Складно передати повноту жаху війни, коли ти так близько від подій
Фільм “20 днів у Маріуполі” увійшов у довгий список премії американської кіноакадемії “Оскар” у номінації “Найкращий повнометражний документальний фільм”. Що означають для України сама премія і ця номінація?
Передовсім це професійне визнання режисера. І не лише для автора картини Мстислава Чернова, а й для всієї української документалістики. Принаймні для тієї її частини, яка не спекулює, транслює правду й шукає форму, щоб показувати такі складні явища, як війна й окупація, смерті невинних людей. Номінація це також і можливість нагадати світові про війну в Україні й потребу в зброї та фінансах. Нагода, щоб якомога більше людей побачило ті злочини, які чинить Росія на українських землях. Зауважу: вкраїнський фільм потрапив не просто в довгий список, а у фінальну п’ятірку. Це найдалі, куди можна було пройти. Велика заслуга фільму в тому, що він знайшов переконливу художню форму, як передати весь український біль війни. Це складно, коли ти так близько в часі та просторі від подій, які відбуваються в тебе вдома. Мстиславу це вдалося. З одного боку, це його особиста історія. З другого, він показує людей, які залишилися в Маріуполі в перші дні окупації. Пошук, яким займається українська документалістика, також відзначений цією номінацією. Про фільм і про Україну говоритимуть іще більше. “20 днів у Маріуполі” покажуть по американському телебаченню. Це особливо важливо в контексті майбутніх американських виборів.
Стрічка отримала понад 20 нагород. Зокрема приз глядацьких симпатій знаного американського фестивалю Sundance. У чому специфіка й завдання документального кіно загалом і цієї стрічки зокрема?
Найперше завдання документалістики не брехати. Іншим, собі. Бути чесним із собою та світом. Бути свідомим своїх обмежень і своїх можливостей: чи справді автор здатний розповісти про певні речі, чи хтось інший може зробити це краще. Утім, я застерегла б від пошуку правди в документальному кіно. Хоч це й завдання режисера, одначе не означає, що кожен фільм є чистою реальністю, це все одно лише один з її відбитків і погляд крізь лінзу режисера. Завдання творця фільму тримати цю лінзу настільки чистою, наскільки це можливо, щоб не викривлювати реальності. Шукати способів художнього осмислення, щоб показати реальність такою, яка вона є.
Цей фільм може стати додатковим фактажем для трибуналу над Путіним і його бандою, адже це документування воєнних злочинів Росії проти України?
Це справді важливе свідчення. Втім, думаю, що документування воєнних злочинів для трибуналів відбувається трохи інакше. “20 днів у Маріуполі” є радше художнім висловлюванням. Утім, немонтовані матеріали на сухій флешці, які творці фільму вивезли з Маріуполя, можуть бути документальними свідченнями злочинів Росії проти України на трибуналі. Сам фільм ні, але матеріали так.
Вікіпедія стверджує, що стрічка стала найкасовішим українським документальним фільмом в історії. Це прорив української кінодокументалістики?
Я не підраховувала касовості цього фільму. Втім, успіх стрічки у прокаті мав би збільшити зацікавленість світу в українському документальному кіні для людей, які досі вважали його нудним. Сподіваюся, це спричинить більшу кількість документалок у прокаті та більшу глядацьку увагу. Популяризацією креативної кінодокументалістики в Україні активно займається фестиваль Docudays UA. Успіх стрічки Чернова зокрема й результат діяльності цього фестивалю. Це не вибух у пустелі, а частина щонайменше двадцятирічного процесу. Успіх “20 днів…” результат усієї екосистеми українського кіна.
Режисер стрічки Мстислав Чернов сказав, що фільм вийшов на фесті Sundance майже два роки тому й відтоді перестав бути фільмом лише про Маріуполь. Він став символом усіх українських міст, які знищила Росія за ці два роки: Бахмут, Авдіївка, Вугледар, Соледар, Мар’їнка.
Хотілося, щоб були фільми про кожне місто й людей, які постраждали від російсько-української війни. Втім, доки їх немає, Мстислав сказав і за них. Це правильно: він наголошує, що Маріуполь не один. Що міст і сіл, які вже не існують фізично, багато. Для мене цей фільм документація вторгнення росіян в Україну й тих злочинів, які вони вчинили в Маріуполі проти його жителів. Про те, як ті виживали чи вмирали. Крім того, це свідчення неймовірно важливої роботи журналіста, який залишився в окупації та продовжив працювати. Мстислав Чернов із колегами з Аssociated Press Євгеном Малолєткою та іншими виконували журналістську місію, доки не було можливості евакуюватися. Вони відчували свою відповідальність знімати. У фільмі неодноразово звучить фраза: “Знімайте!” Люди кажуть: “Ваші репортажі розліталися світом” можливо, політики побачать і зможуть зупинити смерть із російським обличчям. І попри те, що дива не сталося, цей фільм про те, що важливо говорити про правду життя у війні. Саме за це маріупольська команда Аssociated Press із Черновим і Малолєткою отримали Пулітцерівську премію.
Який момент стрічки вас уразив найбільше?
На 17-й хвилині фільму гине дитина від обстрілу Маріуполя російськими військами. Це зафіксувалося найдужче. Мені було б цікаво спитати Мстислава Чернова, чи американські продюсери не наполягали на тому, щоб вирізати цей епізод як надто травматичний. Загалом це жорстоке та важке кіно, перегляд якого вимагає внутрішніх ресурсів. Не скажу, що його варто дивитися всім. Декого це може серйозно ретравмувати. Після перегляду стрічки в мене був стан адреналінового туману, в якому мене колотило. Фільм добрий монтажем, звуком і спокійним закадровим голосом. Я не була на окупованій території, але ту частинку жаху, яку відчула після повномасштабного вторгнення, я пережила ще раз після перегляду стрічки. Сподіваюся, це бодай частково відчують іноземні глядачі.
Породіллю з розбомбленого Маріупольського драмтеатру Маріанну Вишемирську, яка фігурує у стрічці і яка з окупації виїхала в Росію, використала російська пропаганда на підтримку диктатора Путіна. Чи існує рецепт, як не бути використаним ворогом, створивши мистецький твір?
Я згадую Революцію гідності. Коли починалося фільмування “Вавилона-13” на Майдані, творці фільму зробили короткий ролик. На них обличчя бійців внутрішніх військ, які охороняли на Банковій адміністрацію президента під музику вуличного піаніно, на якому грають майданівці. Це 1 грудня, ще до розгону демонстрантів. Атмосферне відео, яке передає настрій події. Здається, це знімала Юлія Гонтарук. За певний час вона знайшла це відео на російських ресурсах. На обличчя “вевешників” крадії відео наклали щось на зразок “Любе” глорифікувальну російську армію музику. Мовляв, які молодці, ці чуваки, які боронять Януковича від майданівців. Можна взяти будь-який твір і спотворити до непізнаваності. Це не конче має бути дипфейк, просто монтаж. Єдиний рецепт захисту проти спотворювачів чесність, правда й розголос. Якщо кадри з “20 днів у Маріуполі” хтось використає, Чернов скаже: “Це мій фільм, який спаплюжили”. І його голос і репутація переважать пропаганду. Росіяни роблять що завгодно, але той факт, що ми стоїмо за справедливість, перемагає. Ми на світлому боці сили. Факт номінації фільму на “Оскар” іще один антидот пропаганді.
Є відчуття, що “20 днів у Маріуполі” це фільм іще й про самотерапію за допомогою кіно. Чи бачили ви зворотний зв’язок із режисером на перегляді, що саме казали чи як реагували глядачі?
Я не була на публічних показах “20 днів у Маріуполі”. Боялася, що не вистачить моєї оптики його переглянути. Дивилася вдома. Мала переглядову як членкиня премії “Кіноколо”. Зупиняла, коли було важко дивитися. Деяким моїм друзям кінотеатр навпаки полегшував концентрацію на фільмі. Знаю про спільний перегляд стрічки Чернова на фестивалі Docudays UA. Це був повний зал, люди підвелися наприкінці, сповнені вдячності до режисера. Спільні перегляди й обговорення фільму можуть бути терапією для глядача. Маєш із ким поговорити про побачене й поплакати. Спільність важлива. Думаю, на переглядах були випадки обміну емоціями й думками, і це вкрай цінно. Дивлячись фільм Чернова, ми також активуємо в мозку всі інші кадри про Маріуполь. У цій асоціативності теж сила кіно.