Василь Симоненко – постать, чия поезія продовжує надихати українців навіть у XXI столітті. Глибина його слів, що торкаються найпотаємніших струн душі, робить його голос вічно живим та актуальним. Розповідаємо про шлях великого поета, що став символом незламності.
Народжений 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині, Симоненко з дитинства пізнав гіркоту життя. Його юні роки припали на надзвичайно складний період: наслідки Голодомору, тотальна бідність і страх перед владою були його постійними супутниками. Без батька, який рано залишив сім’ю, Василь виховувався матір’ю та дідом, що стали для нього непохитним моральним орієнтиром.
Він належав до покоління “дітей війни”, що зростало серед руїн, голоду та невпинної радянської пропаганди. Цей гіркий досвід сформував у ньому гостре відчуття справедливості та глибоку недовіру до будь-яких офіційних гасел. Попри всі труднощі, хлопець виявив неабиякі здібності до навчання.
У 1952 році Василь із золотою медаллю закінчив школу, після чого вступив на факультет журналістики Київського університету імені Тараса Шевченка. Саме студентські роки пробудили в ньому серйозне захоплення поезією, хоча перші римовані рядки з’явилися ще в шкільних стіннівках.
Після завершення навчання у 1957 році Симоненко переїхав на Черкащину, де розпочав журналістську кар’єру. Він працював у редакціях місцевих газет та був кореспондентом республіканського видання. У Черкасах поет зустрів свою майбутню дружину Людмилу, якій присвячував ніжні слова і яка народила йому сина.
Працюючи журналістом, Симоненко зблизька бачив реальне життя, що разюче відрізнялося від радянських міфів. Він писав гострі репортажі та фейлетони про зловживання владою, а паралельно створював вірші, що категорично не вписувалися у рамки соцреалізму. За життя поета вийшли лише дві офіційні книжки: збірка “Тиша і грім” (1962) та дитяча казка “Цар Плаксій та Лоскотон” (1963).
Більшість його творів поширювалися через самвидав – єдиний спосіб донести правду до читачів. На початку 1960-х Василь Симоненко став одним з активних учасників Київського Клубу творчої молоді. Разом з однодумцями, такими як Алла Горська, Лесь Танюк, Іван Драч, Ліна Костенко та Василь Стус, він шукав місця масових поховань жертв сталінських репресій, зокрема в Биківні.
Поет відкрито виступав на літературних вечорах, не боячись говорити про те, про що інші воліли мовчати. Така смілива діяльність не могла залишитися непоміченою радянською владою. Симоненко постійно перебував під наглядом КДБ.
Сучасники згадували, що його неодноразово викликали на “профілактичні розмови”, залякували та навіть били. Найтрагічніша подія сталася влітку 1962 року, коли Василя Симоненка жорстоко побили міліціонери на залізничній станції імені Тараса Шевченка в Смілі, поблизу Черкас. Причиною став банальний конфлікт через відмову буфетниці продати цигарки.
Попри пред’явлене редакційне посвідчення, поета скрутили та жорстоко побили у відділку міліції. Його звільнили лише після втручання секретаря міськкому партії. Після цього інциденту Симоненко почав скаржитися на сильні болі в органах.
Друзі поета були переконані, що побиття було не випадковістю, а спланованою провокацією через його активну громадянську позицію. Деякі дослідники навіть припускали причетність до цього Микити Хрущова через сатиричний вірш Симоненка на його адресу. Офіційного розслідування так і не було проведено.
Цей трагічний інцидент став безпосередньою причиною тяжкої хвороби нирок, яка обірвала життя Василя Симоненка 13 грудня 1963 року в Черкасах. Йому було неповних 29 років. Його передчасна смерть стала потрясінням для всієї української інтелігенції, символом жорстокості системи, що нищила тих, хто наважувався бути чесним.
Лише через 30 років, у 1995 році вже в незалежній Україні, Василь Симоненко посмертно отримав найвищу державну нагороду – Шевченківську премію. Його посмертну збірку “Земне тяжіння” висували на цю премію ще в 1965 році, але тоді її віддали лояльному до режиму письменнику.
Поезія Василя Симоненка – це унікальне поєднання ніжної лірики, гострої громадянської позиції та глибокого патріотизму. Його вірші про материнство, кохання, природу, але насамперед – про незнищенність українського народу, звучать надзвичайно актуально в часи війни та боротьби за свободу. “Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!” – ці слова стали пророчими.
Після проголошення незалежності України твори поета почали масово видавати. Збірки “Лебеді материнства”, “Вино з троянд”, “Земне тяжіння” та інші увійшли до скарбниці української класики. Василь Стус називав його “найбільшим шістдесятником із шістдесятників”, а сучасні дослідники визнають Симоненка ключовою постаттю боротьби за культурний і державний суверенітет України другої половини XX століття.
Твори Василя Симоненка вже багато років є невід’ємною частиною шкільної програми з української літератури. Причини цієї сталості прості, але водночас глибокі: його поезія вчить усвідомлювати власну цінність, не зраджувати себе та не мовчати перед несправедливістю. Він писав простою мовою про складні речі, що робить його тексти легкочитабельними, але важкозабутніми.
Відомі рядки, що промовляють до кожного школяра: “Ти знаєш, що ти — людина. Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя — єдина, Мука твоя — єдина, Очі твої — одні.” У часи, коли Україна бореться за свою ідентичність і свободу, голос Симоненка знову звучить як нагадування про те, що справжня свобода народжується не з державних рішень, а з внутрішнього вибору кожної людини.
Однак Симоненко був не лише бунтарем. Його інтимна лірика також має численних шанувальників, про що свідчать такі чуттєві рядки: “Вона прийшла, заквітчана і мила, І руки лагідно до мене простягла, І так чарівно кликала й манила, Такою ніжною і доброю була.”