше на обслуговування військових направлене. Шиють одяг, готують обіди пристосувалися. В Європі не так, там і свою роботу не можуть зробити, а у нас всебічно розвинені. Нас все влаштовує, ніколи не хотіла звідси виїжджати й не уявляю себе в іншому місці. Моя Батьківщина тут, завжди подобався цей регіон.
В політику не хочу лізти, не хочу сваритися
Більшість рідних Ганни живуть у Росії. Зараз продовжує спілкуватися з ними, але не обговорює політичні питання й війну.
Як на мене, ми сусіди, ми словʼяни. Як так вийшло? Це від простого народу не залежить, а в політику не хочу лізти, не хочу сваритися, каже Аня про війну. Злоба з однієї і другої сторони. Ми українці, але щоб залишились родиною, не треба обговорювати політику.
Чи вдасться росіянам знову прорвати оборону Словʼянська?, питаємо.
У політику не хочу лізти, я проста людина. Хочу тут жити на своїй землі. Я так думаю, що простий народ як жив, так і далі буде. А те, що верхівка буде гризтись президенти змінюються, а народ залишається. Головне, щоб злості не було, дружелюбні маємо бути. А зараз від тих і від інших ненависть іде.
КРИМ І ПУТІН
Жінка не хоче відповідати на питання, повʼязані з війною й російською агресією. Всіляко переводить тему, коли питаємо про відповідальність росіян за знищення українців.
Ніколи нікого не проклинала. Між нами і олігархами велика різниця, вони нас не розуміють. Путіна ніколи не бачила і не хочу. Кацапня ледарі, а українці роботящий народ. Але що ми змінимо? Статистика якась є, але теж брехлива. Хочу, щоб зараз війна закінчилася. Не слухаю цих політологів, Соловйова не признаю їх. Як може доросла людина сказати прямим текстом “убивайте”. Коли Соловйова знищать закінчиться війна. Не хочу розділення, має бути все одна територія. Але за кордони хай політики вже вирішують. За Крим не знаю це суперечливе питання.
Аня має четверо дітей. Доньки після повномасштабного вторгнення виїхали в Європу. Нещодавно втратила чоловіка й тепер живе з сином.
По історії, кажуть, що Крим був територією Росії, а потім його Хрущов передав. Якщо не повернеться туди Україна значить така доля. А от всю іншу територію українську хочу, не потрібно мені іншого Донецька. Людей налаштували негативно, коли почали памʼятники руйнувати нащо таке робити? Спершу треба було у народа питать, бо я не хочу, щоб зносили. Я тут жила, була піонеркою. Більшість тих, хто хотів у Росію, просто хочуть повернути Радянський Союз. Розділяють церкви, хоча раніше було все одно, куди ходити.
Але ж Росія, а не Україна, розпочала війну, кажемо.
Так, звичайно. Але треба подивитися в саму суть і розібратися, чому так сталося. Брат і сестра сваряться треба дві версії слухати. Але це знову ж таки залишу олігархам, хай розбираються.
На околицю міста їдемо на таксі. Водій вмикає радіо, і з колонок починає лунати російський шансон.