“Незалежність – це щоденний свідомий вибір і зусилля”

Завдяки незалежним медіа в нас не відбулося монополізації інформаційного простору

Ваші батьки актори, а ви пішли в журналістику. Рідні поставилися з розумінням?

 Обрала журналістику радше як можливість писати. Мене з дитинства цікавила література й те, що тепер називається creative writing. Оскільки такого факультету тоді не було, то пішла на журналістику. Уявляла майбутню роботу в якомусь товстому журналі з розмовами про літературу у прокуреній редакції. Насправді середовище батьків було акторсько-письменницьке. Мама працювала в Літературному театрі “Слово” при Спілці письменників, тому я в дитинстві вешталася і за лаштунками театральної сцени, й у спілчанському ресторані “Еней” на теперішній Банковій.

Пригадую, мені було років 7, я сиділа, щось малювала за довгим дерев’яним столом у “Енеї”, доки мама була на репетиції. До мене підсів Юрій Мушкетик з обідом на таці і, щоб якось розважити, запитав, ким я хочу стати, коли виросту. Мені так хотілося його вразити, що пригадала незрозуміле слово, яке мені звучало грандіозно, й відповіла, що хочу бути міністром проституції. Мушкетик упав на стіл від реготу. Мені було також кумедно з того, як він заходиться від сміху, й ми реготали разом. Сміялися люди й за іншими столами. Дорогою додому мама допитувалася, звідки я знаю це слово, й бідкалася, що це ж тепер буде вічним анекдотом про неї. Але я була цілком задоволена, що справила таке незабутнє враження, тобто сприймала це як момент слави.

В юності були плани на театральний, але батьки дивилися на це без ентузіазму. Навіть більше, мама, наприклад, не допустила мене на жоден знімальний майданчик, не дозволила знятися навіть у масовці. Вона вважала, що це погано вплине на мене. Але кіношний і театральний світ батьків був близький їхні друзі, які гостювали в нас удома і в яких я подовгу жила, коли батьки гастролювали. Мені пощастило побути серед цих людей. Це мої хрещені батьки Мирослава Різниченко (на її честь я Мирослава) й Іван Миколайчук, а ще Іван Гаврилюк, Марія Миколайчук, Ніна Матвієнко, Валентина Ковальська, Стригуни, Брондукови. Вони становили моє уявлення про магічний акторський світ. Коли в нас співали, сусіди дзвонили в двері та просилися хоч у коридорі постояти й послухати. Ти бачиш це ніби боковим зором у дитинстві, але воно потім якось живить тебе все життя.

Мабуть, різних цікавих історій маєте незліченну кількість.

 Акторські компанії часто лишалися в нас ночувати. Якось хтось прямо зі зйомок привіз каскадера, він спав, скрутившись калачиком у кріслі. Вранці я виходжу на кухню і застаю таку картину. Каскадер сидить на табуретці й показує моїй бабусі, які в нього побиті, попереламувані ноги. Піднімає холоші, показує свіжі рани. Поруч стоїть Іван Миколайчук, п’є узвар із каструлі й потім каже отим своїм тихим голосом: “У всіх нас таке є, в когось видно, а в когось не видно”. Мене це вразило. За годину я сиділа на уроці креслення і думала: “Боже, яке ж це мізерне порівняно з тими саднами, що вони є, а їх не видно”.

Мене не відмовляли від вступу в Карпенка-Карого, але делікатно спрямували в бік журналістики. І це було правильно. Я бачила мамину пристрасть до професії і всіх людей навколо. У мені такого вогню не було й близько, а отже, я не шкодую.

Ви у професії 27 років. Як, на вашу думку, змінилося українське телебачення, українські медіа загалом?

 Наприкінці 1990-х Україна все ще провінційна союзна республіка з погляду ментальності більшості її жителів. Для переважної частини аудиторії Москва залишалася столицею: там справжня політика великої країни, шоубіз великої країни, культура й медіа великої країни. Це почало змінюватися тільки після Майдану 2004 року. До того була звичайна російська інформаційна провінція. І ще зіграло роль, що сама російська політика стала нецікавою, там виникала авторитарна держава. А Україна за її хаосом, за її повстаннями вигравала настільки, що стала цікавішою. З другого боку, починаючи із середини 1990-х, вплив телебачення на свідомість українців був токсичний, попри зусилля людей, які пробували робити нормальні речі. Українські телеканали не просто використовувалися власниками у їхніх політичних інтересах, а плодили контент відповідно до смаків і світогляду власників. А ці смаки ми знаємо. ТБ транслювало російські політичні й гламурні новини, створювало спільні новорічні шоу з росіянами, залучало до програм російських інтелектуалів і політиків включно з найбільш одіозними типу Жиріновського. Загальнонаціональні канали влаштовували спільні спецефіри задля розмови з Путіним. Престижним вважалося запрошувати російських телеведучих Дмітрія Кісєльова, Савіка Шустера, Тіну Канделакі. Українська еліта дивилася на них з “прідиханієм”. А через телеканали й російських ведучих в Україну заходила російська політична культура, тобто нівелювання політики як якогось мерзенного цирку.

Моя перша робота це “1+1” часів Олександра Роднянського. Мабуть, мій найбільш інтенсивний професійний досвід. 1998-го я повернулася в Україну після майже 10 років еміграції у США й Канаді. Мене захоплювала ідея Роднянського про створення “українського інтелігентного телебачення”. Розуміла, що більшість тих, хто створює “1+1”, не має достатньої української культурної бази. Але це видавалося навіть зворушливим: фактично проєкт українського інтелектуального ТБ реалізували люди, що виросли з російського культурного ґрунту, які ніби вийшли із квартири Турбіних із кремовими шторами на Алєксєєвском спускє, 13, і старалися застрибнути в український потяг на ходу. Водночас було відчуття природної для топменеджменту “Плюсів” гармонії з росіянами. У той час в одній програмі “Проти ночі” ми говорили і з Іваном Малковичем про українську поезію, і з Олегом Табаковим про російський театр, запрошували “Піккардійську терцію” і розповідали про Міхаїла Баришнікова з Дмітрієм Ліхачовим. Усе це відбувалося в самозрозумілому ключі широкого світогляду, який ставити під сумнів вважалося непристойним і нерозумним. Казали, що на­зва “1+1” означала насправді канал “Россия 1” +1 український канал, це теж нікого тоді не шокувало. Тобто ця ментальна нерозривність відчувалася чітко. Були і Піховшек із Бузиною в редакції, і ще багато різного. Хоча високого класу й революційності тогочасних “Плюсів” це все не скасовує. Оцей шизофренічний симбіоз існував скрізь. Пригадую, телеменеджер Starlight Media пояснював російський контент в українських ефірах так: в Україні є дві культурно-соціальні групи з українськими поглядами та пострадянськими, тож маємо зшивати країну та давати цим групам відповідно різні телепроєкти. Але замість зшивати така політика ще більше розколювала ідентичність українців різними історичними наративами й інтерпретаціями.

Сьогодні це дико чути. А тоді питань майже не виникало.

 Я тому й зупинилася на минулому, щоб нагадати, який колосальний шлях ми пройшли. Останні 10 років я працюю на двох телеканалах ­”Еспресо” і “Суспільне Мовлення”. Той, хто не працював у медіа з 1990-х, мабуть, не зрозуміє, яке це щастя, коли нарешті не потрібно долати опір проукраїнській позиції або доводити продюсеру, що антидержавні тези гостей токшоу є не альтернативним поглядом, а ворожою брехнею.

Ну, не все так райдужно…

 Звісно, мене насторожує хватка, з якою влада сьогодні тримається за телемарафон, ігноруючи критику західних партнерів. Держдеп США ще рік тому назвав телемарафон порушенням принципів свободи слова. І це ж правда. Дивними здавалися мовні конструкти міністра культури Точицького, що телемарафон допомагає “робити єдині підходи, які розбиватимуть пропаганду” Росії. Але все ж завдяки незалежним медіа в нас не відбулося монополізації інформаційного простору владою. Проблема в тому, що незалежні ЗМІ існують завдяки підтримці західних партнерів, тобто донорським коштам. Вони дали змогу вижити українській журналістиці. Тому припинення фінансування проєктів Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) ударило по сотнях медіапроєктів в Україні.

Тепер називають цифру 80 відсотків. Уявіть, 80 відсотків, а можливо, й більше, українських медіа співпрацювали з USAID. Закриття цих медіа загроза, якої суспільство поки що не усвідомлює. Я входжу до Українського медіаруху, ми звернулися до українців, бізнесу, благодійних організацій із проханням терміново допомогти українським редакціям, які втратили інституційне фінансування. Потрібно розуміти просту річ: якщо ми хочемо зберегти незалежну журналістику й узагалі демократію, мусимо звикати до того, що доведеться платити за контент.

Чи можлива в нас справжня незалежність медіа?

 Незалежність медіа, так само, як свобода, це шлях. Нічого не можна досягти раз і назавжди. Ми бачимо безліч прикладів з історії й сучасності. Незалежність це щоденний свідомий вибір і зусилля.

Як до вас прийшла ідея “Останньої війни”?

2022 року, після початку повномасштабного вторгнення, наше політичне токшоу “Зворотний відлік” на “Суспільному” закрилося. Троє колег із редакції співведучий Павло Казарін, шеф-редактор Дмитро Крапивенко і фактчекер Максим Скубенко пішли воювати. Якийсь час я не могла ні говорити, ні працювати. Нікуди не виїжджала, але було якесь внутрішнє оніміння. І тоді Володимир Ладижець (директор департаменту виробництва соціально впливового контенту та спеціальних проєктів “Суспільного”. Країна) запропонував ідею великого документального циклу. Назва “Остання війна” це, звичайно, Франкове “Се ж остання війна! Се до бою чоловіцтво зі звірством стає, се поборює воля неволю”. Це справді екзистенційна війна і для нас, і для росіян, тому в ширшій перспективі вона повинна стати останньою. Цикл результат непростих і болісних роздумів, моїх тривалих розмов із героями, досліджень і спільного пошуку відповідей на запитання, які ставлять собі мільйони українців.

Що було найскладніше в цьому проєкті?

 Я записала двогодинні розмови із 30 спікерами українськими та західними інтелектуалами. Найтяжче змиритися з тим, що частину унікальних думок цих людей неможливо втиснути у фільм. Щоразу, коли доводиться скорочувати, в мене крається серце. Думаю, потрібно буде видати повні розмови окремою книжкою.

Як вам вдалося зібрати таку розкішну групу коментаторів у “СВО “Війна і мир”?

 Це окрема велика робота. Більшість я знаю особисто, товаришую з ними або мала досвід спільних проєктів. Як запрошувала до фільму, то писала детальні листи з поясненням ідеї циклу. Усі відгукувалися, очевидно, розуміючи важливість задуму.

Який ваш наступний проєкт?

 Заключний епізод “Останньої війни”. Як українці допомогли росіянам створити імперію, віддали їм частину власної історії, віддали власну назву, а потім століттями намагалися вирватися з обіймів власноруч створеного “чудовиська Франкенштейна”. Простими словами, ідея фінальної серії ми вас породили, ми врешті й розвалимо.