“Людяність – чи не найголовніше для командира”

Українцям у тилу треба зрозуміти своє ставлення до війни

“Що це за професія така кінолог, а кіно не крутить?” люблю жартувати про себе. 23 роки я займався вихованням собак. Спочатку це були німецькі вівчарки. Згодом почав працювати з іншими породами. Навіть із маленькими кімнатними песиками. Завжди питав у їхніх господарів: “Що ви хочете від свого улюбленця?” Передусім виховував тварину для сім’ї. Подобалося спостерігати, як із незграбного цуценяти виростає чемний, розумний, слухняний собака, з яким не соромно вийти в люди. Господарі були вдячні. Кінологія для мене стала навіть не професією, а улюбленим хобі, що ще й гроші приносило.

Повномасштабне вторгнення зустрів у Києві. Зрозуміло, що всі заняття в мене припинилися. Багатьох киян страх примушував їхати з міста. Я залишився у столиці. Пішов у військкомат, сказав, що офіцер запасу, ось моє посвідчення і що нікуди не діваюся. Був прописаний у Київській області, але моє рідне селище Іванків опинилося під окупацією.

До військкомату ходив рік і чув лише прохання почекати своєї черги. Нарешті отримав повістку пройти медкомісію. І саме перед лікарями вперше сказав собі й уголос: “Краще я туди, ніж вони сюди”. Ще 2016-го мене визнали обмежено придатним, тепер запропонували підтвердити висновок відмовився і попросив дати дозвіл на проходження служби.

До війни я був абсолютно цивільною людиною. За плечима мав лише військову кафедру в інституті, який закінчив 2000-го. Усі мої навички військового відточив після мобілізації, не припиняючи працювати над собою.

Дружина мене підтримує і чекає. Оформили стосунки, коли я вже пройшов нуль. Запитав її: “Ти справді хочеш за мене заміж? Розумієш же, що моя теперішня робота пов’язана з ризиком?” Відповіла, що це її не зупиняє. Тому в листопаді, після повернення з позицій, на яких простояв два місяці, ми побралися.

Що мене мотивує? Те, що захищаю моїх рідних та близьких. Мене мобілізували в січні 2023-го, у червні того ж року в автокатастрофі загинули батько й сестра. Це сталося якраз перед моїм першим виходом на бойові. Після похорону я приїхав до своїх хлопців, які вже були на нулі, й одразу ж включився в роботу як провідник, як офіцер, що перебуває на позиціях разом з особовим складом. Почав по-філософському ставитися до смерті.

Себе не жалію і до побратимів вимогливий. Чогось такого, що сам зробити не можу, від них не вимагаю, але дотримуватися правил, які врятують їхні життя, примушую. Пояснюю, що на фронті вони не за гроші чи нагороди, а передусім заради своїх сімей. Війна це теж робота, яку треба виконувати на високому рівні, щоби повернутися до тих, хто на тебе чекає. “Незалежно від того, як ви поставитеся до моїх слів, я докладу максимуму зусиль, аби ви залишилися живими”, кажу підлеглим. Але можу допомогти лише тим, хто цього сам захоче.

Не соромлюся вчитися навіть у солдата. Прислухаюся обов’язково до порад, що можуть допомогти. Але особистий досвід також враховую, остаточне рішення приймаю самостійно, бо в кожному разі відповідальність за мною.

Іноді жартую, що робота із собаками навчила віддавати команди. Але якщо серйозно, то паралель можна провести в тому, що до війська люди приходять із різних сфер життя. Навичок воювати майже ніхто не має. Проте якщо цілеспрямовано повторювати якісь рухи, то це стає звичним і вже починаєш щось уміти. Тобто на бажання можна кожного навчити бути солдатом. Я, наприклад, стріляти не вмів, хоча на фронті це й не найголовніше.

Моя цивільна професія навчила терпіння й урівноваженості. Я достатньо емоційна людина якщо якась ситуація вибиває мене з колії, можу вибухнути. Але це ніколи не проявляється щодо підлеглих. У жодному разі не переходжу на особисте. Можу засуджувати поведінку військовослужбовця, його вчинок або бездіяльність. Але я ніколи не ображатиму солдата.

На навчаннях весь час повторював хлопцям: “Не хочеться йти на полігон, бо холодно чи жарко? Знову стріляти чи копати набридло? А тепер увімкніть мізки й поміркуйте: доки ви тут навчаєтеся, як по-справжньому важко тим, хто на передку. Ви жалієтеся, що у бронику незручно сидіти. Вам складно тут, де нічого не стріляє, не прилітає, де є що поїсти, де помитися, куди піти, щось купити. Там наші захисники дають вам час, щоб навчитись і замінити їх. Маємо їм дати можливість хоч трохи відпочити й потім уже вас замінити”. Хтось приймав це, хтось продовжував ставитися до навчання сяк-так. І можу сказати, що останніх тепер немає. Ні, вони живі, але зірки так сходяться, що такі люди кудись діваються з моєї роти. Наприклад, їх переводять в інший підрозділ або вони йдуть через хворобу. З тими хлопцями, які лишаються, ми вже одне ціле.

Розумію, що в кожного є своя мотивація воювати. Мені ж потрібно ці різні думки, емоції, почуття особового складу підвести до єдиного знаменника. Підбадьорюємо одне одного передусім успіхами в бою. Наприклад, коли на нас почала йти ворожа техніка, але чуєш у радіоефірі, що хлопці підбили танк, а на іншому фланзі БМП, й лише встигаєш підскочити помилуватися, як те залізяччя красиво палає. Потім іще й боєприпаси в ньому починають вибухати салютом на нашу честь. А було, коли хлопці, аби БК не пропав даремно, встигали вийти на прогулянку до підбитих ворожих машин і забрати трофейні набої.

Наші позиції під Іванівкою були розтягнуті. Підеш поспілкуєшся на один фланг відчуваєш пригнічення, втому від безперервного ворожого вогню, атак. Просто розповідаєш про геройство хлопців на протилежному боці й на завершення додаєш: “А що вам заважає?” Відчувається, що вже настрій змінюється і тут також починають із вогником воювати.

Свій поганий настрій, втому показувати не маю права. Спустився у бліндаж, випив кави чи ковтнув води, про щось своє подумав, про дружину згадав, матір, рідних, яких втратив. Для очей хлопців у командира завжди все добре.

Є хлопці, які надихають інших. Як-от Сашко на позивний “Панда”. Коли вперше його побачив, подумав: “Ну, простий, спокійний сільський дядько, як усі”. Він нічим не вирізнявся. У нашій роті середній вік 45 плюс, мені й самому 49. Але Сашко проявився, коли ми тримали оборону в лісі під Синьківкою. Виявилося, що треба комусь із точки збору водити хлопців через хащі на позиції. Кілька сотень метрів. Але це було тяжко, бо треба вміти орієнтуватися в повній темряві. Мені потрібна була людина, якій один раз розвідники показали всі шляхи й вона стала би провідником. Призначив Сашка. І “Панда” більш як два тижні прожив у землянці посеред зимового лісу під постійним вогнем мінометів, а щоночі робив по два-три виходи на позиції. Заводив заміни, виводив поранених, заносив БК, воду й харчі хлопцям. І все це за якимись лише йому зрозумілими орієнтирами, бо пейзаж довкола від постійних обстрілів міг за якісь хвилини стати геть невпізнаваним. На жаль, Сашко отримав поранення й після евакуації ми повноцінної заміни йому не знайшли. Питав, у чому був його секрет? Виявилося, до війська працював єгерем на Чернігівщині й у будь-якому лісі почувався як удома.

Ще хочу згадати Миколу Коксу. Півтори доби не було можливості прийти з підмогою, але він сам тримав сектор у морозному лісі. За комір сипав сніг, дрони зі скидами щохвилини кружляли в пошуках жертви, а Микола лежав у нашвидкуруч викопаному окопчику, ледь прикритому гілками, й відстрілювався. Щось таке розповісти можна про всіх хлопців. У кожного є чим пишатися й чим надихати побратимів. Спокій за свій тил, довіра одне до одного це чи не найголовніше на війні. І за кожного зі своїх хлопців я не те що слово можу закинути, горло готовий перегризти.

Комусь можу й не подобатися. Все-таки я не 100 баксів. Стараюся бути самим собою, для того щоб хлопці розуміли, з ким мають справу. Спокійно приймаю від командування і похвалу, і покарання. Просто виконую свою роботу.

Війна це нелегка праця, тому й намагаюся підлеглого, якщо він навіть щось мізерне виконав, похвалити. Добре слово завжди полегшує той колосальний емоційний тиск, у якому постійно перебуваємо на фронті. Можливо, це не зовсім за статутом, але, на мою думку, людяність чи не найголовніше для командира. Ну й міць характеру. Бо якщо щось вимагаю від підлеглого, то й до себе я не менш вимогливий. Інакше тобі не повірять.

Не чекаю, коли хтось почне діяти. Якщо є змога, завдання, йду і вирішую його. Не знаю як знаходжу можливість розпитати в тих, хто підкаже. Не можу сам попрошу допомоги. Роблю свою роботу офіцера, аби донька вийшла заміж і народила своїх дітей. Щоб моя мати спокійно жила, а я зустрів старість із дружиною за келихом шампанського десь на морському узбережжі.

У відпустці, коли йшов із дружиною вечірнім Києвом, мимохідь звертав увагу на публіку в кав’ярнях і ресторанчиках. Ішов і вголос відзначав: “Гранатометник сидить потенційний”. Бо в мене саме поранений. “А он ціле відділення гуляє молодих і здорових”. У них усе добре. А у війську людей бракує.

Війна є передусім для тих, хто воює, і для наших рідних. Навіть не близьких чи друзів, а саме для батьків, дружин, дітей. Усі інші забувають і згадують про ворога, коли раптом почне сирена вити й доводиться бігти в метро ховатися. А до цього все добре. Проте насамперед треба своє ставлення до війни зрозуміти. Яким ви бачите майбутнє і себе в ньому? Який буде процес руху до миру? Не можете воювати, але маєте можливість заробляти допомагайте. Бо всі наче розуміють, що у військових безліч потреб, але переважно все необхідне для перемоги ми продовжуємо випрошувати.

Покажіть мені людей, народжених для війни. Або покажіть мені матір, яка ростила дитину для фронту. Ми всі народжені для життя. І ми тут, на передовій, його захищаємо, бо до нас прийшли з війною.