Січень
Камерна опера “Русалонька”, режисер Антон Литвинов
“Русалонька” композитора Ясухіро Касаматсу стала першою японською оперою, поставленою в Україні. Прем’єра відбулася в листопаді 2024 року в новому сценічному просторі Львівської національної опери “Львів Опера: Малярка”, розташованому в художньо-виробничих майстернях театру. Наступні покази заплановано на січень 2025-го.
В основу лягла казка данського письменника Ганса Крістіана Андерсена. Головна героїня – Русалонька з підводного міста. Зачарована світом людей, вона закохується у принца. Вирішує пожертвувати своїм голосом і морським життям, щоб стати людиною. Проте стикається зі зрадою та постає перед вибором між власним життям і порятунком принца, за сюжетом.
Англомовна постановка режисера Антона Литвинова переносить історію в сучасність за допомогою мінімалістичної сценографії та костюмів, відеопроєкції та світлових ефектів. Роль Русалоньки виконує сопрано Наталія Степаняк, а ролі оповідача, бабусі Русалоньки, принца та відьми – баритон Петро Радейко.
– Це історія про щирість і силу прагнень, навіть якщо вони марні. Головне – не припиняти намагань, адже людська краса зокрема полягає в готовності йти до своєї мрії до останнього. Саме тому я хотів поділитися цим твором із українськими глядачами, – каже японський композитор Ясухіро Касаматсу.
– Перша японська опера на українській сцені – це синтез нової музики, мови та простору малярки, що наповнений кольором і запахом фарби, творчим полем та енергією сценографа Євгена Лисика, на честь якого названо цей художній зал. Героїня “Русалоньки” встромлює ніж у стіну власних страхів і переживань, тим самим звільняючись від них і знаходячи себе. Адже в кожному з нас, за Ясухіро Касаматсу, заховане ціле море, – додає генеральний директор-художній керівник театру Василь Вовкун.
Львів, театральний простір “Львів Опера: Малярка”, вул. Куліша, 6а
Січень-лютий
Виставки картин Марії Примаченко
Три виставки творів народної художниці Марії Примаченко паралельно проходять у Києві.
До 12 січня в Національному заповіднику “Софія Київська” триває проєкт “Дві Марії”, присвячений творчості двох представниць наївного мистецтва. Поєднує живопис Марії Примаченко та декоративну керамічну скульптуру майстрині художньої кераміки Марії Галушко. Містить майже 100 робіт 1970-1980-х.
– Картинами Марії Примаченко замиловується весь світ. Керамічні вироби Марії Галушко – відкриття для багатьох. Унікальність виставки в тому, що вперше репрезентовано на загал роботи Примаченко з фондової колекції Національного музею народної архітектури та побуту України. Вони присвячені сюжетам народного життя, зображенням стилізованих квітів, зооморфній тематиці та вдало перегукуються з керамічними персонажами Галушко, – каже генеральна директорка закладу Оксана Повякель.
Також до 12 січня в Національному музеї Тараса Шевченка працює експозиція “Сині чудасії”. Демонструє 35 картин Марії Примаченко 1963-1965 років та 1986-1991 років із фантастичними образами звірів, птахів і квітів у синіх і блакитних кольорах.
До 28 лютого в Національному музеї декоративного мистецтва України проходить виставка “Марія Примаченко. Невідоме”. Уперше експонує понад 50 робіт раннього періоду творчості художниці. Це малюнки, створені в 1936-1937 роках під час навчання. Заклад також презентував віртуальну галерею творів Примаченко, до якої увійшли 72 малюнки із двох альбомів 1940-х.
Київ
Галерея “Хлібня” в Національному заповіднику “Софія Київська”, вул. Володимирівська, 24
Національний музей Тараса Шевченка, бульв. Тараса Шевченка, 12
Національний музей декоративного мистецтва України, вул. Лаврська, 9
3-26 січня
Фестиваль музики Бориса Лятошинського Liatoshynsky Space 2025
– 2025-й для української культури є роком відзначення 130-ліття від дня народження композитора Бориса Лятошинського. Нині, коли Україна набуває суб’єктності в міжнародному культурному просторі, це ім’я дедалі більше привертає увагу, репрезентуючи виразну самобутність української музики ХХ століття, – говорить музикознавиця, співзасновниця Фундації Лятошинського Ірина Тукова. Вона модеруватиме програму першого фестивалю музики Бориса Лятошинського Liatoshynsky Space.
– Головна мета полягає в посиленні уваги до спадку композитора, відкритті його нових смислових граней, акцентуванні на цілісному сприйнятті різноманітного доробку, – продовжує Ірина Тукова. – Для нас важливо, що визначні композиції, серед яких Друга і Четверта симфонії, Український квінтет, Перша фортепіанна соната, Скрипкова соната та Слов’янський концерт, відкриють світ Бориса Лятошинського значному колу людей.
Життя і творчість Лятошинського припали на дві світові війни, більшовицький переворот, національно-визвольні змагання, період українського мистецького Ренесансу та сталінський терор. Ключовими концептами фестивалю стали пам’ять, ідентичності, генеза, усвідомленість і дім. Їхньому осягненню присвячено не лише програми концертів, а й дискусійні панелі за участі провідних інтелектуалів.
Фестиваль матиме п’ять подій, на яких звучатиме симфонічна, камерна та фортепіанна музика Бориса Лятошинського. Чотири відбудуться в Національній філармонії України, а остання – в кабінеті-музеї композитора. Серед учасників – Національний симфонічний оркестр України, Симфонічний оркестр Національної філармонії, камерний ансамбль NotaBene Chamber Group, піаніст Максим Шадько.
Київ
Національна філармонія України, вул. Володимирський узвіз, 2
Кабінет-музей Бориса Лятошинського в будинку “Роліт”, вул. Богдана Хмельницького, 68
З 9 січня
Прокат фільму “Фрагменти льоду”, режисерка Марія Стоянова
З 1986-го до 1994 року знімав на відеокамеру своє домашнє життя та закордонні гастролі фігурист київського ансамблю “Балет на льоду” Михайло Стоянов. На основі записів із 15 касет його донька Марія Стоянова змонтувала дебютний повнометражний фільм “Фрагменти льоду”. За допомогою кадрів із приватного архіву режисерка відтворює, осмислює і коментує історію дорослішання: свого, сім’ї та українського суспільства напередодні й після розпаду СРСР та відновлення державної незалежності.
Світова прем’єра документального фільму-есею відбулася у квітні 2024 року на кінофестивалі Visions du Réel у швейцарському Ньйоні. На Docudays UA стрічка отримала чотири нагороди, зокрема головний приз конкурсу “Docu/Україна”. Також перемогла у двох номінаціях національної премії кінокритиків “Кіноколо” – “найкращий документальний фільм” і “відкриття року”.
– Перегляд сімейних відеоархівів, окрім ностальгії, дає можливість заповнити лакуни в історичних наративах, надати їм об’єму, живого виміру та динаміки, – каже кінокритикиня Юлія Коваленко. – У Марії Стоянової вийшло розкішне занурення та осмислення 1990-х – ніжне, інтимне, уважне, розумне. Простір на екрані буде близьким для багатьох. У ньому стільки маркерів наших спільних 1990-х, що фільм може відчуватися “домашнім” навіть для стороннього глядача. Водночас прокладено стільки доріжок-зв’язків між тим, як проживали здобуту незалежність тоді, й тим, як її боронимо тепер, що я подекуди із сумом дивувалася, як ми могли так недооцінити апетити росіян.
16 січня
Вистава “Мина Мазайло”, режисер Віталій Гавура
Службовець мріє змінити своє прізвище з українського Мазайло на російське Мазєнін заради просування кар’єрними сходами, чим спричиняє конфлікт у родині. Він – головний герой п’єси письменника Миколи Куліша “Мина Мазайло” 1928 року. Цього грудня її поставив режисер театру та кіно Віталій Гавура.
– Уперше на сцені Театру імені Лесі Українки – найвідоміша комедія Миколи Куліша, – говорить провідна редакторка літературної частини закладу Олена Францева. – Сімейна сварка на політичному ґрунті – справжні баталії, взаємні образи та безкомпромісні заяви, підступні інтриги, плітки, коаліції. Родинно-побутову історію майстер гротеску Куліш підняв до рівня загальнонаціонального. Наче передчував, як через сотню років, на новому оберті історичної спіралі, вкотре не знатимемо: з ким ми, куди нам і хто ми, власне, є. Автор жодних відповідей не дає. Лише пропонує замислитися і демонструє, до чого призводять ідеї, доведені до абсурду, поставлені вище за найрідніших людей.
– Куліш знав, що бʼє в найболючіше місце українців – травму меншовартості, – каже режисер Віталій Гавура. – Українське суспільство століттями існує у трагічному конфлікті між прагненням до самостійності та спокусою слухняно терпіти колонізаторів. Такі спраглі до незалежності 1991 року, ми не наважилися спалити старі культурні мости. Українцям до останнього здавалося, що все якось станеться саме собою, що національна та культурна самосвідомість прийдуть і так, закріпившись на сипкому ґрунті застарілих цінностей і соціалістичних звичок. Чи прокинулись ми як суспільство 2014-го та 2022-го?
19:00, Київ, Національний театр ім. Лесі Українки, вул. Богдана Хмельницького, 5
З 16 січня
Прокат фільму “Фотофобія”, режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик
12-річний Микита живе із сім’єю на станції харківського метро. Через постійні ракетні атаки хлопчику не дозволяють виходити назовні. Він блукає покинутими вагонами та заповненими платформами. Згодом зустрічає 11-річну Віку, з якою починають дружити та вчаться створювати новий спосіб життя. Такий сюжет документального фільму “Фотофобія” спільного виробництва Словаччини, Чехії та України. 2022 року його зняли словацькі режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик.
Український продюсер “Фотофобії” Денис Іванов називає її докуфікшн-історією одного кохання, яке трапилось у метро, що перетворилося на бомбосховище. Світова прем’єра відбулась у вересні 2023-го на Венеційському кінофестивалі.
– Коли ми приїхали в Україну з гуманітарною допомогою навесні 2022-го та влаштувалися поруч із місцевими мешканцями в метро, зрозуміли, що погляд світу буде на лінії фронту. Тому вирішили знайти щось наближене до “звичайного життя” і зберегти його в міру наших здібностей: знайти момент справжньої людяності під час нищівного жаху, – говорять режисери Іван Остроховський і Павол Пекарчик. – Ми зіставили позачасове, безцільне життя Микити та його родини з моторошними сценами нагорі. Зафільмували спостереження за зруйнованою війною країною, які могли би здатися гарячковим сном із давно минулих часів, якби глядачі не знали, що це реальність України сьогодні.
До 20 січня
Виставка “Українська ялинкова прикраса: від ХІХ століття до сьогодення”
Феномен ялинкової іграшки досліджує виставка “Українська ялинкова прикраса: від ХІХ століття до сьогодення”. В експозиції – перший ялинковий декор ХІХ століття, паперові, скляні, ватні, дротові, картонажні, лавсанові іграшки різних періодів, а також сучасні вироби з ручними розписами.
– Коли в Україні з’явилася традиція прикрашати ялинку? Якими були перші прикраси? Чому з магазинів позникали іграшки з вати? Запрошую відкрити для себе історію найочікуванішого зимового свята та його невіддільного атрибута – ялинки, – каже кураторка виставки, колекціонерка та дослідниця ялинкової прикраси Марина Лук’янова. – Ялинкова іграшка є своєрідним кодом свого історичного періоду. Це предмет мистецтва, який відображає час. У межах проєкту можна побачити, як змінювалися образи, матеріали й техніки виготовлення. Дізнатися тонкощі виробництва перших скляних куль і ватних фігурок, а також чому іграшки в українських костюмах можна було зустріти лише за кордоном.
Виставка пропонує відкинути стереотип про ялинкову прикрасу як типову декорацію, якою її утвердила совєтська традиція святкування Нового року. Погляньмо на неї під незвичним кутом: як на автономний музейний об’єкт, який відображає звичаї українського святкового календаря, історію повсякдення та побуту, розвиток одного з напрямів вітчизняної промисловості.
Ще один проєкт Марини Лук’янової – “Одеська ялинка: від ХІХ століття і до сьогодення”. Виставка прикрас різних періодів триває до 30 січня в Одеському музеї західного і східного мистецтва.
Київ, Національний музей історії України у Другій світовій війні, вул. Лаврська, 27
До 15 лютого
Виставка “Київ та художники”
Понад 40 картин від більш ніж 20 митців представили на колективній виставці “Київ та художники”. Показує твори майстрів, які працювали у столиці у ХХ-ХХІ століттях.
– Серед авторів – як класики, так і сучасники, які зараз фіксують на полотнах свої переживання, – говорить співкураторка, мистецтвознавиця Анастасія Сейтасанова. – Дослідили багато інформації та залучили матеріал із непублічних колекцій.
Творчість Олега Голосія передає емоційний і духовний пошук у контексті пострадянської культури. Роботи Миколи Глущенка вражають динамікою та кольором. Віктор Зарецький тонко передавав глибину людських емоцій через яскраву палітру та гру об’ємів. Сергій Шишко – класик урбаністичного пейзажу, який оспівував красу Києва. До речі, його твір “Біля фонтану” 1975-го експонується вперше за майже 50 років.
Олексій Шовкуненко – майстер реалістичного живопису, на полотнах якого оживають моменти з життя. А на пейзажах Юрія Химича графічність і декоративність підкреслюють красу.
Роботи легенди українського мистецтва Тетяни Яблонської вражають душевністю та композиційною гармонією. Три представлені картини “У Седневі”, “Старі клени” та “Весняний дощ” 1974-го виставлялися в японській галереї Gekkoso в 1970-х. Дві з них були нещодавно придбані саме в цій країні та повернені на батьківщину. Вони вперше будуть разом експонуватися в Україні.
Київ, галерея “Ню Арт”, вул. Михайла Грушевського, 28/2
До 23 лютого
Виставка “Структури взаємности”
Понад 20 українських та іноземних митців долучилися до колективної виставки “Структури взаємности”, присвяченої різним спільнотам і досвідам суспільної взаємодії в часи великих травм і потрясінь. Серед учасників – Алевтина Кахідзе, Жанна Кадирова, Олена Турянська, Антон Шебетко, Дана Кавеліна, Максим Коломієць, Роман Хімей.
В експозиції є фотографії, відеороботи, інсталяції та артоб’єкти. Представлена у двох частинах. У “Просторі минулого” в підвальному поверсі розмістили твори, в яких художники діляться досвідами з України та інших країн: образами пам’ятання і забуття, втрат і відновлення, повернення власних голосів та історій. А у “Просторі теперішнього” в головному виставковому залі архітектор Олександр Бурлака створив купольну дерев’яну конструкцію “Взаємопідтримча структура”, в якій протягом роботи виставки влаштовують заходи за участі митців і відвідувачів.
Головною частиною проєкту кураторки Катерина Ботанова, Ілона Демченко та Ксенія Малих називають взаємодію між художниками та учасниками воркшопів у “Просторі теперішнього”. Експозиція постійно поповнюється новими творами, створеними під час подій.
– Мистецтво – не лише результат, а й процес. Бо важлива його частина – це взаємодія, – каже співкураторка, арткритикиня Катерина Ботанова.
Львів, центр сучасного мистецтва Jam Factory Art Center, вул. Богдана Хмельницького, 124
До 1 березня
Виставка “Р.Е.П. Історія”
20-річчю діяльності артгрупи “Революційний Експериментальний Простір” присвятили виставку “Р.Е.П. Історія”. Художнє об’єднання створили в Києві 2004-го. Його учасники – Ксенія Гнилицька, Нікіта Кадан, Жанна Кадирова, Володимир Кузнецов, Лада Наконечна та Леся Хоменко. Експозиція демонструє історію творчості колективу в інсталяціях, відео, фото та живописі в галузі критичного політичного мистецтва.
– Група Р.Е.П. складається з художників, які нині відомі завдяки своїм персональним практикам. Мистецтво самого об’єднання в Україні знають мало, здебільшого у вузькій спільноті. Це наслідок того, що зазвичай виставлялися на європейських експозиційних майданчиках, – говорить співкураторка, мистецтвознавиця Анна Алієва. – Р.Е.П. позиціонують себе як колективного автора, який створює не твори, а ситуації. Попри плинність перформативного мистецтва, їхні роботи зберігаються у формі відео- та фотодокументацій у приватних і музейних колекціях світу.
“Р.Е.П. Історія” – унікальна можливість побачити велику ретроспективу групи, що виникла на хвилі Помаранчевої революції. В одному просторі зібрано твори різних років, багато з яких ніколи не були показані в Україні. Роботи 20-річної давнини, зокрема численні акції, перформанси, гепенінги, сприймаються як актуальні та гострі, ніби реагують на сьогодення.
Експозиція побудована не за хронологією, а за тематичним принципом. Виокремлює найактуальніші питання, що відобразились у творчості групи. Це проблеми демократії, суспільства, субʼєктності, культури та політики, розвитку спільнот, євроінтеграції, патріотизму. Наприклад, в одному із залів ми побудували церкву зі справжнім куполом. Це інсталяція про рефлексію Р.Е.П. щодо культурної політики в Україні.
Київ, Національний художній музей України, вул. Михайла Грушевського, 6