“На війні немає поділу на жінок і чоловіків”

Під час роботи з безпілотниками органи чуття потрібно з’єднати в одну злагоджену систему

Естетика війни це яскраві плями у фільтрі камери нічного дрона. Смертоносні й водночас красиві, принаймні для мене.

Родом я з Луганщини. До Києва переїхала після закінчення університету. За освітою філолог. На момент початку повномасштабного вторгнення 15 років працювала в медійній івент-компанії. Але після 24 лютого 2022-го в мене виник когнітивний дисонанс від того, що відбувається у країні та суспільстві й чим я маю займатися на своїй роботі. Тож почала думати, чим можу бути корисна у війську. На той момент не знайшла для себе адекватних причин цього не робити. Дітей у мене немає, батьки живі та здорові, дякувати Богу, можуть самі собі дати раду. Я зовсім не обтяжена якимись зайвими штуками, то чому чоловіки можуть боронити державу, інші жінки теж, а я маю сидіти в Києві? Звісно, батьки були не згодні з таким рішенням, але врешті-решт прийняли мій вибір.

Потрібно лише бажання, бо якщо є мета і ти розумієш, що хочеш її досягнути, то неодмінно знайдеш ресурси й сили для цього. Коли вирішила, що мені потрібно бути в армії, виникло запитання: що саме я там робитиму? А ще мене тригерив сам процес вступу. Боялася, що ті, хто має відбирати, дивитимуться на мене й казатимуть: “Іди, дівчинко, звідси. Що ти вмієш? Ти тільки заважатимеш”. Тому, щоб упевнитись у своїх силах, перед мобілізацією проходила вишколи, тренінги, складала списки своїх умінь, сильних і слабких сторін, добирала аргументацію, чому я маю бути там.

Перше, що зробила, це знайшла в Києві військові вишколи для цивільних і пройшла їх. Таким чином намагалася зрозуміти, що собою являє військова служба і чи потягну я суто фізично всі ті навантаження. Чи готова морально та психологічно. Тобто приміряла на себе роль військової, будучи цивільною людиною.

Як, напевно, і більшість жінок, які вирішують піти в армію, думала про спеціалізацію військового медика. Пройшла курси домедичної допомоги та декілька тренінгів із тактичної медицини. Проте одне випадкове знайомство визначило мій подальший шлях у війську.

У однієї організаторки тренінгу виникла ідея, що можна робити жіночі підрозділи аеророзвідки. Вона шукала дівчат, які підтримали б ідею і захотіли цього навчитися. Це був початок 2023 року. Вирішила спробувати. Пішла на навчання, і на першому занятті, коли взяла до рук той пульт, у мене був повний розсинхрон лівої і правої рук, зору й голови. Тобто під час роботи з безпілотниками всі ці органи чуття потрібно з’єднати в одну злагоджену систему, а це зовсім не виходило. Загалом мало хто, крім, напевно, геймерів, може це зробити з першого разу. Майстерність з’являється з навичками. Особисто для мене людини, яка жодного разу в житті не тримала геймерського пульта в руках, це стало проєктом. Я ж сама з проєктного менеджменту. І от у мене є завдання, його потрібно розкласти на маленькі складові й вирішувати. А вже по ходу виконання цих маленьких завдань розбиратися, чи треба змінювати мету та підходи до її здійснення або взагалі варто змінювати дорогу. Та добре, що все вдалося.

Десь пів року знадобилося, щоб прийняти для себе правильне рішення. Після цивільних навчань із військової підготовки знайшла бригаду й отримала відношення до неї. Після чого пройшла базову загальну підготовку й вирушила на проходження подальшої служби. Місцем “бойового хрещення” став Серебрянський ліс. Потім Куп’янськ, після нього більш-менш спокійні Суми, а далі геть неспокійний Торецьк.

Знала, що йду на посаду оператора аеророзвідки і що мені цього треба вчитися. От після базової загальновійськової підготовки були ще курси лідерства. І 1 жовтня 2023 року я приїхала до підрозділу після всіх навчань. Посадок я не штурмую, але працюю безпосередньо на лінії зіткнення. Складно фізично, морально, але справляємося. На війні не може бути легко.

Як прийшла до армії, одразу вирішила, що не виділятимуся тим, що я жінка. Не знаю, правильно це з точки зору філософії й жіночої природи чи ні. Та мені було важливо інтегруватися. Також я повністю розуміла, що йду в чоловічий колектив. Тож на старті поставила заборону на якісь жіночі преференції для себе, на якесь поблажливе ставлення: зброю піднести, рюкзак, підсобити десь тощо. Одразу казала: все роблю сама. Якщо цього не робитиму, то однієї миті можу стати тягарем у колективі. Розумію, що можуть виникати різні випадки й та допомога буде потрібна тоді я, звісно, прийму її. Але в звичайних умовах під час виконання службових обов’язків, на тренуваннях додаткова увага мені не потрібна. Ми на війні, й у певний момент може щось статися з моїми побратимами, і я маю вміти, знати й робити абсолютно все, щоб зберегти і своє життя, і їхнє. Тобто ми всі в екіпажі маємо бути взаємопов’язані. Не зважаючи на те, жінка чи чоловік.

За весь час служби у своїй бригаді жодного разу не стикалася з проявами гендерної нерівності. Коли ми з маленького відділення почали рости у взвод, який складається з кількох відділень, мені одразу запропонували стати командиркою цього відділення. Жодного разу, як я приходила з якоюсь ініціативою чи пропозицією, мені не сказали: “Ми цього не робитимемо тільки тому, що ти жінка”. Та й загалом більш як за рік у строю мені поки що не довелося зіткнутись із сексизмом. Хочеш в окопи і вмієш будь ласка. Пошук нових позицій вперед, мала. Командир їде на навчання і треба взяти на себе керування підрозділом на час його відсутності плюс. Або ж у процесі опинитися на гарячому напрямку й організувати там роботу кількох екіпажів.

Звичайно, на початках майже всі одразу питали, що я тут забула. Але навіть це запитання здебільшого не дратувало, бо за ним відчувалася турбота, а не зверхність. Ті, хто запитували, розуміли, що на мене чекатиме далі. Але бачили, що я впахую нарівні з усіма, й погоджувалися з моїм правом бути тут. Бо кожен, хто тут, це допомога і плече іншим. І роботи вистачить на всіх. На війні немає поділу на жінок і чоловіків. Є робота, яку потрібно виконати.

Це війна, і тут буває страшно. Та страхи різні, й боротися з ними потрібно по-різному. Для мене найважчий страх за інших. Коли побратими зараз у небезпеці, а я, скажімо, в умовній безпеці. Тоді намагаюся зробити так, щоб їх заспокоїти. Дати їм підтримку й інструменти. До прикладу, нещодавня ситуація з попередньої кампанії, в якій я була не в ролі члена екіпажу, а командиром взводу. Тож моє завдання полягало в тому, щоб організувати роботу всіх екіпажів, забезпечити необхідним. На той момент на лінії оборони з хлопцями я не була, а перебувала трохи далі. І тоді мені стало набагато страшніше, ніж якби я була на їхньому місці. Тому що це мої хлопці, я за них відповідаю, і головне завдання для мене щоб усі вони повернулися цілі й неушкоджені. Слава Богу, все вдалося.

Коли ти безпосередньо на точці, то сидиш під землею, зазвичай це 35 метрів, залежно від того, який у тебе окоп чи бліндаж. По тобі можуть насипати росіяни, і страх теж є. Звісно, тіло реагує на ці прильоти, коли гупає близько, хоч не завжди усвідомлюєш, що тобі страшно. Та до всього звикаєш.

Місяць без двох днів я спостерігала за Торецьком із повітря. Години-дні-тижні спостереження за тим, як росіяни знищують місто. Спостереження в режимі онлайн, 24/7, хоча здається, що всі 25/8, писала про свої відчуття в той час. Якщо прокручувати назад стрічку в альбомі з фото і відео, то виходить таке собі ретроспективне кіно. Руїни потрошку відновлюються, знову перетворюються спочатку на побиті будинки, потім на трохи пошарпані, і врешті-решт я бачу передмістя Торецька таким, яке воно було на початку активного наступу на цій ділянці. Добротні хати, море зелені біля кожної ті самі абрикоси, вишні, черешні, персики, горіхи з мого дитинства. Проте я радію кожному знищеному будинку, бо це означає, що ворога, який його зайняв, із великою імовірністю також знищено. Водночас мені гірко й боляче спостерігати цю панораму, бо кожен дім це згарки чийогось життя. І найдивніше, що ці два почуття жодним чином не суперечать і не заважають одне одному, наче в мені живуть дві різні людини.

Часто через камеру дрона бачу людей, які продовжують жити в зоні бойових дій. Досі не можу зрозуміти тих, хто до останнього лишалися там. Коли Торецьк був майже знищений, то по Дружківці, яка від нього менш як за 10 кілометрів, щоденно прилітало. Дивлячись на все це, не розуміла, чого там досі є люди. Хочеш лишатися лишайся, але чого твої діти їздять на велосипеді там, де прилітає щохвилини? Або дивишся зверху прилітає в будинок, а поряд із ним дід картоплю копає. Для кого ти її копаєш? Наших чекаєш, щоб нагодувати, як звільнять? Чи “асвабадітєлєй” зустрічатимеш?

До Києва переїхала задовго до початку АТО, а 2014 року, коли почалася “русская весна”, я в собі повністю відрізала й забула Луганщину. Батьків перевезла, сестра переїхала з племінником і друзі всі найближчі. Там лише могили родичів лишилися. Мама питала, що з моїх речей забрати. Попросила лише альбом із моїми дитячими фотографіями. Тоді мала чуйку, що я навряд чи колись зможу повернутися додому. Була там востаннє на бабиному похороні. Це був червень. Пам’ятаю, як їхала з Алчевська, а там блокпости дивні. Не розуміла, чому маю їм пояснювати, що я тут роблю і якого чорта вони в мене забирають паспорт. Там маленькі містечка, всі одне одного знають, а на блокпостах стояли зовсім чужі, незнайомі люди. Та 2022 року все заграло по-іншому. Маю бажання повернутися на рідну землю. І я вірю, що так буде.

Коли потрапила в підрозділ, нас було до 10 осіб, і це були люди, які прийшли з власної волі. Торік ми з відділення стали перетворюватися на взвод. Для його комплектації почалися активні пошуки й залучення мобілізованих. І ті, хто прийшов до нас за останні пів року, з розряду тих, хто готовий, але сам не піде. Мене чесно дивує, чому нині так важко йде процес мобілізації. Дивують закиди до держави, що хтось когось не забезпечує. Я не фахівець, але, напевно, можна говорити, що держава провалила певні комунікаційні процеси. Та в мене є своя думка щодо мобілізації. Я як громадянка маю права й обов’язки. Мої базові права якимось чином усе моє життя реалізовувалися, а тепер я маю виконати свої обов’язки перед державою, громадянкою якої я є.

Чому діти мають лізти в цю сраку, якщо це наше завдання зробити все можливе й неможливе, щоб наступне покоління не знало війни. Так сталося, що війна випала нам і ми маємо її завершити. Кожній людині самій слід відшукати мотивацію виконати свій обов’язок перед державою. Ніхто не повинен танцювати з бубном перед вами, переконувати. Це має бути свідомий вибір кожного.

Хочу, щоб кожен зрозумів, що в армії життя не закінчується. Для мене це робота, яку я нині обрала, будучи жінкою і маючи право цього не робити. Проте я щиро переконана, що оборона країни має стосуватися всіх громадян незалежно від статі. А наші люди повинні подорослішати, перестати чекати дива, що хтось прийде і все за них вирішить. Хочеш щось змінювати почни із себе. Хочеш щось в армії змінити приходь і змінюй. До того ж тепер порівняно з тим, коли я вирішила приєднатися до Збройних сил України, стало набагато легше. Створено багато рекрутингових центрів, безліч усіляких курсів для цивільних, починаючи з дронів і завершуючи снайперкою. У кожному разі, якщо навіть не у війську, ти маєш попіклуватися про безпеку свою і близьких. Тому курси володіння зброєю, самооборони й тактичної медицини слід пройти. А коли маєш усі ці знання, тоді прийде усвідомлення того, що можеш іти спокійно мінусувати русню.

Передплатити журнал “Країна”