Писати здатен будь-хто. Можна навчити технології, структурування, сценаристики, дисциплінування думки й часу. Але, крім цього всього, треба щось іще. Цього “щось іще” багато, і в кожного воно своє.
Слово “письменник” занадто офіційне. Я людина, яка говорить з іншими через написання слів. Та якщо читачі вважають мене письменницею низький їм уклін.
Тяжко сприймаю, коли мої тексти правлять. Нервую і намагаюся відстояти своє до кінця. Тому для мене Гоголь трагічна постать. Робота редакторів і цензорів довела його до божевілля.
Донецьк не знає напівтонів . Або чорне, або біле
Натхнення це виправдання для лінивих.
Наша країна така дивна, містична та класна, що від неї можна очікувати будь-яких ініціатив. Аби тільки війна закінчилася.
Донецьк не знає напівтонів. Або чорне, або біле. Якщо ти патріот то ти патріот до розриву аорти. Якщо ні тебе не переконаєш. І так у всьому, і це ще й сплетене в конгломерат. Вибухова суміш, крайнощі, важка психологія життя.
Мене завжди тягло з Донецька. Відчувала, що там тісно, хотіла мандрувати, жити деінде. Ностальгії не було, хіба за мамою та друзями. Та коли почалася війна, відчула її як біду рідного міста.
Під час параду військовополонених у Донецьку було соромно та страшно. Ненавиділа кожну вулицю, кожен будинок, кожну людину. Потім зрозуміла, що місто ґвалтують, і на зміну ненависті прийшов жаль.
Думати про ворогів, яких нам треба знищити якомога більше, не хочу. Мене цікавить лише той момент, коли Росія розпадеться на маленькі частини.
Культура лакмусовий папірець, коли йдеться про виховання суспільства. Чомусь велика російська культура припинила свій поступ ще минулого століття.
Я настільки перейнята війною, що не хочу забивати інформаційний простір іншими темами. Хоча вони теж на часі.
Заборона роз’ятрює цікавість.
Українці часто не використовують можливості говорити про себе на повну. Біда в тому, що ми самі собі не цікаві.
Людина, яка читає, може відкривати ногою будь-які двері.
Світ мов муха, яка законсервувалася в бурштині. Такий стан нудний і нецікавий. Україна нині розламує цей бурштин та дістає муху назовні. Тому нас так усі підтримують.
Якщо не знаєш, у чому справа, справа у грошах.
Не можна засуджувати людей, які відчули, що їм треба втекти
Треба готуватися до ще більших потрясінь. Те, що нам показали, лише верхівка айсберга.
Є три механізми захисту під час небезпеки: біжи, замри та дій. Не можна засуджувати людей, які відчули, що їм треба втекти. Давайте порадіємо, що вони в безпеці та прийняли такий хрест.
Бути біженцем означає завжди бути прохачем. Ті, кому така позиція принизлива, повернуться. Це класні, ініціативні, працьовиті люди. Кому ж нормально стояти з протягнутою рукою залишаться. Що ж, побажаємо їм щастя та успіху.
Мужність і сила духу наших військових це наша щоденна перемога. Треба, щоб їх повернулося з війни якомога більше.
Старі імперці незабаром вимруть. Молодь у Росії вже бачить: нас неможливо підкорити. Нам залишається знищити фізично якомога більше їхніх військових. А далі відгородитись і не пускати сюди жодного “хорошого росіянина”.
На окупованих територіях не буде важко. Патріоти радітимуть приходу наших військових. Байдужих треба буде нагодувати й показати, що ми кращі. А сепаратистами мають зайнятися СБУ та поліція. Не певна, що таких там лишиться багато.
Наші погані риси пов’язані з нашими стигмами. Ми надто м’які, маємо коротку пам’ять, у нас висока терпимість до зла. Тішить, що нарешті почали цінувати своє.
Освіта наш шлях до видужання. А видужувати треба вже й негайно.
Мій рід давній. Один предок був писарем на Січі. Усе, хоч би що загадували, міг роздобути, тому й Роздобудько. Є предки з села Косарі на Черкащині. Коли скасували панщину, тамтешній пан божеволів від того, як кричали його недоєні корови. Ніхто не хотів допомогти, тільки двоє братів Роздобудьків за ніч видоїли 22 корови на землю. За це пан подарував їм хутір.
Важливо знати легенди свого роду. Байдуже, були там царі, пани чи хлібороби. Прекрасно, що гени твоїх предків утілились у тобі.
До віри, мови та самоідентифікації продиралася самотужки. Мов по скелі дряпалася, видираючи нігті з м’ясом.
Отримала шок, коли зрозуміла, чому моя українська родина говорить російською.
Ми нарікаємо на Бога. Але він нічого нам не мусить. Бог це спостерігач. Мечем може відділяти добро від зла, правду від брехні. А на якому ти боці обирай сам.
Питання в тому, чи хочеш ти вбивати, чи мусиш. І Бог про це запитає. Ми вбиваємо, бо інакше нас не стане. Росіяни ж роблять це за власним бажанням. Тому й отримають вічні муки.
Жодного разу не ходила в бомбосховище. Під час тривоги сиділа на балконі з нафарбованими вустами й кавою. Думала: якщо я їх проклинатиму, вони мене не дістануть.
Під час тривоги сиділа на балконі з нафарбованими вустами й кавою
Боюся не смерті тіла, а смерті мозку. На жаль, це біда нашого способу життя.
Якщо відчуваєш найменший дискомфорт, треба розвертатися й іти. Бачила жінок, які все життя прожили в нещасливому шлюбі. Навіщо? Зацідила в зуби й пішла далі.
Любов не можна спрогнозувати чи вигадати. Вона приходить на тваринному рівні запах, мова тіла. Але в любові треба довіряти собі. На жаль, у мене так не сталося з першого разу.
Не вмію користуватися зброєю. Мені це нецікаво.
Ми увесь час плавали в різні сторони. Думали: ну от дно нарешті. А його нема й нема, ми спускалися все глибше і глибше. Нарешті війна дала нам оце дно. Ми стоїмо ногами на твердій поверхні й можемо відштовхнутися вгору. Якщо цього не станеться, буде біда.
У день нашої перемоги я не зроблю нічого визначного. Але ми точно зберемося на великих площах свого міста, я в Києві, на майдані Незалежності. Тихо обійматимемося, навіть із незнайомцями як того дня, коли потягами відправляли наших дітей подалі від небезпеки.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”