Вандали глумляться над могилами на Алеї Слави
Олександр мій єдиний син. У дитинстві він був товариський, мав багато друзів. Саша захоплювався рок-музикою, особливо аматорською. Сину подобалася стрільба з арбалета. У дев’ятому класі він попросив на день народження пневматичну гвинтівку. Ми з чоловіком її подарували. Пам’ятаю, як він із батьком малювали мішень, а потім ішли до лісу та вчилися стріляти. Також син ходив у тир.
Моя родина родом із Чернігівщини. Мої дід і баба та ще кілька сімей переїхали до Сибіру на початку 1932-го. Їх тоді попередили, що на Україну чекає голод.
Моя мама працювала у військовій частині у Красноярському краю. Туди ж пішла служити я, а згодом і мій чоловік. У Росії відслужила шість років, отримала звання старшого сержанта. Улітку 1991-го перед розпадом Радянського Союзу нас за розподілом відправили до Білої Церкви.
Коли Саша сказав, що хоче бути військовим, нас це не здивувало. 2011 року вирішив вступати до Львівського вищого військово-політичного училища. Він склав усі екзамени та нормативи, але, на жаль, не вступив. Один абітурієнт повідомив, що його батько машину продав, аби син вступив до училища, а Саша, мовляв, як хоче. Врешті син пішов навчатися на оператора комп’ютерного набору.
Коли 2013 року почалися події на Майдані, мій син разом із друзями поїхали до Києва. Спочатку на два дні, а потім перестав приїжджати додому. Він був на барикадах. 19 лютого Саша перебував у Будинку профспілок. Усі його речі тоді згоріли, а він дивом врятувався. Якось ми згадували ці події й він сказав: “Мамо, не вір, що на Майдані загинула сотня. На Майдані загинуло понад сімсот людей”.
12 травня 2014 року ми святкували День матері. Потім Саша встав, узяв маленький рюкзак і каже: “Мамо, я вирішив іти воювати, захищатиму нашу землю він цієї нечисті. Не тримай мене. Ти можеш пишатися тим, що виростила справжнього чоловіка захисника Батьківщини”. Так я дізналася, що мій син пішов служити до батальйону “Азов”. З цього часу азовці стали для нього другою родиною.
Усі його речі згоріли, а він дивом врятувався
За місяць він приїхав у п’ятиденну відпустку. Розповів, що обороняли з іншими бійцями Маріуполь. Після цього він вирушив разом із батальйоном захищати Іловайськ. Коли вони зайшли в місто, командир полку Андрій Білецький попередив керівництво, що тут, можливо, буде котел, адже в тил зайшла значна кількість регулярних військ РФ. Як згадував Саша, в Іловайську на них із дахів будинків полетіли гранати. Одна впала під ноги його друга Андрія Снитка, а поруч із ним ішли побратими і він накрив їх своїм тілом. Інший побратим Олег віддав свою каску одній журналістці. Під час бою він загинув у голову влучив уламок. Олег був із Луганської області. Його рідні відмовилися забирати тіло, адже були за “русский мир”. Поховали в Києві, на Алеї Слави. Саша важко пережив ці втрати.
Якось запитала сина, чи страшно йому в бою. Відповів, що страшно перед самим боєм, а в бою вже ні. Саша воював до 2019 року. Потім демобілізувався та вирішив вчити інших бійців пішов працювати інструктором.
Першого дня повномасштабного вторгнення син пішов у збірний пункт разом з іншими азовцями. Захищав Київщину, був під Бучею. Після деокупації Київської області їхній підрозділ перемістили на запорізький напрямок. Там він працював у розвідці його побратим запускав дрон, а Саша опрацьовував інформацію на комп’ютері.
На початку січня син розповідав, що їхній підрозділ базується на кордоні з Білоруссю. Тоді навіть сказав мені адресу, за якою я відправляла йому посилки. Проте мої посилки йшли на захід України, а потім їх переправляли на схід. Насправді син був у Бахмуті. Про це знали всі його друзі та кохана, але ніхто не наважувався сказати мені. А я відчувала щось неладне. Телефоном він запевняв мене, що все добре й тихо.
Почала хвилюватися, коли син два дні не виходив на зв’язок. Писала його друзям і дівчині. Бачила, що вони читали повідомлення, але нічого не відписували. Ще за два дні зателефонував його друг Сергій та запитав, чи буду я о 10-й удома. Коли до квартири разом із ним зайшли двоє чоловіків із військкомату, я все зрозуміла. Саша загинув у бою.
У мого сина була дівчина, зустрічалися три роки. З Ольгою познайомились у Білій Церкві. Після повномасштабного вторгнення вона виїхала в Норвегію, але коли сину давали відпустку на 10 днів, вона завжди приїздила до нього. Вони хотіли одружитися та будували плани на майбутнє. А найбільша їхня мрія була разом гуляти мирним Києвом.
Саша був хороший стрілок. Волонтери придбали йому гвинтівку з оптичним баченням. Влучав точно в ціль. Якось я його запитала, чи він убивав людей. Відповів, що вбиває ворогів, які прийшли на нашу землю. Син був обережний під час бою. Він завжди говорив побратимам добре копати окопи, адже це шанс вижити. Під час останнього бою він побачив, що одного з побратимів посікло уламками. Помітив, що до нього поспішає медик, і Саша заштовхнув їх у свій окоп, а сам вийшов. У цей час у нього поцілили. На похороні я запитала в Сашиного товариша, чи залишилися живі ті, заради кого він пожертвував собою. Відповів: так.
Перед похороном єдиної дитини я намішала в півлітрову пляшку з водою валеріани й екстракт пустирника. Під час похорону час від часу робила кілька ковтків. Так приводила себе до тями.
У Росії в мене залишилися родичі. Ті, що живуть у Новосибірську, розуміють, що це загарбницька війна, але інші родичі повністю підтримують путінський режим. Сказала їм абути, що в них є рідня в Україні. Навіть коли Саша загинув, я не почула від них ні слова співчуття.
Я залишилася сама. Чоловік помер 2019 року, і нікого з близьких у мене немає. Але мене сильно підтримують синові друзі. Вони весь час телефонують, цікавляться, як моє самопочуття, чи потрібно мені щось. Також спілкуюся із синовою нареченою, адже в нас спільна втрата вона втратила коханого, а я єдиного сина. Днями Оля зателефонувала мені та сказала, що над Сашиною могилою поглумилися вирвали квіти, розкидали іграшки. Це вже не вперше вандали глумляться над могилами на Алеї Слави. На жаль, у Білій Церкві часто можна спостерігати сепаратистські настрої, адже свого часу сюди поприїздило багато військових із Росії. Вони і продовжують чекати на “русский мир”.