Переяславська рада 1654 року є однією з найдраматичніших і найдискусійніших сторінок української історії. Ця подія, яка століттями трактувалася по-різному, сьогодні набуває нового, критичного осмислення, особливо у світлі нинішніх подій.
Козацька держава, Гетьманщина, постала з попелу масштабного повстання Богдана Хмельницького проти Речі Посполитої. На середину XVII століття Річ Посполита контролювала значні території сучасної України та Білорусі, а українські землі були затиснуті між кількома потужними гравцями: поляками, турками, кримськими татарами та московитами.
Повстання, яке спершу сприймалося як черговий бунт козаків, швидко переросло у війну за власну політичну суб’єктність. Гетьман Хмельницький здобув низку блискучих перемог, розгромивши польсько-литовські війська та створивши основу для нової української держави. Проте ці успіхи не принесли довготривалого миру, а величезні людські та матеріальні втрати вимагали постійної боротьби.
Після поразки під Берестечком у 1651 році становище Гетьманщини погіршилося, змусивши Хмельницького підписати невигідний Білоцерківський мир. Війна тривала, і потреба в надійних союзниках ставала критичною, адже союз із Кримським ханством був нестійким і часто призводив до ясиру.
З кінця 1648 року Богдан Хмельницький розпочав дипломатичні контакти з Московським царством, шукаючи протекції православного монарха. Москва, яка вже століттями періодично воювала з Річчю Посполитою, довгий час вагалася через страх прямого конфлікту та внутрішні проблеми. Вирішальним чинником стало побоювання царя Олексія Михайловича щодо можливого союзу Гетьманщини з Османською імперією, що могло б створити загрозу московським інтересам.
У жовтні 1653 року Земський собор у Москві погодився прийняти козаків «під високу руку» царя. У листопаді до Переяслава вирушило посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним, яке прибуло лише через три місяці, зокрема через затримку Хмельницького, пов’язану з похоронами сина Тиміша.
18 січня 1654 року в Переяславі відбулася спочатку таємна старшинська, а потім генеральна військова рада. Хмельницький виголосив промову про необхідність союзу, і більшість присутніх підтримала його. Однак під час присяги виявилася принципова розбіжність у сприйнятті угоди.
Козаки, виховані в європейській шляхетській традиції Речі Посполитої, очікували взаємних зобов’язань, де московські посли також присягнуть зберігати козацькі права та вольності. Натомість Бутурлін категорично відмовився присягати від імені царя, пояснюючи, що «государ нікому не присягає». Це обурило частину старшини та духовенства, і тоді жодного письмового договору в Переяславі укладено не було.
Присягу склали лише 284 особи, а московські дипломати продовжили приймати присягу в інших містах Гетьманщини. Проте від присяги відмовилися чимало впливових постатей, зокрема полковники Іван Богун, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, а також українське духовенство та Запорізька Січ.
Це свідчило про відсутність одностайності та започаткувало процес, який одразу ж виявив розбіжності у трактуванні угоди. Письмовий договір, відомий як Березневі статті, був фіналізований лише у березні 1654 року. Козацька старшина розробила 23 пункти петиції до царя, але в Москві їх скоротили до 11, і оригінали цих документів до наших днів не збереглися.
Богдан Хмельницький та козаки розглядали цей союз як військово-дипломатичний захід, тактичний союз із сильним покровителем для війни з Польщею. Вони прагнули зберегти здобутки козаччини та безпеку православного населення, що відповідало тодішній європейській дипломатії протекторату. Професор Віктор Горобець зазначає, що Хмельницький розглядав різні варіанти протекції – зі Швецією, Османською імперією, Священною Римською імперією, а не лише з Москвою.
Московити ж бачили в угоді не конфедерацію рівних сторін, а безумовне підданство царю-самодержцю. Ця фундаментальна різниця в інтерпретації стала джерелом подальших трагічних розбіжностей. У короткостроковій перспективі союз дійсно допоміг розгромити поляків у 1654–1655 роках, забезпечивши Гетьманщині перепочинок.
Однак у довгостроковій перспективі Переяславська рада стала початком кінця української автономії. Після Андрусівського перемир’я 1667 року, коли Гетьманщину поділили між Москвою та Варшавою, Московське царство почало поступово обмежувати права, втручатися у внутрішні справи, скасовувати традиції. Згодом Гетьманщина втратила залишки автономії, а Запорізьку Січ було зруйновано у 1775 році.
Сотні років поневолення у Російській імперії та СРСР принесли не лише русифікацію, а й мільйони жертв, включно з Голодомором. Тарас Шевченко ще у XIX столітті у своїй поемі «Якби-то ти, Богдане п’яний…» критикував дії Хмельницького, вказуючи на першопричину майбутніх проблем.
Сучасні українські історики однозначно трактують Переяславську раду не як «возз’єднання братніх народів», а як вимушений тактичний крок. Доктор історичних наук Володимир Сергійчук зазначає, що Хмельницький у безвиході міг помилитися, але усвідомив це. Ця концепція «возз’єднання» є історичним міфом імперської ідеології, створеним пізніше для легітимації російської зверхності над Україною.
У контексті нинішньої повномасштабної війни Переяславська рада сприймається як перша спроба нав’язати «русскій мір». Це гіркий урок, який ілюструє, що Москва завжди сприймала будь-які угоди як тимчасові, маючи на меті повне підпорядкування. Саме тому у 2022 році в Переяславі було демонтовано відповідні пам’ятники та перейменовано площу.
Історія показує, що справжня незалежність і свобода здобуваються самостійно, а не через ілюзорні союзи з імперією. Переяславська угода 1654 року нагадує, що шлях до свободи – це власна боротьба, а не пошук «високої руки» покровителя.