“Одну яму заповнили трупами – викопували наступну. Часто привозили ще живих – щоб не повертатися”

ЩО РОЗПОВІДАЮТЬ ОЧЕВИДЦІ ПРО ГОЛОДОМОР У СЕЛАХ КИЇВЩИНИ

102-річна жінка з Лугини Житомирської області розповідала, як двоє її двоюрідних братів залишилися самі, бо батьків виселили в Сибір. Був 1933-й, голод. Ці діти шукали по полях хоч щось поїсти. Їх ганяли об’їждчики, били, не дозволяли зібрати навіть кілька зернин. А одного дня прив’язали до дерева й забили до смерті, історію родини однієї з очевидиць Голодомору переповідає 40-річна Юлія Коцур, завідувачка відділу усної історії Голодомору Національного музею Голодомору-геноциду. Вона керує експедицією із запису свідків штучного голоду 19461947 рр. та Голодомору. За п’ять тижнів експедиційних поїздок побували в кількох областях. Вдалося зібрати майже 200 усних свідчень. У польових поїздках одночасно працюють дві групи дослідників чотири тижні паралельно, ще два тижні одна команда. Експедиція відбувається в рамках проєкту підтримки музею, який за фінансування Уряду Канади на суму 10 мільйонів доларів реалізує компанія Cowater International у співпраці з Канадсько-Українською Фундацією

11 листопада, о 8:00, біля столичної станції метро Житомирська збираються учасники експедиції. Цього дня їдуть до двох сіл на Київщині Дідівщину Фастівської громади та Великі Гуляки Томашівської.

У чорному мінівені п’ятеро: знімальна група, керівниця експедиції, методистка та водій.

 На запис сьогодні є шестеро людей, каже Юлія Коцур. Щодня записуємо від ранку до вечора. Дехто з очевидців на місці може відмовитися. Тоді намагаємося знайти когось за маршрутом. А буває, що в селі нас знайомлять іще з людьми потрібного віку.

Під час вибору маршрутів зверталися до об’єднаних територіальних громад із запитами про старожилів. Частину локацій визначали за попередніми дослідженнями, частину завдяки місцевим краєзнавцям.

Попередня експедиція музею відбулася торік улітку на Чернігівщині. Цьогорічний маршрут охопив Київщину, Одеську, Черкаську, Кіровоградську, Миколаївську, Вінницьку, Житомирську, Рівненську, Волинську та Полтавську області.

В’їжджаємо до Дідівщини невеликого села під Фастовом. На роздоріжжі стоїть церква. Перед нею пам’ятник Невідомому солдату, позаду двоповерхова школа.

На узбіччі на нас чекає 65-річна Марія Завістовська зі старостату села.

Нині в нас живе майже 700 осіб, каже. Є переселенці, працює будинок для літніх людей. Там 40 самотніх мешканців, переважно ті, кому нема куди йти. Приймають туди не всіх: або на платній основі, або якщо людина має державне забезпечення.

У Дідівщині, на кладовищі, є пам’ятний знак загиблим під час Голодомору. У бібліотеці зберігають списки померлих. У 19321933 роках у селі навіть іще один цвинтар з’явився, адже померлих не могли далеко везти.

Під’їжджаємо до двору 88-річної Уляни Семенівни Бурчак. Жінка понад 36 років викладала у школі українську мову та літературу.

На подвір’ї перед ґанком дерев’яна лавка, на якій лежать три червонобокі яблука. За прочиненими дверима цегляного будинку видно купу гарбузів. Уляна Семенівна досі сама обробляє город.

Маленька, тендітна, у світлій хустці з червоним вицвілим візерунком і теплій куртці Уляна Семенівна сидить на ґанку. В хату не запрошує, каже, що там холодніше, ніж надворі.

 Не хоче платити, економить гроші, додає Марія Завістовська. Вона до нас приїхала в 1960-х із села Дівички біля Переяслава-Хмельницького. Закінчила педучилище, потім інститут заочно. І направили сюди. Тут і заміж вийшла за нашого вчителя іноземних мов Леоніда Васильовича. Має дві дочки, три внучки та ще правнук в Італії.

 Про 1933-й мені розказувала жінка, у якої я винаймала квартиру у селі, де вчителювала, Пархомівка тоді Володарського району, говорить Уляна Семенівна. Казала, що тоді їли все, що можна було знайти. Застерігала: “Тією стежкою не ходи, я тебе до школи проведу іншою дорогою. Бо на тій стежці батьки з’їли своє дитя”.

Жінка згадує уривками, як у післявоєнний голод 1947-го ходили з рідними на поле збирати померзлу картоплю. Мати пекла з неї млинці.

 Колосочки житні збирали. Я принесла додому, висипала, а мати каже: “Ой, хлібом пахне”. Потім пішла до сусіда, в нього жорна були. Намолола трошки борошна, напекла млинців. Іду у школу, холодно, а я ті млинчики їм.

Замість зарплати колгоспникам за роботу нараховували трудодні. Наприкінці року, після збору врожаю, колгосп розподіляв між працівниками зерно, борошно чи інші продукти. Виплати були мізерні: кілька кілограмів зерна на сім’ю за рік.

 У полі колоски збирати не можна було, гонили нас. Об’їждчик із нагаєм їде на коні й кричить: “Висипайте!” А я не висипала. Прудка, то тікала долиною. Принесла ті колоски матері, а вона сипле і знову пахне хлібом. Мати казала: “Отам у горнятку борщик, будете їсти”. Ми витягнемо вода та бур’ян якийсь. Лобода, кропива. Акацію ще білу їли, солодка така, й липу.

 Хочете, розкажу вам, як Сталін помер? раптово запитує. Учителька історії вивела нас у коридор і сказала, що помер Йосип Віссаріонович. Дівчата нахилилися до стіни й ревуть. А я тако закрила обличчя руками і сміялася. Думаю: “Тепер я не буду голодувати”.

Коли камеру вже вимкнули, Уляна Семенівна повільно підводиться з лави. Тримається за край і пропонує: “Дати вам картоплі? У мене хороша, своя. А яблучок дати? Візьміть хоч пару, гарні ж”.

За кілька хвилин доїжджаємо до ще однієї жительки Дідівщини. На вулиці Травневій за низьким дерев’яним парканом дім із білої та рудої цегли, з блакитними дверима та старим навісом над ґанком. Поруч криниця.

 Мама вже чекає, каже Зоя Володимирівна, дочка господині. У хаті тепло, заходьте.

Усередині пахне вареною картоплею і старими дерев’яними меблями. На дивані у квітчастій хустці сидить Анастасія Мордоус, 90 років.

Доки оператори готують світло й налаштовують, Зоя Володимирівна розповідає.

 Народилася мама в селі Бузьке Черкаської області. Але коли робили Київське море (Канівське водосховище. Країна), їх звідти виселили. Приїхала сюди з батьками. Тут вийшла заміж і залишилася. Все життя на фермі корів доїла. Вставала рано, а ввечері приходила, розпалювала піч, борщ варила. Сідаємо всі разом, і вона починає згадувати. Батько її з війни вернувся, хворів, а вони жили бідно. Їх у сім’ї четверо дітей було.

Методистка Софія учасниця експедиції записує інформацію про Анастасію Федорівну і просить підтвердити згоду на обробку персональних даних.

Анастасія Мордоус про Голодомор 19321933 років пам’ятає за розповідями батьків.

 Мати говорила, що люди мерли страшно, по вулиці лежали. Хто вже без сили впав і там зостався. Їх збирали й у яму скидали одну. Заїде підвода, зберуть тих, що по хатах і по дорозі полягали, та й закидають, каже жінка. Ні хрестів, ні могилок, нічого. То вже не просто голодовка, а голодоморка, як я кажу. Забрали тоді все, що де було в людей. Наші всі вижили й батькова, й материна родня.

У кімнаті тихо, лише цокає старий годинник на стіні.

 Наше село Бузьке затопили. Пів Черкащини у воду пішло, продовжує Анастасія Мордоус. Як воду мали пускати, то мертвяків на цвинтарі викопували й перевозили наверх, у Жовтневе. Там перехоронювали. А тих, що в ямах оцих, безіменних, уже ніхто не шукав. Закидали та й усе.

Коли мова заходить про післявоєнний голод, Анастасія Федорівна стишує голос і опускає очі додолу.

 Мені тоді років 10 було, а сестра на п’ять літ старша. Мати вдома з меншими, а ми з сестрою поїхали на степ полоти її ланку. Пришле мати посилочку. Банок же не було у череп’яну таку бандюру молока наллє й у вузлик щось покладе. Я сестрі кажу: “Ой, хліба мама дістала”. Розв’язуємо вузлик, а там макуха. Я й заплакала…

На полі колгосп варив суп для робітників.

 Вмерти не давали, каже бабуся. Супчик: картопелька й трохи муки. Але коли голодні, то й він добрий. Корова в нас була. Своя картопля, буряк, морква. Через те, може, й не пухли ми. Пасльон на городі росте, ми його полемо, а він цвіте, ягоди такі чорні. Як спіє рвемо. І компот мати варила з тих ягід. Жолуді мололи на муку, а з неї хліб пекли. Добавляли, що вже зна­йдеться листя, трави.

Багато людей рятувалося тим, що їздили на Захід України.

 Там голодовки не було, пояснює. Одежу брали, рушники, сорочки й міняли на зерно чи хліб. Не всі верталися: бувало, що чоловік поїхав, а тоді його десь у купах знайшли.

Після кількох годин записів разом обідаємо та їдемо до села Великі Гуляки. Біля сільради забираємо старосту 58-річну Валентину Плуговенко. Вона каже, що в селі зареєстровано 443 особи.

Їдемо вузькою вулицею між садками й зупиняємося біля заквітчаного двору. Заходимо в хату. Усередині темно через екстрені відключення світла доводиться підсвічувати телефонами. У м’якому світлі видно низьку стелю, серванти з посудом, вишиті рушники й портрети. На стінах грамоти, отримані господинею за 26 років роботи на посаді голови сільради.

89-річна Галина Андріївна Іваненко показує альбоми, доки оператори налаштовують світло. Серед фото знаходить знімок померлої доньки в сукні, яку вишила ще прабабуся.

 Чи збереглися у вас давні вишиті сорочки чи рушники? запитують працівниці музею.

 Усе є, але треба перебрати в шафі. Хочете, заберіть у музей, пропонує Галина Андріївна, й вони радо погоджуються.

Вишиті гладдю рушники жінки складають на столі у спальні. Оформляють нові експонати в музей за підписом власниці. Увагу затримують на сукні червоною вишивкою найстаріше надбання у колекції господині.

Народилася Галина Іваненко в селі Вигнанка на Житомирщині. До Великих Гуляк переїхала за направленням після закінчення сільгосптехнікуму 1956-го. Її батьки пережили Голодомор. Розповідей їхніх про ­19321933 роки не пам’ятає. Однак жінка збирала дані про жертв геноциду, коли працювала головою сільради. У звітах, які вона готувала, було 76 померлих від голоду. У сусідній Федорівці загинули 113 селян.

 У ті роки ще живий був голова колгоспу, який очолював господарство 1933-го, Пилип Чорноштан. То він згадував, як у колгоспі варили в котлі всяку затірку й годували людей, щоб хоч когось урятувати. Був порядочний голова, допомагав людям, скільки міг.

Про Голодомор 1933-го Галині Андріївні більше розповідала бабуся. Каже, що тоді в людей “хати були в землі, і помирали прямо там”. А от голод 19461947 років пам’ятає краще.

 Дуже судили за колоски, зітхає. Бувало, дитина підбере жменьку, а її вже ведуть.

Сутеніє. Учасники експедиції виходять із подвір’я, складають техніку в багажник мінівена. Попереду зупинка в цьому ж селі.

У селі Великі Гуляки біля дверей свого будинку нас зустрічає 87-річна Марія Шкуренко запрошує в хату. Поруч у дворі порається її чоловік Джон Ратошнюк, на рік молодший.

Господиня пропонує чай. Світла досі немає, тож говоримо в темряві.

 Раніше село називалося Великі Голяки бо голі всі були, бідняки тобто, розповідає історію назви села. А потім вже зробилися Гуляками, сміється.

Марія Филимонівна каже, що нинішній її чоловік двою­рідний брат покійного. Із Джоном Степановичем вони разом уже багато років, зійшлися після смерті її першого чоловіка. Від попереднього шлюбу в неї двоє дітей.

Знімання проводимо у вітальні. До цього Марія Филимонівна жартувала. Коли питаємо про штучний голод 1946-1947 років, починає забуватися. Донька Валентина Шматок намагається нагадати матері подробиці. Підтримати дружину приходить Джон Степанович. Сідає поруч, обнімає за плечі.

 А він у мене все пам’ятає, каже жінка.

Джон Ратошнюк народився 27 серпня 1939 року на хуторі Василівка Фастівського району. На запитання, звідки в нього таке незвичне ім’я, усміхається.

 У дитинстві був Женька, а коли підріс, треба було записати по-справжньому Євген. А хрещений не схотів, щоб так звали. Читав книжку американського письменника Джона Ріда, йому сподобалося це ім’я. Десь років 13 мені було, як перемінили метрику. Коли приймали в партію, казали повернути старе ім’я. А я думав, може, краще не прийняли б.

На хуторі Джона Степановича вижили всі.

 Дві сім’ї тільки були, що попухли вуха, все тріскалось, і вони плакали та кричали. розповідає. У колгоспній столовій варили баланду, годували кого могли. Акацію їли, калачики.

Доки триває знімання, донька Марії Филимонівни тихо згадує, що про Голодомор їй розповідала бабуся Ольга по материній лінії.

 Замість казок про своє життя розказувала, говорить Валентина. Був випадок, коли сім’я, в якої померла дитина від голоду, її з’їла. Моя баба завжди тримала під подушкою сухарика, навіть коли всього було вдосталь, про запас.

Прощаємося з господарями, виїжджаємо із села, коли вже зовсім темно.

Команда музею планує продовжити роботу наступного року, адже залишилися люди, з якими через стан здоров’я або інші причини не вдалося провести інтерв’ю.

 Записували жінку 1929 року народження із села Дулицьке на Київщині, розповідає Юлія Коцур. Їй тоді було 4 роки, але добре запам’ятала, як до їхньої хати приходили з обшуками. Перевернули все догори дриґом шукали зерно. Хоч у батьків уже забрали й корову, й волів у колгосп. Родина жила небагато: четверо дітей, батько й мати. Діти, налякані, ховалися під піччю. Коли активісти їх побачили, то вирішили, що під піччю сховано зерно. Почали копати, розбивати землю, але нічого не знайшли.

Батько таки трохи приховав зерна зробив подвійне дно полу (місце для спання біля печі, Країна). Туди насипав зерно, розрівняв. Коли треба було щось приготувати, просвердлювали дірочку й брали пшеницю. А ще неподалік працював спиртзавод із картоплі та кукурудзи робили спирт. Якось батько зустрів чоловіка, який віз бочку браги, і той віддав йому її. Приніс додому: воду зливали, а жмих їли по кухлику щодня.

Ця старенька жінка ще розповідала, що сім’я її тітки теж голодувала, почали пухнути, продовжує Юлія Коцур. Мати цієї жінки намагалася їх врятувати, але приїхали люди, які збирали трупи, й забрали їх на кладовище, іще живих, але зовсім виснажених. З тієї родини лишилася лише одна донька опухла, ледве жива. Мати забрала її до себе, і хоч у хаті було четверо власних дітей, вигодували і племінницю.

Також та жінка показала місце масового поховання у своєму селі. Каже, 1933-го померло багато людей і їх звозили до спільних ям.

 Одну яму заповнили трупами викопували наступну. Часто привозили ще живих щоб не повертатися. Тепер на тому місці стоїть пам’ятний знак, і ми його зафіксували для геоінформаційної системи музею. Люди пам’ятали ці місця, навіть коли не лишалося хрестів, а тільки великі горби на землі.

Експедиція завершилася 14 листопада. Усі записи зберігатимуться у фондах Національного музею Голодомору-геноциду. Також планують створити документальний фільм.