“Люди здебільшого стають сильними мимоволі”

Ми поговорили із Софією про її пошук власного шляху в письменстві, створення “Амадоки” і плани на майбутнє

Чи пам’ятаєте той ваш текст, який сприйняли як літературний? Дописали й подумали: “Так, здається, я письменниця”.

 Я щось пробувала в ранні роки. Як кожна дитина, гралася в те, чим займається батько, тому намагалася складати історії, щойно навчилася писати. Але вперше мені здалося, що досягла чогось серйозного, коли завершила в 15 чи 16 років повість “Літо Мілени”. Потім цей текст, можливо, навіть за порадою батька, я надіслала у видавництво “Смолоскип” на конкурс, де він отримав другу премію, і це теж стало поштовхом до усвідомлення, що справді щось виходить, інші люди на це реагують.

Як це рости в родині відомого літератора? Ви правильно зауважили, що кожна дитина грається в те, чим займаються батьки. Але кожна дитина так само й бунтує проти батьків. Химерна родинна діалектика: з одного боку, він знаменитий поет і письменник і ви ним захоплюєтеся, з другого боку, вам хочеться йти своїм шляхом.

 Процес довжиною в життя… Мені здається, що я з цим більш-менш розібралася для себе, щойно вийшла “Амадока”. Тобто “Амадока” стала тим етапом, коли я по-справжньому повірила, що маю свій голос, що вже не потребую в болісному сенсі озиратися на батька. Можу тепер підтримувати зв’язок більше в діалогові, натхненні, гордості, дружбі.

А до того мала різні пошуки: самозаперечення на певних етапах, внутрішню відмову від писання. Напевно, роман “Сьомга” (2007-го. Країна) і був тим бунтом. Але він не спрацював як повстання проти батьків. Тому що з ними в мене хоч і складна, але доброзичлива ситуація. Навіть коли я проти них бунтувала, від якихось підліткових вчинків, перших куштувань алкоголю чи занадто тривалих загулів до літературних експериментів, які не кожен читач міг зрозуміти, батьки завжди це приймали. Тому бунт не зовсім спрацьовував. І я мала підтримку.

Ми підійшли до “Амадоки”. То як у вас виникла ідея такого об’ємного й ускладненого твору?

 Вона почала визрівати ще під час роботи над “Фелікс Австрія”, який був таким собі випробовуванням наскільки я здатна працювати з історичними темами. Але я все одно ніколи себе не розглядала як історичну романістку. Постійно усвідомлюю, що насамперед фантазую. Тобто дослідження є, але не як самоціль. Я завжди свідома своїх неточностей. Але, працюючи над “Фелікс Австрія”, уявляла та конструювала певний світ, розуміючи його казковість і міфічність. Розповідала історію в певному сенсі досить солодку. І коли я читала матеріали, присвячені співіснуванню різних національних груп у тому-таки Станіславові, то розуміла, що у “Фелікс Австрія” демонструю згладжену, ідеалізовану картину. Зрештою, виникло та зросло бажання підійти до цього серйозніше й чесніше.

Паралельно відбувалися Майдан, Революція гідності, війна. Спостерігаючи за цим, я бачила неоднорідність різних частин України. А з другого боку, все більше людей говорило про свою історію, намагалося зрозуміти, звідки ця розрізненість походить. І так запускалися процеси об’єднання. Тож у мене виникла потреба намалювати широку картину цих різноманітних фрагментів, підійти на різних планах і на широкому історичному, і на інтим­ному, персональному. Спробувати всю цю відокремленість подолати конструкцією роману, що поступово виникав. Врешті я побачила, як воно може працювати. Хоча не знала, чи це вийде, особливо на початку.

Мабуть, перелопатили гору архівів?

 Залежно, з ким і з чим порівнювати. Але так, довелося багато досліджувати й багато читати додаткову літературу.

Були реальні історії, від яких відштовхувалися?

 Звичайно. Наприклад, у частині про неокласиків, яка ніби є спробою монографії, але й у лініях вигаданих персонажів Богдана, Романи, вже не кажучи про історію бабусі Богдана, про вигадані історії людей із Бучача. Усі ці долі вибудовані на реальних документах про Другу світову війну, Голокост, на свідченнях людей, яким удалося вижити в ті часи.

Багато сторінок у “Амадоці” присвячено цілком реальній людині, саме життя якої здається пригодницьким романом, Домонтовичу. Чому він?

 Це була паралельна тема до моменту, коли в мене склалася цілісна конструкція “Амадоки”. Я мріяла написати окремий роман про нього, тим паче, що там приваблива історія любовного трикутника. Усі ці інтриги, пов’язані з його подвійною службою в розвідках Третього Рейху й Радянського Союзу, маса таємниць і недомовок, ціла низка здогадок. Розкішний матеріал. Але я ніяк не могла знайти інтонацію для цієї оповіді. Робота постійно зупинялася. Проте, коли виник сучасний сюжет про чоловіка, який воював на Донбасі й утратив пам’ять, і про жінку, яка стверджує, що є його дружиною, та розповідає йому його власну історію, я побачила, яким чином долучити минуле і як усі мотиви підкреслюватимуть і наповнюватимуть один одного. Частина про Домонтовича, неокласиків і сталінські репресії приєднується неочевидним способом. Але це для мене є свідченням того, що часто історія, вже не кажучи про людську свідомість, працює нелінійно, несподіваними способами.

В “Амадоці” ви ще виокремили цікавий тип жінок. Я на­звав би їх сильними мимоволі. Такий непростий типаж. Стикалися з ними особисто?

 Ці образи почасти спираються на жінок, за якими спостерігаю. Мені одразу спадають на думку мої бабусі, насправді різні, і до речі, вони походять із різних частин України. Одна з них, хоч і не росіянка, народилася на території Росії, але більшу частину життя прожила в Чернігові. Друга бабуся з Івано-Франківської області. Вони протилежні за темпераментами, але щодо кожної з них можна застосувати окреслення, яке ви згадали. Та я думаю про своїх подруг теж. Це, напевно, не тільки жінок стосується. Оскільки я сама жінка, то краще їх розумію. З чоловіками трохи інакше. Але думаю, що люди здебільшого стають сильними мимоволі, що насправді нечасто людині вдається зробити низку послідовних осмислених виборів. Швидше, якась ідеальна особа здатна на таке, хтось святий. Ми не можемо передбачити, як поводитимемося в тій чи тій ситуації. Переважно людина воліла б уникати цього геройства, просто жити нормальним життям. Але вибирати не випадає.

Нині теж, коли подорожую на Заході, мене запитують, чому я не виїхала з України, чому ми з донькою в Києві. А для мене це здається чимось настільки очевидним, що навіть складно пояснити чому. Бачу здивовані погляди, нерозуміння на обличчях, і як правило, звучить слово “геройство”. Хоча для мене воно взагалі не описує ситуації.

“Амадокою” ви когось роздратували?

 Упевнена, що роздратувала. Просто це роздратування мене не особливо зачепило, бо сама сатисфакція від роботи була така потужна, що роздратування деяких читачів цього задоволення не могло порушити. Але я знаю, що багато кому ускладнена структура роману не подобається, читачам складно переходити зі стилю на стиль, частина про неокласиків декому здається зайвою. Це нормально, завжди є невдоволені.

Я радше мав на увазі те, що показуєте український опір 1940-х неоднорідним і неоднозначним.

 Мабуть. Я точно боялася цього, коли писала. Боялася, наприклад, агресії, пов’язаної з Голокостом, з визнанням того, що серед українців були причетні до нього. Що були різні досвіди й різні люди, які по-різному поводилися. Але я особисто не зіткнулася з цими відгуками. Впевнена, що вони є. Натомість люди висловлювали усно чи в листах, соцмережах, що це якраз потрібно, треба говорити про цю тему, називати речі своїми іменами. І це для мене стало приємним здивуванням. Але також я думаю, що ті, кого роздратували б моменти про упівців, співпрацю деяких українців з німцями, не так багато художньої літератури читають.

Може, й на щастя.

 На щастя, з одного боку. Але, з другого боку, саме тому вони й залишаються у своїх світах, бо не дозволяють порушувати собі оці усталені переконання.

Чи можна вважати “Амадоку” й “Катананхе” непрямою дилогією? Бо друга книжка, звісно, ніяк не продовжує першої, але вони взаємодоповнюються формально та стилістично.

 Думаю, що можна в сенсі тези й антитези. Бо в “Катананхе” я серед іншого намагалася вийти з “Амадоки”.

Це як?

 Кілька років після “Амадоки” було відчуття глухого кута, через те що я використала так багато своїх можливостей, деякі з них довела до повного вихолощення і не розуміла, що робитиму далі. Я точно знала, що історична тематика вже ні. Тому вихід був у камерності та приватних мікроісторіях. Можна довго перелічувати, що саме я зробила протилежно до “Амадоки”. Звичайно, багато що залишається впізнаваним. Хоча стиль “Катананхе”, мені здається, значно лаконічніший. І це теж принесло мені певну сатисфакцію, відчуття чіткості й цілісності, округлості цієї історії на відміну від “Амадоки”, яка відгалужується всіма цими побічними потоками, багато з яких так нікуди й не приводить, ми тільки можемо вгадувати, але інакше з цим масштабом неможливо повестися.

Наостанок: які маєте плани, що писатимете далі? Чи ще не знаєте?

 Сподіваюся, що знаю. Цей задум був у мене ще до “Катананхе”, навіть до повномасштабного вторгнення. Він весь час перероджується і видозмінюється. І на цей момент уже далеко відійшов від початкової ідеї.

Але я повернулася до цього задуму якраз завдяки “Катананхе”, оскільки “Катананхе” дав мені нову мову. Відчула, що знайшла дещо інакший спосіб висловлювання. Знову працюватиму з реальністю. Але хочу піти в іншу царину, почати, мабуть, з Оболоні й теперішнього часу, а потім перейти в міфічно-етнографічний світ. Далі інтриги не розкриватиму, тим паче, що не знаю, у що це виллється.