У Чернівецькому театрі імені Ольги Кобилянської режисер Дмитро Леончик утілив постановку “Мина. Історія перевертня” за п’єсою Миколи Куліша “Мина Мазайло” 1928 року.
Харківський службовець Мина Мазайло причину своїх життєвих і службових поразок вбачає у прізвищі. Мріє змінити на престижніше російське Мазєнін. Його син Мокій навпаки захоплюється українською мовою й хоче переробити прізвище на Мазайло-Квач. Донька Мини Рина вмовляє подругу Улю закохати в себе брата Мокія, щоб схилити його на бік батька. Вирішити сімейний конфлікт приїздить затятий націоналіст дядько Тарас із Києва й тьотя Мотя з Курська, яка вважає, що “прілічнєє бить ізнасілованной, нєжелі українізірованной”. На допомогу Мокію в суперечці з родичами приходять комсомольці, за сюжетом
Прем’єра на носі, а художниця-постановниця за кордоном, режисер, 34-річний Дмитро Леончик, спрямовує погляд під стелю театру. Стежить, як піднімається протипожежна завіса між сценою та глядацькою залою. Свою розповідь про виставу “Мина. Історія перевертня” почав з екскурсії за лаштунки. Прибіг у художній цех із кардіограмою, попросив намалювати мені збільшений графік аритмії, продовжує Леончик. Розраховую, що серед глядачів буде хтось із медиків і він вловить, що із серцем головного героя не все гаразд. Туди потрапив вірус пропаганди, й Мина відчуває не те, що є насправді. Ще й повторює як мантру: “В анатоміях пишуть: серце орган кровогону. Нічого подібного! Серце це насамперед орган, що передчуває і вгадує. Однині вірю йому, а більш нікому у світі”.
У кутку сцени режисер відкриває ящик із чимось сріблястим, подібним до ялинкової прикраси “дощик”.
А тут зберігається гарне, яскраве лайно меншовартості, яким наповнені родичі Мазайла. Теж утворилося внаслідок дії пропаганди, продовжує. Загалом наша вистава це спроба заглушити рупор Кремля гучним українським сміхом, зробити крок до критичного мислення боротися з причинами, а не з наслідками.
Важливий елемент сценографії вистави пересувні дзеркальні щити. Гнуті, тому створюють ефект кривого дзеркала.
І за Кулішем люстро в центрі квартири Мазайла важливий образ. Задумали, що їх має бути багато й металевих, наче уламки бомби, що вибухнула в домі Мини. Думаю, Куліш спеціально дав головному герою ім’я співзвучне зі словом “міна”. Загалом у текст п’єси не втручалися. Публіка в Чернівцях така, що хоче бачити виставу за ремарками класика. Але не міг не вставити прізвище нашої художниці Євгенії Нагнибіди в монолог Мокія. Коли він переконує Улю, що правдиві українські прізвища, на відміну від солодко-міщанських, оригінальні, змістовні, колоритні: Убийвовк, Стокоз, Семиволос, Загнибога.
Навчалися в Харківській академії культури. Постановка “Мини Мазайла” це продовження ваших стосунків із цим містом?
Я сам із села з-під Кривого Рогу. У школі організовували самодіяльний театр. У справжньому вперше побував, коли приїхав до Харкова вступати на актора. Пішов на виставу “Старая дева” в російський театр Пушкіна (з 24 грудня 2022 року має назву Харківський академічний драматичний театр. Країна), де грали мої викладачі. Сам я балакав суржиком. Наш курс був двомовний, але я якнайшвидше намагався русифікуватися ну, щоб здаватися більш “городським”, “культурнішим”. Навіть коли мама приїхала на мій дипломний спектакль, підійшла, щось каже, а я їй шепочу, щоб по-рускі зверталася, не позорила мене. Безсовісний, досі соромно за той випадок.
Мама, до речі, народилася в Чаплинці на Херсонщині, як і Микола Куліш. Село, де вона виросла, нині окуповане.
“Мина Мазайло” історія про самозречення, самозраду, що в нашому народі тягнеться не одну сотню років
До Чернівців я приїхав 2011-го, але почав спілкуватися українською лише 2015-го. Внутрішній контролер досі часто виправляє хиби, але рідною мовою говорити це наче знову повернутися до себе.
Розповідали, що взятися за Куліша вам порадив критик Олег Вергеліс, якого, на жаль, не стало у вересні торік.
Я хотів би, щоб це була вистава його пам’яті. Олег Анатолійович до кінця намагався тримати руку на пульсі того, як іде постановка, ми постійно зідзвонювалися. Його, наприклад, цікавив лейтмотив. Я розповідав про народну пісню “Ти ж мене підманула” ніби жартівлива, але насправді ж і про обман, і про обіцянки, на які не треба вестися, тим паче, якщо тебе розводять сім разів поспіль.
Валентина Головко добирала музичне оформлення, а Оксана Первова-Рошка зробила аранжування. І в різних темпах наче всіма знана мелодія стала невпізнаваною. Якщо уповільнити її, не змінюючи жодної ноти, багато хто чує “Їхав козак за Дунай” або “Гей, соколи”. Це свідомий прийом, щоб заплутати, відвести вбік. Так працює пропаганда, коли чуємо одне, а насправді геть інше.
Пишаюся знайомством і дружбою з Олегом Вергелісом. Його газетний відгук про мого Саву з вистави “Земля” за Ольгою Кобилянською, можна сказати, тримаю в рамочці. Критик вловив, що мій персонаж не просто вбив брата заради спадку, а він неупокоєна, неприкаяна душа. Я внутрішньо виправдовував Саву, відчував його біль, розумів, що причина його вчинків важкі стосунки з матір’ю, він просто хотів, щоб вона його любила, як Михайла. Це була важлива і складна для мене роль.
Як згадаю ті гастролі із “Землею” до Києва, досі серце калатає. Одна “добра” колега підійшла перед виходом на сцену і сказала, щоб грали нормально, бо в залі найкращий театральний критик України. Такого артистам не можна говорити.
Олег після вистави зайшов до нас у гримерку привітати. Я йому потім, правда, не в усіх фарбах, але розповідав, як насправді пройшла для мене та вистава. Від хвилювання так у роті пересихало, в’язало мову, що навіть із тазика воду сьорбав, у якому білизну прали на сцені.
Буває, що між людьми внутрішньо відбувається контакт і статус, вік уже не важливі. Так і ми з Олегом Вергелісом почали спілкуватись у фейсбуку, знаходячи все нові й нові спільні теми.
“Мина Мазайло” історія про самозречення, самозраду, що в нашому народі тягнеться не одну сотню років. Нині Збройні сили України звільняють українські території від російських окупантів. І звідти багато перевертнів тікає вслід за російською наволоччю.
Із персонажів у мене найбільше питань викликали комсомольці. Оті, яких ми з акторами іронічно називаємо “любі друзі” Мокія. Ще на початку роботи над п’єсою мені, як дитині, хотілося кричати: “Не вір їм!” Мокій відкритий, довірливий, його легко можна підманути.
Як це зробила Уля?
Спочатку вдавала, що любить Мокія, але згодом сама під впливом почуття до нього перейшла на український бік. Перевтілення, трансформація Улі стали головною подією вистави. Коли в нас усе склалося в єдину концепцію, придумали, щоб гнуте дзеркало пропаганди на початку вистави наче заїжджало у квартиру Мазайла. Бо ми з викривленим поглядом на світ не народжуємося, це завжди щось привнесене ззовні. Й Олег Вергеліс мені радив зробити тьотю Мотю нерозлучною з планшетом, на якому постійно дивиться російські новини. Я вирішив, що родичка з Курська переглядатиме реальне соцопитування харків’ян напередодні повномасштабного вторгнення. Москалі їх постійно роблять шукають потенційних жертв.
Здається, от-от почнеться поножовщина
Мені здається ми, українці, помилялися. З 2014-го часто говорили про стіну з Росією, думали, що, якщо відгородитись, у нас усе буде добре, а вони хай собі там казяться. Але Московія по факту весь час працювала з нашими людьми і з усім світом, отруюючи мізки своєю пропагандою.
А для тьоті Моті, її сестри, племінниці оце “Я сама вичитала” від Улі найстрашніше, тому вона з їхньої маріонетки перетворилася на ціль. І тепер Улю треба поламати, вставити мізки, а як не вийде вбити.
Мокій власне, антагоніст тьоті Моті. Він теж пропагандист, але проукраїнський, і його перемога на цьому фронті за серця й душі це якраз Уля. Її вигук “Я сама вже українка!” і став головним меседжем для мене.
У розпалі дискусії Мокій каже: “Провокація. Хто стане нищити 20 мільйонів українців?” Попросив акторів після цієї репліки витримати паузу. Цього акценту в Куліша 1928 року, звичайно, не було (у 1920-х політика українізації була для більшовицького керівництва одним із засобів зміцнення влади, намагалися створити ілюзію національної свободи все завершилося масовими репресіями проти української інтелігенції та Голодомором. Країна).
Драма це окремий мистецький твір, а вистава це вже його трансформація, інтерпретація, переклад на театральну мову, враховуючи час і тему вистави.
Для мене сьогодні логічно, що комсомольці приходять до Мокія у вигляді катів. Трагедія, що він не бачить очевидного, як і Микола Куліш.
Мокія грає Єгор Кривицький. Органічний. Знаю, що рідні актора залишилися в окупованому Маріуполі, дім згорів через обстріли.
Єгору історія приходу його персонажа до української мови близька. Відеоверсію вистави актор надіслав матері. Загалом і для мене, і для всіх артистів нашого театру цей спектакль мав терапевтичний ефект.
Часто справжніми муками стає процес розподілу ролей, бо ж правильний вибір це 80 відсотків успіху майбутньої вистави.
Єгор Кривицький прийшов працювати до нас уже після початку роботи над “Миною”. На попередньому перегляді-співбесіді зрозумів, що хлопця треба брати. Навіть не знав тоді ще, що він також вчився в Харкові. Дізнався його особисту історію і ще більше зрадів, що призначив його на роль Мокія.
Як сприйняв виставу чернівецький глядач?
Прочитав відгук, що вистава дивна, але респект акторам захоплює їх злагодженість. У театрі я за поліваріативність і можливість обрати для себе розуміння, сприйняття того, що побачив на сцені. Хтось генерує думки, що я провалив постановку. Мистецтво це справа смаку, я ж не можу нікого примусити полюбити себе і свої вистави.
Не хочу й не робитиму репризи в зал: а це електрична мухобійка, а це означає оце. Все, що я хотів сказати, я сказав постановкою. Нецікаво, коли обговорення після спектаклю нагадує списування домашнього завдання. Тобто всі чекатимуть від мене відповідей, замість того, щоб звернутися за відповідями до себе.
Для мене важливо чути фідбек від вдумливого глядача, який прийшов у театр за чимось більшим, ніж просто відпочити.
У цій виставі все на поверхні, як на мене, аж занадто просто хтось налаштований дивитись і бачити, а хтось насупротив.
Ставити Миколу Куліша побутово про родинну сварку в одній окремо взятій харківській квартирі знущання. Драматург сам боровся з таким підходом до своїх п’єс.
Є в нас у спектаклі моменти, коли здається, от-от почнеться поножовщина, коли всі готові забити одне одного першим-ліпшим, що трапиться під руку. Але йдеться про те, що це кухонне начиння можна використати як проти своїх, так і проти ворогів.
Та й Куліш же писав не про родинну колотнечу, а про масовий психоз, планетарний.
Здається, що, якщо близькі тобі люди аналізують інформацію, розуміють, де кремлівські фейки, то й уся Україна також. А це ж не так. Нашими вулицями ходять люди, яким байдуже і до Куліша, і до мовного питання, і навіть до того, під яким прапором жити. Їх турбує лише вміст холодильника. І передусім із такими співгромадянами треба працювати. Для початку мають прийти в театр і отримати острівець свого поля розуміння. До речі, схожих на Улю дівчат я на нашій виставі бачу. Отже, позитивні зрушення почалися.
Ті, кому належало об’єднатися, повсякчас сваряться
Чекала на “Мину Мазайла” в постановці Дмитра Леончика. По-перше, Микола Куліш один із улюблених драматургів. По-друге, було цікаво, як упорається із цим викликом режисер, як інтерпретує текст, виходячи із сьогодення, каже поетеса Інґа Кейван, 46 років. Перед прем’єрою вкотре перечитала п’єсу і знову відкрила для себе інші її рівні. Куліш рівносильно показав усі сторони конфлікту, всім дав можливість висловитися. Автор не втручався саме тому магнітом п’єси є дзеркало. Він просто Уленшпіґель, який каже: “Подивися на мене, я твоє дзеркало…” І глядачі вистави Дмитра Леончика “Мина. Історія перевертня” впродовж усього дійства дивляться в метафоричне люстро (бо ж найбільш болісні теми часів створення п’єси досі залишаються актуальними) і спостерігають за рухом кривих дзеркал, які повсякчас перетасовуються, наче карти чи наперстки руками вправного шулера така алюзія гібридної війни. Коли відкрилася завіса і я побачила дзеркала, то подумки зааплодувала режисеру і за його омаж Лесеві Курбасу та Вадимові Меллеру, адже центральними в декораціях постановки “Мини Мазайла” харківським театром “Березіль” 1929-го теж були дзеркала, і за те, що масштабував цей образ новими сенсами.
Загалом уважні глядачі у виставі можуть зчитати чимало. Режисер зробив акцент на просторі сцени, декораціях, костюмах, акторській пластиці. Кожен актор “вдягнув” відповідну “маску”.
Тьотя Мотя викликає максимум огиди
Мокій в образі Дон Кіхота передає і весь комізм, і трагедію цього образу. Юнацький максималізм, наївність неофітів, недалекоглядність тих, хто повірив в українізацію. Єдиний, хто тверезо на цей процес дивиться, дядько Тарас. І хотілося б, щоби на його словах про ймовірні наслідки українізації був особливо виразний акцент, адже ми тепер точно знаємо, що це було ще одне криве дзеркало. Ці двоє ті, кому належало об’єднатися, а вони повсякчас сваряться. На жаль, мало що змінилося в українському суспільстві. Кожен із них бореться за увагу. Нервовий ідеаліст Мокій-Дон Кіхот постійно кричить, грюкає. А дядько Тарас з’являється перед публікою в образі Супермена. Дмитро Леончик оживив відомий мем, бо таким є один із поширених способів сучасної культури промовляти. І у випадку цих персонажів ідеться про боротьбу культурних кодів, які себе не виправдали. Єдина людина, на яку вплинув Мокій, Уля, але це не про раціональний вибір час згадати про український кордоцентризм (філософська концепція, згідно з якою дійсність сприймається не стільки мисленням, скільки “серцем” емоціями, почуттями. Країна). У виставі еволюцію Улі передано не так через мову, світоглядні зміни, як через зміну пластики, міміки, деталей костюма. Мені хотілося б, щоби режисер та актори більше уваги приділили саме мові як інструменту. У Миколи Куліша цього також майже не відчутно, але сама наша сучасність диктує необхідність підкоригувати мовленнєвий вимір п’єси. Показати, як ламається особистість, втрачаючи свою мову, як стає все більш гротескною, і навспак як, здобуваючи себе через входження у мову, змінюється. Прикладів, із яких можна списати, безліч лише озирнутися та послухати. Це додало б виразності актуальному звучанню п’єси. А мовний контраст посилив би конфлікт. От тьотя Мотя, ідеальний манкурт, в окремих моментах звучить, як слухачка Скабєєвої, викликаючи максимум огиди. Ще щодо представників іншого “табору”, то їхнє втілення мені також видалося доречним. Рина, в якій немає жодної яскравої деталі, наче тінь. Мазайло підкреслено інфантильний (наче радянська дитина з новорічного ранку в костюмі Мийдодіра, що читає віршик із табуретки). Промовистим є стилізований кокошник у костюмі Мазайлихи, як і її “маска”, що застигла у виразі тупої агресії. Кому ж як не їй керувати мухобійкою-гарматою?
І комсомольці. Це та “рушниця”, присутність якої на сцені обіцяє фінальний постріл. Впродовж значної частини вистави вони виринають у костюмах катів. Вдала знахідка. Режисер “надбудував” цей образ відповідно до історичного досвіду. Те, що комсомольці поводяться, як гопники, ще один шар “надбудови”: це теж кати, але ті, які прийшли із сучасною нам війною. Фінальна сцена вистави довершує цей образ: поки всі чубилися, прийшли “комсомольці” і все порішали.
Мені імпонують вистави, які провокують, будять, спричиняють рух, дискусії. Ідеально буде, якщо глядачі повноцінно сприйматимуть усі меседжі вистави, навіть не знаючи п’єси Миколи Куліша, й потім захочуть її прочитати. Хоча, гадаю, вистава Дмитра Леончика має потенціал спонукати й до думання, й до читання цього та інших творів геніального драматурга.