Місто Гадяч у Полтавській області любителям історії найперше відоме тим, що свого часу воно було в центрі уваги багатьох українських гетьманів. Богдан Хмельницький облаштовував тут свою запасну резиденцію після Чигирина. А Іван Виговський у вересні 1658-го підписував у місті Гадяцький договір угоду із Річчю Посполитою.
За часів Гетьманщини у Гадячі були створені підземелля, де були прокладені кілометри шляхів. Ними можна було непомітно вийти за межі міста або із центру населеного пункту потрапити до гетьманського палацу. Також у різні часи в підземеллях переховували зброю або тримали в’язнів. У Другу світову війну через один із ходів німці проклали телефонний кабель.
Водночас широкому загалу практично невідома інформація про те, що у Гадячі розміщений центр хасидизму на території якого похований шанований хасидами цадик Алтер Ребе. Його усипальниця є місцем масового паломництва. Також Гадяч є батьківщиною багатьох відомих людей. Зокрема, тут народилася та виросла письменниця Олена Пчілка і часто бувала її донька поетеса Леся Українка.
Кореспондентка Gazeta.ua побувала у Гадячі, аби дізнатися як зараз виглядає та чим живе місто із настільки багатою та різноманітною історією.
КАЧКИ ТА ЯЙЦЯ
Ранком неділі до огородженої території майже у центрі Гадячу, збираються люди. З’їжджаються автівками, кидаючи їх на засніженому узбіччі або човгають ногами по нечищеному від криги асфальту. Спішать на колгоспний ринок, який у місті працює раз на тиждень. Торгують переважно жителі навколишніх сіл та сусідньої Сумщини.
Людей на просторому майдані небагато. На прилавках під навісом викладені непродовольчі товари нехитрі одяг-взуття, радіотовари, посуд. На краю напіврозвалених цегляних прилавків, що чотирма смугами тягнуться до порожнього кута ринку, зо два десятки людей продають різану птицю, картоплю, часник, яблука, чищені кабаки, кетяги калини та тертий хрін з буряком у 200-грамових баночках.
За десяток домашніх яєць просять 45 грн, за картоплю по 12 грн за кіло. За індикачки торговці правлять по 130 грн за кілограм.
– Беріть уточки, молоденькі, свіжі. Хороші, мені за них не соромно. Приїжджаю почті кажді вихідні, – каже 45-річна Наталя у чорному пальті з плащовки та трикотажній шапці. Качині тушки продає по 120 грн за кіло. Одна витягує на майже 200 грн. Я з Липоводолинського району Сумщини. З понеділка по п’ятницю працюю на роботі, а раз на тиждень везу у Гадяч птицю на продаж. Вторгованого вистачає аби окупити пальне і трохи заробити.
На розкладному столі продають місцеву газету та журнали з кросвордами, анекдотами і порадами. Продавчиня висока повненька жінка, яку ще більш огрядною робить об’ємна світло-сіра куртка з отороченим капюшоном зі штучного хутра.
– Я не знаю даже, шо вам сказать, – відказує, коли запитую, що цікавого у Гадячі можуть побачити туристи. – У нас тут Леся Українка жила, єсть музеї про неї і хатинка, де вона жила. Шо подивиться? Та хтозна. Спитайте в кого-небудь другого, – каже 62-річна Надія.
Просить допомогти із відповіддю чоловіка, який підходить до столу. Дядько широко посміхається, показуючи золоту коронку. Кладе на стіл 200-гривневу купюру та стукає вказівним пальцем по місцевій газеті.
– Драгоманов, Панас Мирний. Треба дивитися музей краєзнавчий, підземелля гадяцьке. У нас цікава водокачка стара на Соборній площі, – каже покупець, представляється Сергієм.
– А ще є місце, куди приїжджають євреї городок їхній дуже цікавий. Там щас, канєшна, не всіх пускають, – доповнює Надія. – Я там колись була, тоді вже зробили багато ремонтів. Там захований якийсь їхній… не знаю, хто чи мощі його, чи шото. Приїжджають євреї, моляться, оставляють записки. Туда б треба обізатільно попасти.
– Були тут нефтяники, але тепер багато їхніх точок позакривалися. Був у нас сирзавод хороший закрився. Люди стараються уїзжати, – веде талі Надія.
ДИВОВИЖНЕ САЛО
Поруч із газетним лотком вхід до старого павільйону. Тут продають молокопродукти. Всередині приміщення виглядає як колгоспний ринок в далекі радянські часи. З десяток жінок продають молоко, сметану, домашній сир.
– Ану, підходьте пробуйте в мене сир! Оце 50, другий по 60. За півкіла, – знімає кришки з великих пластикових контейнерів 45-річна Олена у бежево-коричневому жилеті поверх пудрового кольору куртки. – Ряженка по 60 за літру, молоко по 60 за банку.
Молочну продукцію власного виготовлення привезла з села Красна Лука. У домашньому господарстві тримають 3 корів.
– Останні два тижні людей дуже мало празники. Але не можем не їздить куди його все дівать? – розповідає продавчиня. – Но хоть бензин покриває. Машину жалко, бо дороги тут страшні. У нас кажуть: є дороги добрі, є погані, а є на Гадяч.
Неподалік розташований ще один цегляний павільйон, меншого розміру. Тут продають свіже м’ясо. Прилавки бетонні, обклеєні зверху сріблястим поліетиленом.
Серед продавців найяскравіше одягнута гадячанка Галина: червона куртка, руда дублена жилетка, синтетичний фартух кольору морської хвилі.
– Сало від 60 гривнів, є 70, а оце красиве по 80. Ребринка 90 і 100, м’якоть по 130-140. Ціни майже такі, як і в Полтаві. Тільки там немає такого сала, як у нас: коли привозили на вечірній базарь, до нашого ларька стояла довжелезна черга, – хвалиться Галина. Наше сало необикновенне на вкус. Ми по-другому його просто смалим. Коли випікаємо його, то у нас стільки виходить з нього жиру, шо я вам не можу передать! І тоді гарячим його солимо. Обробляємо, як і в Миргороді. Тільки миргородське втричі дорожче. Бо у нас не курортний город.
ХАСИДСЬКА СВЯТИНЯ
Єврейська тематика не дарма згадується в контексті Гадяча. У часи Російської імперії тут проходила смуга осілості територія компактного проживання євреїв, визначена імперським урядом для запобігання проникнення їх у великоросійські губернії і захисту російського підприємництва від єврейської конкуренції.
Саме з цим пов’язаний факт, що на єврейському кладовищі в межах Гадяча похований Алтер Ребе засновник хасидського руху Хабад, цадик Шнеур Залман із Ляд.
За легендою, в батьків Алтер Ребе довго не було діток. Вони звернулися за благословінням до праведника Бааль Шем Това, розповідає менеджерка центру Адмор Азакен у Гадячі Леся Крамар. Вважається, що кожен ортодоксальний єврей робить добрі справи і навзаєм може щось попросити у Господа. В заслугу за добрі вчинки праведника у пари народилася дитина в той самий день, що й Бааль Шем Тов. У 3 роки праведник зробив постриження Алтер Ребе. Майбутній цадик зв’язно розмовляв в 1 рік, а 5-річним знав напам’ять всю Тору, а це 5 книжок, говорить легенда.
У дорослому віці Алтер Ребе заснував рух Хабад нову релігійно-філософську течію в хасидизмі, напрямку ортодоксального юдаїзму. Написав книгу “Танія” одну з найважливіших пам’яток хасидизму.
Зазнав поневірянь і гонінь від царського режиму, був ув’язнений. Коли змінилася влада звільнений. Зарекомендував себе патріотом 1812 року, закликавши євреїв не підтримувати Наполеона. Коли французька армія наблизилася до міста Ляди, де Шнеур Залман жив із родиною, цадик покинув дім і тікав услід за російською армією. Дорогою помер наприкінці грудня 1812-го в селі на Слобожанщині. Перед смертю просив сина поховати його на єврейському кладовищі. За переказами, син віз бездиханне тіло Альтер Ребе зимовими дорогами до Полтавської губернії на дерев’яному візку.
Протягом 5 місяців родина Алтер Ребе скиталася по Російській імперії. Син возив тіло батька на тєлєжке, продовжує Леся Крамар. За легендою, коли син хотів поховати батька десь не на єврейському кладовищі, Алтер Ребе піднімався і казав: “Не тут”. Коли в’їхали до Гадяча, була хуртовина. Прямуючи до цвинатря, син не втримав возик і той покотився з гори. Вдарився об якусь могильну плиту і розсипався. Тіло впало на землю і звідти вийшов вогонь. Так усі зрозуміли, що саме тут повинен бути захоронений цадик.
Центр Адмор Азакен хасидська святиня всесвітнього масштабу. Її називають одним з 9 місць, яке за життя має відвідати кожен поважний хасид. Центр заснований нащадком Алтер Ребе у 8 коліні. Відкритий на початку грудня 2012 року на пожертви заможних євреїв зокрема, родини Рор з нагоди визволення Алтер Ребе з царської тюрми. Основна мета центру комфортне розміщення прочан, які приїжджають вклонитися могилі цадика.
У вестибюлі центру з високої стелі звисає ошатна золотава люстра. Стіни та підлога оздоблені натуральним каменем, стоять дерев’яні скрині для пожертв. Частина приміщення відгороджена склом це невеликий магазинчик, де прочани можуть придбати необхідні побутові речі та сувеніри. На шафі з півтора десятка пляшок віскі та вина. Релігія не забороняє хасидам вживання спиртного.
Представниця центру проводить екскурсію. Центр будівлі займає синагога високе приміщення, оздоблене натуральним деревом та каменем.
Синагога не має обов’язкової єдиної форми. Але є два основних моменти: окремі молитовні зали для жінок та чоловіків. На першому поверсі розташований чоловічій молитовний зал. Є арон акодеш місце зберігання сувоїв Тори, що має вигляд шафи. Тору дістають для читання в суворо зазначених умовах. Наприклад, має бути не менше 10 чоловіків. Вважається, що коли 10 людей моляться, то їх звернення Бог чує краще, ніж коли звертаються до нього поодинці.
За спиною Крамар високі двері зі склом, що ведуть до синагоги. В залі молодий чоловік готується до молитви. Примотує чорними шкіряними ременями на голову тфілін чорний футляр кубічної форми, що містить всередині написану на пергаменті молитву. Ременем замотує ліву руку щоб ручний тфілін був на рівні серця. Накриває голову білим покривалом. Це потрібно, щоб ніщо не відволікало чоловіка від молитви. З цієї ж причини жіночі молитовні зали розташовують у синагозі окремо. Мають вигляд балкону на другому поверсі, з якого видно зал.
У центрі на кожному рукомийнику біля крану стоїть металева чи скляна посудина з двома ручками нетилатниця. З її допомогою звершують ритуальне омовіння рук.
Вважається, що під час сну душа людини відправляється на суд до Бога. У цей час до тіла можуть приходити різні духи. Коли ми прокидаємося, душа знову овладіває тілом, духи виходять через руки і ноги, залишаючи на кінчиках пальців часточки нехарошого. Тому треба обов’язково звершувати ранкове омовіння, пояснює провідниця.
Для ритуальних омивань також призначена міква спеціальний невеликий басейн. Є окремі для чоловіків і жінок. Для останніх занурення у мікву обов’язкові після завершення менструації.
Жінка не може бути зі своїм чоловіком, якщо вона не здійснила після завершення менструації ритуального занурення. Спочатку жінки приймають гігієнічні процедури в душі чи ванні, потім входять у мікву. Чоловікам предписано ритуальне омивання, зокрема, після сем’явиверження. Цього должні дотримуватися ортодоксальні євреї, показує кімнату з моквою Леся. До слова, вважається, що якщо єврейська жінка зрадила чоловіка, то винна не вона, а він. Бо погано дотримувався заповідей і не зміг бути достатньо добрим чоловіком для своєї дружини
МОЛИТВИ І ЧУДЕСА
Від центральної будівлі схилом униз до одноповерхової будівлі під великими деревами веде доріжка. На середині шляху територію розділяє невисокий металевий паркан. Так позначає територію кладовища, на яку заборонений вхід певним людям коенам, нащадкам перших священників, що служили в храмі. Такі не можуть перебувати поруч із мерцями.
Споруда, зведена над могилою Алтер Ребе, має специфічне планування. По центру чоловіча зала для молитви. Ліворуч менша кімната зі стільцями та столом, призначена для жінок. В цих приміщеннях хасиди моляться та пишуть записки до Бога.
Є традиція говорити з Богом особливо, прохати про щось з посередництвом праведників. Тому так багато юдеїв подорожує до могил цадиків. Свої звернення подяки або ж прохання викладають в записках. Складають їх в спеціально облаштованому місці, що формою нагадує басейн.
Пару років тому тут на екскурсії були дві жінки місцева та її подруга, що приїхала в гості. Почувши, що можна написати записку з проханням, гостя попросила в Бога онуків її невістка довго не могла завагітніти. Торік жінку бачила тут знову приїхала дякувати. В бажаний час невістка народила їй онука, розповідає Леся.
Записки пишуть за певними правилами. Має містити дати звернення за світським та юдейським календарем. Спочатку виписують слова подяки, а потім вже можна викладати прохання. Бажано вказати дату кінцевого виконання коли людина хоче, щоб бажання збулося. Обов’язково треба додавати, що це нікому не має нашкодити.
Сюди приїжджають з усього світу молитися. Багато людей з Америки та Ізраїлю. Заможні євреї вважають за честь жертвувати гроші на розбудову синагог і хасидських центрів. Таким чином, віддячують Богу за те, що дав їм багатство, розповідає менеджерка зворотним шляхом, поки підіймаємося на гору.
ГАДЯЧ ЄВРЕЙСЬКИЙ
Євреї почали оселятися в Гадячі наприкінці XVIII ст. А перше єврейське кладовище виникло в місті в 1810 році. Наприкінці XIX ст. тут були зареєстровані 1853 євреї, що складало 24% населення міста. На той час в Гадячі діяли 4 синагоги, 15 хедерів початкові релігійні школи. Також приватне юдейське училище, громадська бібліотека, талмуд-тора школа для хлопчиків, в якій вивчають Тору.
У 1926-му юдейська громада налічувала 1764 особи, а у 1939-му лише 623. Під час німецької окупації гадяцьких євреїв зігнали до Гончарного яру на північній околиці міста і розстріляли. На тому ж яру страчували й партизанів. Усього німці убили там 252 людини. На місці розстрілів 1988-го встановили пам’ятну стелу. Та жодного пам’ятного знаку на вшанування жертв Голокосту в Гадячі немає й досі.
Раніше на вулиці Чапаєва жило багато єврейських сімей. З їх дітьми вчилася в школі, розповідає гадяцька краєзнавця Ірина Орлова. В дорослому віці прочитала книжку “Коли згасне лампада” Цві-Гірш Прейгерзона. Він з дружиною наприкінці 1930-х років відпочивали в селі Вільбівка на Гадяччині. У книжці про трагедію євреїв так описав Гадяч, що я читаю і розумію цією вулицею я ходжу, а оцей будинок знаю.
ПІДЗЕМЕЛЛЯ
На площі Соборній у Гадячі розташований краєзнавчий музей, який займає двоповерхову сучасну будівлю через дорогу від міськради. Нині закритий на ремонт. Планують відкрити навесні на початку нового туристичного сезону.
Експозиція складається з декількох тематичних залів. Розповідає про палеонтологічні знахідки на території району, природу Гадяччини, козацьку добу, народний побут.
Окрема зала присвячена уродженці Гадяча, письменниці та громадській діячці Олені Пчілці. Зала сучасної історії розповідає про гадячан учасників російсько-української війни.
Через один будинок розташований дім, де на початку минулого століття був банк, а до того розташовувався суд.
Тут починав свою кар’єру Панас Мирний, працював писарчуком, каже Ірина Орлова. -Зараз це приватна власність. Люди викупили, хотіли зробити тут розважальний заклад. Почали ремонт. Та за ціну не зговорилися з міською владою. Хлопці сказали: нам легше забуть за вкладені гроші, ніж продовжувати тут щось робити.
Далі по вулиці мурована двоповерхова будівля Гадяцької школи №2 імені Михайла Драгоманова, розташована на місці Гадяцького повітового училища.
У ті часи, коли в ньому навчалися Драгоманов і Панас Мирний, це була одноповерхова дерев’яна будівля, яка головним входом виходила на Успенський собор. Собор до наших часів не зберігся. Його будував купець Марульов власним коштом. Та збанкрутів і змушений був просити по світу допомоги, щоб добудувати святиню. Про це розповідали його праправнучки, з якими я спілкуюся, розповідає дорогою краєзнавиця. Ліворуч униз спускається вулиця Садова, її теж згадував у книжці Прейгерзон, тут теж жили євреї. У будинку за зеленим парканом з червоними стовпчиками жила родина Панаса Мирного. Зараз там приватний будинок на декілька квартир, є на ньому меморіальна табличка.
На розі вулиць розташований колишній будинок Дворянського зібрання, нині – палац дитячої та юнацької творчості. У його підвалі починаються знамениті гадяцькі козацькі підземелля. Вони відкриті до огляду з 2019 року.
Нині тимчасово доступ для туристів обмежений в приміщенні оновлюють систему вентиляції. Музей відновить роботу навесні.
Ходи належать до періоду Гетьманщини. Ми давно знали, що в місті багато підземель, бо земля часто провалюється, люди на городах знаходили. Відкрили ж ці підземелля 11 років тому. Йшли в декількох напрямках. Один з ходів проходив під парком, вів на Замкову гору, де розташовувалася козацька фортеця і замок Брюховецького, пояснює краєзнавиця.
ЗАМКОВА ГОРА
У XVII ст. в Гадячі розташовувалася резиденція гетьмана Івана Брюховецького. Протягом 1663 1668 років місто було столицею Лівобережної України. У ньому зосереджувалася вища адміністративна та військово-політична влада Української козацької держави.
Деякий час по тому Гадяч залишався однією з найбільших рангових маєтностей українських гетьманів. Напередодні Полтавської битви тут проводив військові наради Іван Мазепа, а шведський король Карл XII влаштував у Гадячі лазарет для своїх військ.
Замкова гора була зручним місцем захисту. Огляд на три боки, доступ обмежений природними спусками, плюс частокол. Фортеця була дерев’яна. Останній “марафєт” їй зробили 1709 року. Тоді ж привели до тями й підземні ходи, розповідає Орлова.
З 1781 року Гадяч втрачає статус полкового козацького міста. Поступово будівлі на Замковій горі руйнуються. У 1832 на цьому місці відкривають імперську в’язницю. В окремій одноповерховій будівлі розташовувалася тюремна церква, де дяком служив батько Панаса Мирного Яків Рудченко.
В’язниця існувала в перші роки радянської влади, аж допоки у 1932 році тут не відкрили Гадяцьку однорічну сільськогосподарську школу. Тепер тут знаходиться аграрне училище, де навчають бджолярів.
Нині мало що нагадує про те, що в цих стінах утримували в’язнів. З часів буцегарні збереглося одне невелике віконечко на тильному боці будівлі. І декілька одинарних камер у підвалі.
Було багато тут камер, але перестінки прибрали, коли перетворили приміщення на школу. Збереглася камера-одиночка, зараз використовується як приміщення для зберігання реманенту, розповідає методистка Гадяцького аграрного училища Валентина Ященко.
У підвалах, де знаходилися в’язні, довгий час зберігалися їхні передсмертні написи, але згодом їх стерли.
Серед в’язнів тюрми Олена Пчілка, яку заарештували у 1920 році за те, що під час святкування дня народження Тараса Шевченка у Гадяцькій гімназії огорнула погруддя поета національним синьо-жовтим стягом. За два місяці по тому тут ув’язнили ватажка селянського антибільшовицького повстання Леонтія Христового, якому вдалося здійснити втечу.
На верхніх поверхах розташовані музеї бджолярства від бортництва до сучасності. Туристам залюбки проводять екскурсії, а також пригощають трав’яним чаєм із медом.
ДРАГОМАНОВА ГОРА
На сусідньому відрозі цього ж пагорба є ще одне практично культове місце для Гадяча Драгоманова гора. Отримала свою назву від будинку родини Драгоманових, який стояв на цьому місці.
Нині лише табличка на великій брилі граніту сповіщає: “Тут був будинок, в якому народилися і провели дитячі роки видатний український публіцист, вчений та громадський діяч Михайло Петрович Драгоманов та його сестра, видатна українська письменниця та громадський діяч, етнограф, член-кореспондент Всеукраїнської Академії наук Ольга Петрівна Драгоманова (Олена Пчілка)”.
Свого часу Ольга Петрівна вийшла заміж за Петра Косача та переїхала до Луцька, де народила доньку Ларису, більш відому світові як Леся Українка. З 1893 до 1906 року Леся Українка щоліта бувала в Гадячі та його околицях урочищі Зелений Гай, де писала свої твори. Саме про Гадяч сказала, стоячи на кручі над Пслом: “Полтавщина найукраїніша Україна”.
Фронтон садиби Драгоманових виходив просто на соборний майдан міста, де 1900 року міська управа спорудила “Народний дім”. Цей будинок стоїть і понині. А от родинне гніздо Драгоманових не збереглося будинок згорів під час пожежі у воєнні роки.
Нині на Драгомановій горі одноповерхові приватні будинки, зведені в другій половині XX століття.
В крайньому будинку живе родина, в якій дідусь колись казав, що має старовинний годинник з будинку Драгоманових. Але він помер, а його нащадки не дуже йдуть на контакт. Тож зараз не знаю, може вже й продали той годинник, розповідає телефоном начальниця відділу культури і туризму Гадяцької міської ради Катерина Кувшинова.
ВЕПРИК ТА БОБРИК
Якщо маєте час, раджу проїхатися маршрутом неподалік Гадяча. Туристам дуже подобається. Це села Веприк та Бобрик, каже мій гід.
Населені пункти розташовані один за одним дорогою. Відстань від Гадяча до Веприка 15 км та ще 8 треба їхати до Бобрика. У селах розташовані садибні споруди родини Масюкових, зведені у XIX столітті, а також дві цікаві церкви в стилі ампір.
Дорога пролягає через древній земляний вал, який у XVI столітті був прикордонним між Річчю Посполитою та Російським царством.
Це територія Веприцької фортеці. Тут була відома битва за оборону Веприка у 1708-1709 роках. На території фортеці знаходилася Свято-Миколаївська церква. У той час храм був дерев’яний. За 100 років поруч звели кам’яну церкву, а стару розібрали, розповідає Ірина Орлова.
Церква славилася унікальними настінними розписами. За радянської влади релігійну споруду довели до плачевного стану. Та останні роки храм відбудовують, відновлюючи настінні малюнки.
Ще один храм у селі Успенська церква. Старший на 2 роки від Свято-Миколаївського, зберігся в кращому стані. Побудований коштом колишнього предводителя дворянства Гадяцького повіту поміщика Павла Масюкова.
Церква перлина архітектури у стилі класицизму. Західна частина якої прямокутна, а східна має напівкруглу вівтарну апсиду. Колони на фасаді та всередині будівлі мають коринфські ордери. У храмі збереглися унікальні настінні розписи на біблійські сюжети, кожен має підпис художника.
У сусідньому селі Бобрику, є ще одна садиба Масюкових. Зведена Семеном Масюковим у тому ж таки стилі класицизму.
Збудована у 1805 році. До 1917-го будівля була у власності родини, але на час революції всі власники помирають дітей у них не було, розповідає Орлова. Під час революції тут перший час засідали революціонери, якими керував місцевий лікар Дігтярь. Він і наполіг, щоб у садибі організували школу. Діяла із 1920-х. Торік закрили.
З Бобрика виїжджаємо далі повз ліс, на просторі луки. Там, де очікували побачити ґрунтовку, дорога неочікувано хороша з бетонних плит. Її проклали, щоб машини нафтогазовидобувної компанії не вгрузали в багнюці. У цих краях проводять активний газовий видобуток.
ЄДИНА В УКРАЇНІ
Під’їжджаючи до села Плішивець, храм бачимо вже з лук: височіє на пагорбі на протилежному березі Псла. Це єдина дев’ятибанна церква, що збереглася до нашого часу в Україні.
Будівництво Свято-Покровського храму розпочали у 1902-му, звели за 4 роки. Ініціатором став уродженець Плішивця архієпископ Парфеній Памфіл Левицький. Ректор Московської духовної семінарії відомий діяльною підтримкою української мови, вивченням історії, обрядів, пісень і української літератури. Редактор видання українського перекладу Чотириєвангелія.
На той час у Плішивці була стара трибанна дерев’яна церква, в якій священником був отець Андрій батько архієпископа. Місцеві селяни зібрали майже 10 тис. рублів на будівництво нового дерев’яного храму, а за піклування Памфіла Левицького вдалося залучити ще 90 тис. рублів цього вистачало на муровану будівлю.
Коли стали думати, який буде храм, розглядали три проєкти: у бароковому стилі, неоросійському та так званому стилі наришкінського бароко. Жоден не сподобався Левицькому. Він порадився з дослідником Запорізької Січі Дмитром Яворницьким, і той порадив звернути увагу на проєкт Троїцького собору в містечку Самарчик (нині Новомосковськ Дніпропетровської області. Gazeta.ua). Ця церква була трохи схожа на стару плішивецьку, була типовою для архітектури саме українських храмів. Тому він звернувся до архітектора Кузнєцова і замовив йому створити подібний проєкт для мурованої церкви, розповідає дорогою Ірина Орлова.
Кузнєцов не тільки зумів відтворити в камені точну копію дерев’яної запорізької церкви, але і вдосконалив загальний силует будівлі. Пропорційно зменшив розміри храму: Троїцький собор мав висоту майже 65 м, а Покровський у Плішивці трохи вищий 45 м від землі до центральної глави з хрестами.
У 1912 році поруч звели дзвіницю, яка не дожила до наших днів у 1934-му дзвони зняли, а споруду підірвали та розібрали на цеглу. З храму вивезли 6-ярусний іконостас, а в приміщенні створили зерносховище.
Під час Другої світової війни, коли радянські війська звільняли від німців наші території, німецький коригувальник сидів на бані храму. Наші з Мартинівки (село в 20 км від Плішивця. Gazeta.ua ) “зняли” цього коригувальника. Але баня постраждала, а храм був пробитий снарядом наскрізь. Місцеві розповідали, що в радянські часи вчитель фізкультури приводив сюди клас ставив п’ятірки тим, хто розбивав каменем вікно церкви, додає Орлова.
Біля входу до храму зустрічає невисока молода жінка в чорному чернечому вбранні матушка Соломія. З 2017 року в Плішивці створили чернечий скит Мгарського монастиря. До минулого року він був чоловічим, нині жіночий. Тут підвизалися четверо черниць.
Всередині храм, на перший погляд, наводить на спогади про спортзал через дерев’яну підлогу, фарбовану в яскраві кольори, подібно до шкільних залів. На стінах подекуди залишився тиньк, а місцями видно стару цегляну кладку.
У церкві холодно немає опалення. Натомість періодично виникає дивний звук ніби птахи б’ються в шибки, луна котиться приміщенням. Як пояснює матушка Соломія, це вітер під його натиском деренчить погано закріплене скло на вікнах.
Тут 14 років служить отець Роман. Він потроху приводить храм в порядок. Хочу показати вам одну ікону Александра Невського. Тут проявився лік Христа. Ми сказали владиці, він відповів тихенько моліться. Але бачите, скільки людей сюди усього принесли, показує черниця на ювелірні прикраси, розміщені біля ікони.
Ще одну ікону хочу показать, яку отєц Роман найшов на згарищі колишньої церковно-приходської школи. Пішов туди, а щось попало під ногу. Глянув ікона. Все погоріло, а ікона і її кіот не згоріли. Це образ Покрови. Почитайте, що написано старинним шрифтом, монахиня відкриває кіот та показує святиню.
Напис свідчить, що ікона подарована від титулярного радника Онуфрія 9 квітня 1837 року.
Отець Роман розповідав, що бачив архівні документи, що стосуються цього храму. Серед іншого щодо золота-срібла, яке звідси вивезено радянською владою. Зокрема, документ від тодішнього священника, що він все передає добровільно. Але аркуш був заляпаний кров’ю, додає краєзнавиця.
З оглядового майданчика на території храму відкривається чарівний пейзаж. Тут розміщені туристичні інформаційні стенди. А матушка Соломія, показуючи на темно-зелену пляму соснового лісу, розповідає, що в тій місцині з 1709 до 1783 року був Бистрицький жіночий монастир, в якому було понад 650 насельниць. Обитель розформували Катерина ІІ.
Там в лісі було кладовище, остались ще деякі знаки. А в кар’єрі, де брали пісок, знайшли кістки ігумені. Зрозуміли це по хресту, який на шию надівають коли хоронять. І люди з останків поглумились таке як у футбол черепом грали. З ними такі нехороші вєщі потім случилися. З того часу і пісок там брати перестали, розповідає матушка Соломія.
У музеї молотка є опудало риби-молота
У Гадячі працює єдиний в Україні музей молотка. Він приватний, розташований всередині магазину будматеріалів і має понад дві сотні екземплярів
Отримати екскурсію можна лише в будній день і в робочі години. Щоправда, кожен молоток підписаний, а на полицях є текст із загальною історією створення закладу. Вхід безоплатний.
Чи не найекзотичніший екземпляр опудало риби-молота. Є медичні та рятувальні молоточки, інструменти слюсарів, столярів, будівельників, ковалів, чоботарів тощо.
Відкрився музей у 2011 році з ініціативи Євгена Гончарова тодішнього директора вентиляторного заводу “Горизонт”, на чиїй території і розташований магазин. Майже два роки до того в крамниці збирали експонати.
106
прізвищ вказано у книзі обліку читачів гадяцької бібліотеки за 1887 рік. Заклад заснували у 1861 році за ініціативи Михайла Драгоманова. Нині публічна бібліотека названа на честь Лесі Українки. Саме вона почала збирати для закладу перші книги.