“Люди під завалами благали про допомогу, але дістати їх було неможливо. Так і залишилися там помирати”

Росіяни в Маріуполі заливають тіла загиблих цементом

Маріуполь моє рідне місто. Коли стала вчитись у Києві, їздила додому кілька разів на рік. Там батьки, хрещені, брат, тітка багато рідні. Біля валунів на пляжі, поряд з яким жила моя бабуся, ми з дітьми фоткалися щороку в однакових позах. Я збирала ці знімки, а минулого літа забігалася й подумала: пропущу один рік, однак приїду наступного.

Що буде війна, не вірили. Проте батьків кликали до себе. Та вони впиралися: ми пережили 2014-й, гіршого не станеться. Я вже й квитки їм на потяг брала, а тоді здавала.

24 лютого їх розбудив мій дзвінок: “Збирайте речі, маємо бути всі разом”. Брат тримав заправлену машину, виїхав негайно за ними з Києва.

Ми ж із чоловіком думали перебути у своєму домі. Та коли уламок ракети впав неподалік наш міцний будинок захитався, а діти від страху не вилазили з-під лавок у сауні навіть попісяти. Почали збиратися. Разом із моїми та чоловіковими батьками, а також котами й собаками поїхали за кордон. Оселилися під Ґданськом. Чоловік одразу повернувся додому, а ми 10 травня.

Весь час у Польщі шукала зв’язок із маріупольцями. У когось були картки російських операторів, бо українські не працювали. Ці люди на наше прохання їздили за вказаними адресами й фотографували всіх, кого бачили. Знайшлася дівчина з будинку моїх хрещених, і раз на кілька днів вона писала: “Живі”. Чи слала фото, де вони щось готують на вогнищі.

Усі новини про знайомих ми отримували постфактум: хтось виїздив і казав, що бачив живими. Жахливо було, коли через півтора місяця після свого дня народження дізналася, що саме того числа від уламка загинув мій племінник-студент. Перебігав з одного сховища до іншого.

У групах телеграм-каналів з’являлася різна інформація, всі старалися ділитися контактами. І мені якось довелося казати одній жінці: “Мені шкода, але ваша мама померла, її поховали у дворі”. Щодня надходили моторошні новини: “Пам’ятаєш отой магазин? Там знайшли понад 200 трупів”, “А отой завод недобудований? Там 50”.

Тепер до Маріка приїхали будівельники з Росії. І їм наказують заливати все цементом. Ті: “Не можна, під завалами мертві” “Заливайте хлоркою” “Треба дістати, бо запах просочиться і через цемент” “Виконуйте”.

Хрещені не виїхали, старенькі. Їй 75, йому 85. У них за плечима інфаркти, онкологія. Росіяни платять їм пенсію 2 чи 3 тисячі гривень на наші гроші. Вистачає на хліб і воду. Буквально. Вода в місті технічна, колодязів мало. Мусять купувати.

Російські комісії намагалися довгий час повернути всіх, хто виїхав. Щоб картинку показати і мати живий щит із людей, коли наступатимуть наші. Робили відео з “ватою”: “У нас все клааасно, нам дали воду, світло, газ, пайки вручають”. Я потім розпитувала знайомих. “Ти шо? Яка вода? Яке світло?” Нічого немає. Наступний крок такий: буде обхід квартир, кого нема житло забиратимуть. Потім за два тижні: всім, хто хоче отримати компенсацію за зруйноване житло, прийти із документом про право власності на квартиру. І четвертий етап: показували файлик, в якому всі будинки потрапили під знесення.

Із моїх знайомих ніхто не повернувся. Але чула, що приїхали ті, хто не зміг влаштуватися тут. Ті, хто там, якось пристосувалися: працюють за їжу. Ринки там, як у 1990-ті: у кого що є, виносить продавати. Магазини деякі працюють. Ціни й у рублях, і в гривнях. Вони просто зашкалюють. За шампунь треба віддати 600 гривень.

Ще в березні в нас із чоловіком виникла потреба щось робити, якось допомагати. Після війни почнеться відбудова насамперед інфраструктури, доріг. За житло візьмуться потім. Ми довго вивчали цю тему, залучали фахівців. Придумали проєкт із забезпечення окремим і комфортним житлом “під ключ” родин, які втратили оселі внаслідок війни.

Будинки 10 на 3,5 метра. Саме такий розмір дає змогу транспортувати дім без додаткових дозволів. І головне його не треба розбирати. Там є дві спальні, кухня, передпокій, санвузол, меблі, побутова техніка, підведені комунікації. Житло утеплене. Терміну експлуатації немає, можна жити десятки років. Це повністю некомерційний проєкт, і ми цим пишаємося. Кошторис відкритий на нашому сайті. Вирішили почати з п’яти будинків. Вартість 169 тисяч доларів за всі. Плануємо залучати до фінансової допомоги іноземні й українські фонди та громадян.

Землю нам виділили в Боярці, за 30 кілометрів від Києва. Безплатно на ній будинки стоятимуть п’ять років, далі невідомо, чи буде дозвіл. Їхні власники зможуть продати це житло, отримати компенсацію від держави і придбати інше. Або купити землю деінде і перевезти ці будинки. ­Головне вони їхні назавжди, це не тимчасове житло.

Важко було вибрати п’ять родин із понад 130 заявок. Вирішили взяти з неповнолітніми дітьми, бо в нас своїх троє і розуміємо, як воно, коли діти без прихистку. Годинами я спілкувалася із сім’ями телефоном. Відсіювалися або ті, хто за кордоном, або влаштовані в Україні: “Я, чоловік, діти й бабуся живемо в родичів, там чотири кімнати”. Так у вас все норм.

Хотіла брати проукраїнських людей, навіть консультувалася з психологом, як краще запитувати про їхню позицію. “Чи вважаєте, що влада могла не допустити війни і краще віддати території?” чи “Може, краще було здати Маріуполь, і люди вціліли б?” Деякі так і відповідали: “Ми справді так думаємо”. Інші казали: “Думаємо поїхати жити до рідні в Брянськ. Там нормально”. Після цього з ними не було про що говорити.

Один чоловік розповідав, що виїхав із Маріуполя через Росію, потім повернувся забрати речі. А я знаю, що таке чоловіку виїхати з Маріка, це страшна принизлива фільтрація. Є тільки один тип чоловіків, який може виїхати-заїхати в місто, ті, які перейшли на інший бік. Питаю: “Як ви змогли туди-сюди?” Він зрозумів, що не те щось ляпнув: “Ну, мабуть, ви нашу сім’ю розглядати не будете”.

Коли залишилося родин 20, спілкувалися вже в зумі. Тішило, що були люди, які наприкінці розмови казали: “Знаєте, ми зрозуміли, що в нас усе добре. Нам дали будинок у селі, він поганий, але ми впораємося”. Для них це стало таким собі психологічним сеансом, щоб проговорити свої проблеми.

Були сім’ї, в яких повний треш. Вони нам підходили. Але коли розуміли, що їхні історії будуть публічними, відмовлялися. Їхні родичі в Маріуполі сидять, як миші. Якби хтось доніс русні, що ці родини за Україну, їх могли б мучити.

У нас були люди з Чернігова, Харкова та інших східних міст. Казали: ми хочемо ваш будиночок, тільки поставте його в моєму місті. І ми зрозуміли, що є люди, в яких нема житла, але є робота, соціальне оточення, друзі. Є ж такі, в яких нема цього всього і навіть міста. Так вийшло, що чотири родини, які ми відібрали, з Маріуполя. На останньому етапі відбору ми їздили туди, де вони живуть нині. Дивилися умови, розмовляли з сусідами, бачили фото, відео їхнього зруйнованого житла.

Денис і Яна, діти 11 та 14 років. Вона з 18 років працює, у 24 залишилася сама з малими. Чоловік покинув, мати померла від онкології, батька не стало ще раніше. В її життя увійшов Денис. Відкрили власний бізнес виробництво ковбасної продукції. Купили будинок, пофарбували в жовтий колір із блакитними метеликами, повісили прапор. Жили прекрасно. У перші дні війни всю продукцію роздали людям. Потім вскочили в машину з шістьма сусідами, собакою, котом і п’ятьма папугами. Спробували вирватися з міста. Але через обстріли не змогли ані рухатися вперед, ані повернутися додому. Їх прихистили ледь знайомі люди. Через тиждень повернулися в Маріуполь. Бої гриміли вже на їхній вулиці, танки підходили все ближче. Можливості ви­їхати не було, бо авіація бомбардувала без упину. Вони влаштували собі день прощання: відкрили шампанське, увімкнули музику й обіймалися. А за вікном горіли сусідні будинки. А потім вирішили їхати. Тільки-но проскочили міст, його підірвали.

Тепер живуть у селі під Рівним, у чужому будинку з поганими умовами. Їм уже треба виселятися, але з тваринами нікуди не беруть. А вони не можуть їх залишити рятували вже кілька разів. Кажуть: “Наша сім’я з тих, хто завжди підіймається, нам тільки потрібна точка опори”.

Борис і Надія з Макіївки. Обоє поліцейські, він уже на пенсії. У них дві дівчинки 9 і 16 років. Війна для них почалася 2014-го. Дружина з дітьми виїхали на Одещину, а Борис пішов на фронт. Тим часом у Макіївку, в дім його батьків, увірвалися семеро людей у масках. Шукали його “зрадника ДНР”. 70-річних батьків побили, будинок пограбували, вкрали машину. 2018-го старенькі померли, Борис не зміг приїхати попрощатися, бо його оголосили в розшук. Оселилися в Дружківці на Донеччині у службовій квартирі, в якій нічого не було.

У ніч на 15 березня був сильний авіаобстріл міста, не спали всю ніч. На ранок чоловік умовив дружину забрати батьків, дітей і поїхати на захід України. Сам лишився в Дружківці, хоч і розумів, що в умовах окупації колишній поліційний досвід це вирок. Вирішив іти захищати країну, та не пройшов медогляду. Тепер вони у Вишневому. Їм дозволила до кінця вересня пожити в себе родина, яка нині перебуває в Польщі.

Ігор і Надія із Маріуполя, мають двох доньок 10 і 16 років. Він працював на заводі імені Ілліча, вона була перукаркою, допомагала людям з інвалідністю. Перші дні війни вони намагалися вірити у краще. Із сусідами готували їжу на вогні, ділилися харчами. У березні росіяни скинули на їхній будинок дві бомби. А потім був іще один авіаудар. Вони, схопивши тільки сумку з документами, вистрибували з вікон, рятуючись. Коли повернулися наступного дня по кішку, побачили, що квартира повністю вигоріла. У Маріуполі вони втратили Надіїного батька. У нього влучили уламки, й він стікав кров’ю три дні на руках у дружини. Поховали у дворі.

Із міста вибралися в понівеченому авто без вікон, тільки-но почули про перший зелений коридор. Оселилися на Житомирщині. До холодів дім не придатний: вибиті вікна, стеля падає на голову. “Ми наче живі, а наче й ні. Життя залишилося в Маріуполі тому довоєнному, де ми були щасливі”.

Іван і Юлія з доньками 6 і 8 років жили біля аеропорту. Збиралися поспіхом. Коли вже виїхали, побачили, що на дітях і спіднички, і шорти, і штани, одягли все, що мати давала. А Юлія лише в Рівному помітила, що сама в піжамі. Отримали від ООН допомогу й оплатили на пару місяців орендоване вже житло. Більше коштів в них нема: чоловік десь підробляє, її аграрна фірма на простої. Шукають, куди з’їхати: “Ми не можемо повернутися, там суцільне кладовище”.

Держслужбовець Олена і військовий пенсіонер Сергій мають 6-річних двійнят. Їхній будинок у Маріуполі розбомбили одразу, й вони ховались у міському притулку. В одну ніч мам із дітьми відправили в теплішу кімнатку архіву і туди прилетіло. Чоловіки під обстрілами розкопували їх усю ніч. Через крихітне віконечко вдалося всіх з архіву витягти. Але іншу частину будівлі зрівняло з землею. Там залишилися люди, які благали про допомогу, але без спецтехніки розібрати завали було неможливо. Вони так і залишилися там помирати.

Уламок ракети влучив Олені в ногу. Жінка стікала кров’ю. Сергій почав кричати, щоб йому дали чимось перетягнути ногу. Якийсь чоловік приніс зарядку від телефона. Наші військові й допомогли дістатися лікарні. Сергій повернувся до дітей. Заспокоював їх: “Там, де тато, не стріляють”. Згодом забрав Олену з лікарні, бо рану не було чим лікувати. Казали медики: сама обробляй хочеш водою, хочеш сечею.

Родина змогла виїхати в покинутій автівці, яку самі відремонтували. 10 днів добиралися на підконтрольну Україні територію. Тепер живуть у сестри Сергія в гуртожитку. У кімнаті на 10 “квадратів” їх шестеро. Олені прооперували ногу. Їм дуже потрібні підтримка й дім.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”