У школі всі їх кликали просто Мішка Льошка. Брати-близнюки, яких важко було розрізнити. Хіба, якщо пильно придивитися до Льошки. У нього на нижній губі був шрам, невідомо за яких обставин отриманий.
1993-го команда нашого міста поїхала на фінальний турнір чемпіонату області з футболу. Мішка з молодших на рік потрапив до заявки, бо один із провідних гравців запустив навчальну дисципліну й таким чином його покарав тренер. Змагання Мішка просидів на лаві запасних, бо різниця в рік у такому віці значна. Але все одно надував щоки перед Льошкою, бо з’їздив зі старшими, а брат ні. Та ще й отримав грамоту за друге місце, яке посіла команда.
Позаторішній Великдень перший під час повномасштабної війни я відзначав із найкращим другом. З’ївши святкову паску, ми вийшли на вулицю. І зустріли обох Мішку та Льошку. Вони готувалися іти на війну. Бо мали досвід участі в АТО. А насправді у першій, “прихованій”, фазі нападу країни-терористки.
Це був мій останній Великдень із другом. Уже 11 місяців він на цвинтарі. Кілька тижнів тому я вкотре прийшов на могилу. Звично постояв і так же звично пройшовся алеєю Слави. Водночас рахував кількість воїнів-земляків, які склали голови за свободу України майже за рік.
На 10-й могилі зупинився вражений. Там лежав Мішка.
Майнула думка: тепер уже не треба буде їх розрізняти. Захотілося зустріти Льошку. Міцно потиснути руку й попросити, щоб беріг себе.