У Києві не стало літературознавця, дисидента й Героя України Івана Дзюби. Останнім часом хворів. Помер уві сні 22 лютого. Торік у липні відсвяткував 90-річний ювілей.
Іван Михайлович мав важку й непересічну долю, загострене почуття справедливості, талант і вміння його обробляти завдяки працездатності. Його смерть велика втрата для країни, каже екснардеп Олександр Доній, 52 роки. Праця Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” мала колосальний вплив на самоідентифікацію цілого покоління українців. Радянська влада Івана Михайловича надломила, але не зламала. Після проголошення незалежності він надолужив те, що в нього забрав комуністично-кдбешний монстр час і можливість плідно працювати.
Іван Дзюба народився в селі Миколаївка Волноваського району на Донеччині.
Закінчив факультет російської філології Донецького педагогічного інституту. Навчався в аспірантурі Інституту літератури ім. Тараса Шевченка.
Може, і не став би я українцем, якби в дитинстві не почув на бабусиному хуторі, як дівчата співали “Коло греблі шумлять верби”, казав Іван Михайлович. До 17 років я користувався російською, а потім скрізь і всюди став говорити українською. Прийшов до цього через почуття справедливості. Українською тоді говорив хто? Санітарки, двірники, підсобні працівники. А вище всі вже, як правило, російськомовні. Я відчув це як велику соціальну й національну несправедливість і це стало ключовим моментом у національному усвідомленні.
Працював у журналі “Вітчизна” й видавництві “Молодь”. У вересні 1965-го на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у столичному кінотеатрі “Україна” разом із Василем Стусом і В’ячеславом Чорноволом вийшов на сцену з першим публічним протестом проти політики влади, заявивши про таємні арешти української інтелігенції. Того ж року написав памфлет “Інтернаціоналізм чи русифікація”. Після цього Дзюбу виключили зі Спілки письменників і почали переслідувати. 1973-го засудили до п’яти років ув’язнення і п’яти заслання. Ще зі студентських років хворів на туберкульоз легень і не пережив би зиму в таборі. Тому змушений був попросити про помилування.
Коли написав “Інтернаціоналізм чи русифікацію”, не думав, що це змінить мою долю. Просто гадав: такі наболілі проблеми хтось мусить сказати. Вирішив напишу, й повернуся до своїх справ. А влада одразу взялася. Та й наші патріоти на мене дивилися скоса. Мовляв, не у своє поле вліз, говорив Дзюба. Коли почалося переслідування, дружина підтримувала. Теща теж розуміла. Складніше було з мамою. Вона говорила: “Ваню, я розумію, що воно тобі дороге. А як воно вже вмерло, то що ти вже зробиш”. Мала на увазі українство.
1989 року став одним із засновників “Народного руху України”. Був головним редактором журналу “Сучасність”.
1991-го отримав Шевченківську премію. 2001 року звання Героя України. Став другим міністром культури незалежної України. На роботу їздив громадським транспортом, бо соромився користуватися службовим авто. Впродовж шести років очолював Комітет із Національної премії ім. Тараса Шевченка. Видав понад 20 книжок.
Іван Михайлович останні місяці хворів, але продовжував стежити за літературним процесом і не полишав творчої роботи, каже академік 81-річний Микола Жулинський. Він був інтелектуальним провідником, одним із лідерів національного й духовного відродження. Ліна Костенко називала його людиною, що завжди мала мужність говорити правду. Таким він і був.
Із дружиною прожив 58 років
Іван Дзюба був у шлюбі з фізиком 78-річною Мартою Володимирівною. Побралися 1964-го. Їхній доньці Олені 57 років. Вона філолог.
Із дружиною познайомився 1963-го, розповідав Іван Михайлович. Я, Микола Вінграновський та Іван Драч виступали у Львові на літературних вечорах. А потім пішли на ювілей письменниці Ірини Вільде. Там було багато вродливих жінок. Я хапався то за одну, то за другу. А потім прийшла Марта. Здалося, що якийсь чар від неї йде припала до душі. Тільки з нею танцював. За один вечір у нас усе вирішилося. Одружилися за рік. Мені було трохи за 30, а Марті ще не виповнилося і 20.
“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”