“Московський патріархат створювали за наказом Сталіна” – Георгій Коваленко

Після 24 лютого стало майже неможливе гібридне співіснування всередині однієї церкви любителів “русского мира” і патріотів. Хоча до цих пір Московський патріархат в Україні так і не наважився остаточно розірвати стосунки з РПЦ. Він продовжує мімікрувати та далі відбуваються різні процеси, які дестабілізують цю церкву зсередини. Вона досі остаточно не визначилася: намагатися всидіти на двох стільцях або між ними.

У РПЦ є дуже потужний досвід мімікрії і давній досвід співпраці зі спеціальними службами – спочатку з Радянським Союзом, а потім з Російською Федерацією. Московський патріархат як організація створювався за наказом Сталіна і за безпосередньої участі НКВД. У нього від початку були закладені крім релігійних, ще й функції від держави – контроль над віруючими та зовнішня розвідка. Як зʼясувалося цим і Московський патріархат продовжує займатися зараз. Постійно бачимо викриття від СБУ.

Очевидно, що РПЦ – потенційно колабораціоністська структура і може співпрацювати з окупантами. Але у правовій державі за “потенційний” колабораціонізм не судять. Усе потребує певних зусиль, щоб викривати агентів, пропагандистів та різні порушення.

Я не досліджую ситуацію внутрішньо в РПЦ, але можу сказати, що майже щонеділі до нас на службу приходять все нові і нові люди, які раніше багато років ходили до Московського патріархату. Тепер не можуть цього робити. Їм християнська совість не дозволяє – не можуть слухати ту пропаганду, яка іноді лунає. У них відкриваються очі, вимагають від очільників більш чіткої позиції. Поки ж її не бачать – ідуть туди, де можуть спокійно молитися і бути в молитві, а не обʼєктом пропаганди чи російських наративів.

У нас є свобода совісті – людина може ходити, куди завгодно. Православна церква України не забороняє своїм прихожанам заходити в храми УПЦ МП. При цьому усе більше людей починають критично мислити. І тоді стає очевидним, що те, що говорять у Московському патріархаті – далеке від того, що написано в Євангеліє.

Священники УПЦ МП написали такий потужний текст “10 запитань до Синоду”, у якому дуже чітко хочуть почути відповідь від очільників Московського патріархату про те, чи дійсно вони розірвали стосунки з Москвою. Наразі жодної відповіді на ці запитання немає, як і жодного офіційного документу про розрив з Москвою.

Про звʼязок з Росією свідчать статут РПЦ, практика співслужіння, поминання митрополитом Онуфрієм московського патріарха. Не існує в канонічному праві такого поняття як повністю незалежна, але не автокефальна. Якщо автокефальна – то частина чогось.

Юридично Московський патріархат зареєстрована як Українська православна церква і вони цим спекулюють. Але те, що вони Московського патріархату, не вдалося прикрити навіть собором, що проходив 27 травня минулого року. Тоді була масована інформаційна завіса, почали просувати розмови, що нібито УПЦ стала незалежною від Московського патріархату. Але наразі жодного офіційного документа, який би про це свідчив – немає.

З канонічної точки зору усе, що називають “УПЦ Московського патріархату” – частина російської церкви. Є статут РПЦ, який про це чітко говорить. І в тому статуті, який є зараз в УПЦ МП, згадки про РПЦ нібито прибрали. Але у першому пункті згадується грамота московського патріарха, де є посилання на собор РПЦ і статут російської церкви.

Офіційну експертизу статуту робили фахівці. Говорять, що ніякого розриву не відбулося. Намагаються приховати свій звʼязок з Москвою. І ця нещирість, яка відкривається, збурює українське суспільство, і, навіть, вірян і духовенство саме цієї церкви.

Не робив спеціального дослідження, але достеменно відомо, що проросійські настрої в середині МП в Україні є. Навіть в Києві є священники, які продовжують поминати російського патріарха та просувати наративи “русского мира”. Про це говорить і саме духовенство цієї церкви. Серед вірян, можливо, це меншість. Серед духовенства – не більшість, але відсоток помітний. Але у мене виникають сумніви, що у єпископаті переважна більшість підтримують Україну. Жодної адекватної заяви ми не почули щодо тих, хто підтримує окупантів або їздив в Кремль на церемонію “приєднання” до РФ наших територій.

Доказом цьому є результати обшуків СБУ: пропагандистські матеріали та російські паспорти, які знаходили під час них. Це – “ждуни”. Люди, які чекають, чим воно закінчиться, щоб зберегти власну структуру або чекають окупантів. І саме вони якраз зараз кричить про гоніння, але не засуджують колаборантів.

Держава ж не буде займатися розбудовою внутрішньої структури церкви. Держава вже багато чого робить – застосований механізм санкцій щодо певних осіб, вручені підозри, позбавлення громадянства… Але все ж таки потрібен внутрішній процес зсередини цієї церкви на очищення структури від “русского мира” і агентів російських спецслужб.

Зі свого боку ми, маю на увазі ПЦУ, відкриті до діалогу. Нещодавно проводили уже другу зустріч в Софії Київській з тою частиною УПЦ, яка відкрита до розмови.

Треба розвивати київську традицію, будувати справжню християнську і українську церкву, займатися просвітою, освітою.

Натомість, у частини духовенства, вірних Московському патріархату, зʼявився стокгольмський синдром. Люди довго були заручниками церкви-терориста, і тепер, коли держава допомагає звільнитися, то в частини парафіян і священників уже є зʼвязок з ним і залежність.

Для тих, хто давно в темі, це було очевидно раніше. Це стало зрозуміло після Революції Гідності, після зміни керівництва церкви, від початку російської агресії. Я не здивований, але величезне питання, як допомогти цьому процесу очищення? Для мене більш важливим є розбудова нашої церкви, робота на перемогу України. Чи буде там місце Московському патріархату? Точно ні.

Ми маємо допомогти стати справжньою Українською православною церквою і долучитися до єдності з ПЦУ всім тим, хто не мають нічого спільного з Росією, не служать агентами й проповідниками “русского мира”.

В Україні “церква в цілому” не є юридичною особою. Законодавство передбачає, що є окремі релігійні організації. Тобто, можна заборонити тільки те, що існує юридично – юридичні особи парафій, монастирів, застосувати санкції до громадян, які очолюють ці організації. А РПЦ взагалі не існує в чинному законодавстві. Але існують організації, які можуть у той чи інший спосіб бути повʼязані з країною-агресором.

Подані законопроєкти передбачають можливість припинення діяльності цих організацій. У кримінальному кодексі є статті, у яких йдеться про держзраду, колаборанство, і є Закон про свободу совісті. Там говориться, що якщо представники релігійних організацій беруть участь у колабораціанізмі, то діяльність пов’язаних з ними юросіб може бути припинена чи заборонена.

Цей процес не простий, але дає можливість відсіяти реальних зрадників від людей, які не брали в цьому участь.

У договорі йшла мова саме про Верхню лавру. Закінчився договір, були санкції на намісника і в результаті цього – оренду не продовжили. А ПЦУ навпаки просила ще навесні дозволити в якомусь храмі, який не використовує МП, а таких було як мінімум три – проводити богослужіння. І смиренно чекала рішення української держави. Але тепер так сталося, що в жодному храмі Верхньої лаври не служить МП. А ПЦУ отримала можливість навіть більшу, ніж просила.

Але питання не в стінах, а в людях. На Нижній лаврі зараз московський патріархат, там монастир, більше сотні монахів, духовні школи, митрополія. Цим людям наша церква пропонує: “Давайте єднатися! Очистіться від цього московського внутрішньо і будемо разом служити”. У нас немає завдання когось виганяти, але ми хочемо бачити зустрічний рух. ПЦУ не є ініціатором процесу викорінення МП. Якщо там немає прихильників Росії, то ми відкриті до того, щоб разом молитися. Непримиренну позицію, зазвичай, проявляє РПЦ і її філії в Україні.

Процес повернення святинь не може тривати безкінечно, бо десь закінчиться договір про використання, десь якась спільнота храму чи монастиря вийде з облуди московської. На рівні духовенства ми проводимо зустрічі і закликаємо до переговорів очільників церков. Не треба діяти в радянський спосіб, де всіх скопом звинувачували і засуджували. Варто шукати порозуміння, очищатися від російських агентів, займатися просвітою. І тоді це буде шлях до повноти і єдності українського православʼя.

Тут немає одного формату рішень. Ми не маємо завдання у когось щось позабирати, ми хочемо, щоб люди врешті-решт стали дійсно українською церквою, бо церква – це люди. Але випадки реальної співпраці з країною-агресором і пропаганди – мають бути виявлені. І не обовʼязково від початку повномаштабної війни. Війна розпочалася у 2014 році, і у наших спецслужб є можливість прослідкувати, що робили, писали, до чого закликали представники церков раніше. Зробити експертизи і певні висновки. Та у результаті цього висунути звинувачення.

Також питання до суспільства, бо в храми і монастирі ходять люди. Вони повинні вимагати від своїх священників адекватної для сьогодення позиції. А голоси тих, хто проповідує не “русский мир”, а Євангеліє, служать Богові й українському народові, мають бути підсилені.

РПЦ в Україні не має бути і це запит українського суспільства. Тому у колишньої структури Московського патріархату є шанс стати українською церквою і долучитися до єдності з ПЦУ. Або ж стати маргінальною РПЦ в Україні.