Землю тримає піхота. Українська піхота. Для неї немає нічого неможливого. Вона спочатку виконує завдання, а потім перекурює і, мружачись на сонечко, слухає, що “зробити це було у принципі неможливо”. І ірже.
Маю карколомну кар’єру від офіцера до солдата і потім до сержанта. Але якщо на офіцера я вивчився, то сержанта заслужив, чим і пишаюся.
Після важкого поранення в Бахмуті моє життя набуло конкретного сенсу хочу бачити якомога більше смертей ворога. І щоб саме я був причиною цього.
Я надто багато часу віддав війні. Сильно тригерить і морозить душу, що діти ростуть без мене.
Дорослим себе відчув із народженням першого сина. Зрозумів: усе, як не нагулявся, то вже й не будеш, бо нема коли, впрягайся та тягни воза.
Кожна дитина це вклад у розвиток себе.
Другий мій син особливий. Він виховує в мені терпіння. Шкодую, що з першим сином дозволяв собі певні грубощі. Не давав шансу зробити так, як він хоче, наполягав на своєму. З наступними дітьми я вже мудріший.
За відчуттям, мені років 27.
Я пройшов тернистий шлях від сперматозоїда до сержанта роти.
Кохання це коли лише за думки про обранця серце починає тремтіти.
У стосунках головне повага, потім довіра.
Чому підкачані “мальчікі-волонтери” возять вермішель по Херсону і стають зірками інтернету, а про Мішу-гранатометника, який учора в’ї*ав вороже БМП, навіть рядка не напишуть? Посмертно.
Землю тримає піхота
Ми воюємо, щоб у наших селах не було Z-техніки, Z-порядків, Z-поліцаїв. Щоб не було повторення СРСР і Голодомору, геноциду, колгоспів і НКВД. Примарна ідея, якщо враховувати новини з інтернету. Але за неї і чіпляємося, коли виконуємо свою роботу. Кожен свою.
Канікули в мене асоціюються із селом. Моє дитинство пройшло в дідусів і бабусь або на Заході України, або на Вінниччині.
У любов із першого погляду вірю. Але наше з дружиною кохання свідомий вибір.
Зрада це втрата ідеалів, певних орієнтирів. Якщо таке трапляється у шлюбі, то через те, що людина тривалий час чогось недоотримувала.
Найстрашніше бачити, як хоронять дітей.
Плакав востаннє від безсилля. Це було в Бахмуті. Я лежав поранений і знерухомлений. Було холодно, і я просив чаю зігрітися.
Найважче на війні чекати. Ти готовий рухатися вперед, а є наказ стояти. І ти стоїш, стоїш, стоїш. Переживаєш усі фази від ейфорії до апатії. І врешті стаєш, як робот.
Впадає в око різне ставлення цивільних до вояків у селах, які побували в окупації й неокупованих.
Розраховуватися під час купівлі намагаюся готівкою. Коли людині даєш у руки гроші, відбувається додатковий емоційний контакт.
Шкодую, що 2014-го не доклав максимальних зусиль, щоб підірвали міст у Новоазовську. Я тоді не вірив, що війна буде так довго.
У безлюдних селах лелеки не живуть.
Ми вже вигребли з цивілізованого світу практично всю зброю і опиняємось у складній ситуації. Але більше зачіпає факт, що ми поступово залишаємося з цим світовим злом сам на сам.
Нам потрібно відходити від антропогенного підходу рятувати людей від ядерної загрози до екоцентричної концепції, де потрібно враховувати можливі втрати цілісності екосистеми. Постійні погрози засипати “ядерным пеплом” частину Землі говорять про відсталість сасєдєй навіть у розумінні того, чим це може обернутися для них самих.
Кожен солдат ефективно воює тоді, коли йому є на кого спертися.
Мені пощастило застати живими деяких вояків дивізії СС “Галичина”. Спілкування з ними вплинуло на мій світогляд і спинило від еміграції з України. Відтоді я й почав досліджувати дивізійний рух. Ці люди хотіли бачити Україну незалежною і все робили для цього. Ті з них, хто лишився після Другої світової в Україні, відбули великі терміни покарання насамперед не за те, що були в німецькій армії, а тому, що мали тверді переконання, що має постати вільна Україна. Цю віру вони пронесли крізь усе життя. Але дяки так і не дочекалися.
Подвиг це крок уперед після надзусилля.
Я колекціонував багато чого від ґудзиків і талончиків на громадський транспорт до монет і старих холодильників.
Усі шеврони авторські роботи. Найцінніші не куповані чи виміняні, а ті, що їх дарують побратими.
Книжку “Країна Ведмежандія” написав через відчуття провини перед сином, що мало приділяв йому часу. Тоді наша невелика протитанкова група пройшла по самому краю Іловайського котла й уціліла. І я задумався: якби мене не стало, то діти, крім фото, про мене не мали б ніякої згадки. І я почав створювати казку в малюнках і відсилав дружині. Потім до них додав текст.
Страх це крок у невідомість. Обережність це системність.
Якось я мав з’єднати детонатори з групою мін, приблизно 80 кілограмів тротилу. Один хибний рух розірве на молекули. Напруження таке, що бачив, як на пальцях проступає піт. Але пересилюєш себе, чітко проходиш кожним етапом, перевіряєш увесь ланцюжок з’єднань це обережність. Потім робиш фінальний крок і розумієш: живий, красава! Ти поборов свій страх!
Хто з порога заявляє: “Я кацапам зараз різати вуха буду” слабкий, ниций і втече за першої ж нагоди.
Ми втрачаємо дух об’єднання перед спільною загрозою.
Вояку треба мати корінь захищати країну. А в багатьох новобранців нині, на жаль, не бачу цього чоловічого стрижня. Система патріотичного виховання не працює.
Солдати й офіцери два різних світи.
Подвиг це крок уперед після надзусилля
Армія як була робітничо-селянська, так і залишилася. Освіта переважної більшості солдатів загальних піхотних підрозділів дев’ять класів і профтехучилище. А потрібні освічені, з власними поглядами на життя.
Потрібно чітко пояснити, що отримає кожен після закінчення війни. Не треба цих “збережемо державу, право на розвиток”. Скажіть, що отримає конкретно воїн Сергій чи майбутня маріуполька Світлана, й питання з комплектуванням посилиться в рази. Це можуть бути дивіденди від реалізації природних копалин чи митних операцій. Можливо, це буде якась дієва сума з репараційних виплат агресорки. Не знаю. Але я хочу мати реальну частку того, за що воюю. Хочу бачити альтернативу попередній Україні.
Постулат відновити територіальну цілісність чи вийти на кордони 1991 року вже не працює. Відновити, щоб що?
Під час Першої світової мої прадіди воювали в російській імператорській і австро-угорській цісарській арміях. Цілком можливо, що вони могли бачити один одного у приціли “мосінки” чи то “манліхєра” на Заході України. Потім були Перші визвольні змагання, де кожні долучилися знову ж таки по різні сторони річки, більшовицька брехня, колективізація, Голодомор. Друга світова знову рідних розділила на польську армію, воїнів УПА та червоних. Лише тепер нам вдалося спочатку під одностроєм “дубок”, а тепер і “піксель”, об’єднатися військово й об’єднати країну по-справжньому.