Нація не може собі дозволити бути слабкою
День Незалежності наштовхує на потребу аналізу що головне в цих 33 роках Української держави, що другорядне. Хоч у розвитку країни навряд чи є другорядні речі. Але є певні домінанти. Найважливішим є сам факт незалежності. Україна та її народ майже 500 років перебували в надскладних історичних та геополітичних умовах. Країни не було, була територія між двома світами, двома цивілізаціями євразійською та європейською. Звісно, не лише ми перебували в таких умовах. Низка країн від Фінляндії до Ізраїлю жила так само. Тобто саме створення держави 1991 року і є найважливішим нашим досягненням.
Нинішня російсько-українська війна є відображенням зіткнення цих двох цивілізацій, їхніх інтересів і намагань. Можна сказати, що нам не пощастило, але так само не пощастило Молдові, Білорусі, Грузії усім країнам у цій пограничній цивілізаційній смузі. Усі вони перебували під владою двох імперій Російської чи Австро-Угорської. Ці обставини не давали сформуватися народу як сукупності людей із єдиною ідентичністю. Процес її створення запустило саме виникнення держави. Але цей процес тривалий, як і всі еволюційні процеси. Тому політики, які постійно поспішають, зовсім не розуміються на історії та геополітиці. Колись мені сказали, що Україні потрібен не еволюційний розвиток, а квантовий стрибок. Країни не розвиваються стрибками, вони розвиваються еволюційно, тим паче ті, що мають колоніальну історію.
Європейські держави 200 років ішли до сучасного розуміння держави й нації. Ми йдемо 33 роки. У нашому суспільстві ще немає єдиної колективної ідентичності, коли більшість людей, які живуть на певній території, має подібне уявлення про минуле, сучасне й майбутнє. Таке уявлення формується декілька століть. Ми рухаємося цим шляхом дещо швидше, ніж інші, бо йдемо стежкою, протоптаною країнами, що пережили такі випробування відрив від жорстокої східної євразійської імперії та приєднання до сучасного цивілізованого демократичного світу. І якщо вони йшли 200 років, то Україні потрібно хоча б 100.
Нам допомагає наша історія Майдани. Вони не є важливою характеристикою розвитку народу, але є маркерами, що позначають його етапи. На перший Майдан Революцію на граніті 1991 року зібралося кілька сотень людей. На другий помаранчеву революцію 2004-го вийшов мільйон людей. І це лише в Києві, а були Майдани і в інших містах. 2013-го Революцію гідності п’ять-шість мільйонів. Це вже більш як 10 відсотків населення. Майдани стали ядром цього нового соціуму, що виростає з радянської моделі євразійської ідентичності. Ми не можемо вивільнитися з неї за мить ми видираємося з кров’ю і м’ясом. Свого часу так видиралися і поляки, і фіни, і балти з проблемами, війнами й кількаразовими намаганнями повторно їх захопити. Ми не виняток. Нам допомагає те, що нас більше. Якби нас було мало, як литовців чи естонців, Росія вже повернула б нас під свою владу. У світі живе 65 мільйонів українців: половина в Україні, решта розпорошена. Але вони допомагають країні всі ці 33 роки ставати на ноги. Це прискорює наш розвиток, але це також розуміє імперія і намагається зупинити наше відповзання від неї. Росіяни постімперська нація, ми постколоніальна.
У сьогоденному світі цивілізовані держави майже не є етноцентричними, де більшість становлять люди одного етнічного походження й однієї релігії. Там існують громадянські політичні нації, що утворилися за останні 200 років. Країни та народи розвиваються за певними соціоісторичними законами. Навіть геніальний керівник не зможе побудувати те, що хоче, в обхід цих законів, бо він не сильніший за історію. Навіть Сталін цього не зміг усе побудоване ним розвалилося, і на уламках радянсько-російської імперії постали нові держави. Деякі вже є частиною західного світу, деякі як ми, Молдова, Грузія намагаються перейти в західний світ. Це природний процес. Дехто вибрався з імперських обіймів, дехто досі в них, дехто розгублений і не знає, куди рухатися.
Найважливіший маркер змін кількість людей, задіяних у громадянському суспільстві. Воно є прообразом майбутньої цивілізованої України й уже налічує 1213 мільйонів 30 відсотків населення. Саме ці люди, а не політики, визначають майбутнє. Політики можуть гальмувати чи прискорювати розвиток народу, якщо вони розуміють ці процеси. На жаль, наші політики не розуміють. Для них головне утриматися при владі. Це первинний інстинкт, що лишається після розпаду імперій. Вони наше минуле. Наше майбутнє громадянське суспільство, тобто люди, більшість уподобань яких перебуває у сфері самореалізації, а не виживання. Ці люди стояли на Майданах, 2014-го пішли у волонтери. Наша армія наполовину з громадянського суспільства. Волонтери живуть Україною, готові жертвувати заради неї. І це привабило до нас Захід 2022 року. Нація не може собі дозволити бути слабкою і привабливою для ворога. 1991-го ми не хотіли ставати потужною у військовому плані державою. Бо наша ментальність іще перебувала в колоніальному стані. Активних націоналістів, які казали, що Росія ворог, було мало, їх ніхто не слухав. Але ментальність змінюється, і саме завдяки цьому нам вдалося вистояти перші жорстокі два роки війни. Бо 30 відсотків населення не бачать себе в іншій країні. 1991 року в нас не було і 5 відсотків громадянського суспільства. А треба 7075 відсотків, тоді нам ніхто не буде страшний ні Росія, ні Китай, ні Іран. Бо тоді на фронт підуть не 500 тисяч, а 5 мільйонів. 30 відсотків виявилося достатньо, щоб зупинити Росію, але недостатньо, щоб перемогти її.
Фронт нині майже не рухається. Торік ми звільнили 400 квадратних кілометрів, цьогоріч втратили 500. Але Україна це 250 тисяч квадратних кілометрів. Бої тривають, люди гинуть, але фронт стоїть на місці. Навіть ті пів року, коли США не надавали нам допомоги, ми утримували фронт. І це наслідок 33 років незалежності. Коли почалася велика війна, в нас була 250-тисячна армія. А 2014-го в нас її не було, лише кілька сотень військових із досвідом миротворчих операцій. За вісім років війни на Донбасі постали чвертьмільйонні Збройні сили України, без яких ми не втрималися б 2022-го. Це вказує нам напрям, у якому маємо посилюватися.
Мусимо витримати довгу виснажливу війну з Росією і вийти з неї з гідністю. Маємо перетворити себе на мілітарну націю. Нам допоможуть, якщо свідомо на це підемо, вчитимемося цього. Наша школа не працює на виховання покоління у воєнному дусі. Лише на третьому році війни для студентів і старшокласників запроваджують якісь елементи військової підготовки. У нас нині нема воєнного стану, а лише карикатура на нього. Воєнний стан це робота у три зміни без вихідних і свят. Ми не живемо за принципом “усе для фронту, усе для перемоги”, крім тих 30 відсотків, для яких немає іншої країни. Попри те, що в ній багато негараздів, корупція, відсутнє верховенство права. І це головне надбання епохи незалежності.
Ми прагнемо європейських цінностей, поступово йдемо до них, але свобода як цінність у нас уже є, це довели два останні роки. Наш розвиток за роки незалежності позитивний. Я невдоволений його якістю, але напрям розвитку правильний. Інакше не виживемо.
Оформити передплату журналу “Країна” можна за посиланням