Із січня в Португалії змінилися умови отримання “золотої візи” дозволу на проживання за інвестицію від 500 тисяч євро. В Лісабоні, Порту й Алгавре можна буде купувати лише комерційне нерухоме майно.
Програму започаткували після світової економічної кризи 2008 року. Відтоді дозволи отримали понад 10 тисяч людей. Майже половина з Китаю
Руї КОСТА, 41 рік, адвокат, Лісабон:
Коли почали стікатися гроші, Лісабон був найдешевшою столицею в західній Європі. Ми мало заробляли, але й ціни були відповідні. Почали їхати туристи. Інвестори розуміли, що найлегше вкладатися в інфраструктуру для приїжджих готелі, хостели, кафе. Спочатку нас це тішило. Навіть у центрі понад третину будівель стояли порожні. Але з часом нові та старі власники піднімали ціни, виселяли людей із бюджетних квартир, щоб перебудовувати їх на житло для подобової оренди. Зараз на сайтах для туристів понад 11 мільйонів пропозицій помешкань. Населення міста 500 тисяч.
Безкоштовно беру справи про виселення клієнтів, старших за 70 років. Здебільшого вони з передмістя Марвіла. Це був дешевий район із складами і станціями для ремонту. Робітники жили там десятиліттями. Тоді іноземці почали вкладати гроші в нерухоме майно. Один склад перебудували в офісний центр. Ще один перетворили на мистецьку галерею. Із занедбаних будинків зробили ресторани й кафе. Ціни стали зростати. Іноземці готові вкладати, але хочуть заробляти. Закон забороняє виселяти людей після 65, якщо вони живуть у помешканні понад 30 років. Власники знаходили дірки в документі. Пропонували кращі квартири, а це скасовувало попередні 30 років. Комусь значно піднімали орендну плату перед наступним контрактом, обґрунтовуючи ремонтом. Згодом мерія дозволила виселяти за спрощеною схемою після капітального ремонту житла.
На людей тиснуть грюкають вночі, вмикають гучну музику, вибивають двері, вимикають електрику на кілька днів. Два будинки зимою відключали від опалення. Власник казав, що система поламана. Щоб її оновити, мусить піднімати оплату. У квартирах почали цвісти стіни.
Мало хто пропонує варіанти для переселення. Китаєць викупив кілька будинків, де треба було міняти труби, електрику й дах. Зразу попередив, що після ремонту ціна не може бути 150 євро. Розраховувати мали на 500600. У багатьох пенсія менша. Запропонував поселити всіх у старому гуртожитку. Кожен має кімнату, туалет і душ. Кухні спільні. Не всі погоджувалися, бо доти за 150 євро винаймали повноцінну квартиру з балконом і комірчиною. Зрештою перебралися. Але переважно просто викидали людей на вулицю.
Марія-Ана СІЛВА, 36 років, лікарка, Лісабон:
Тітка мала будинок на березі моря. Його зводили як тимчасовий, але якось вдалося оформити дозвіл. 2005 року потрібні були гроші на операцію брата. Дім ніхто не хотів купувати і за 20 тисяч. Зараз запропонували 150. Бразилець зробить із нього кондитерську.
За нашу квартиру 2017-го просили 400 євро на місяць. Зараз платимо 900. Із рахунками це майже вся моя зарплата. Але ми з чоловіком можемо пішки дійти до роботи. Діти самі повертаються зі школи.
На початку пандемії ціни на оренду ще зросли. Багато наших медсестер і санітарок втратили житло. Просили в міста надати їм соціальні кімнати поза чергою, але їх немає. Медсестра з мого відділення чекає вже вісім років. Живе з двома дітьми в занедбаній квартирі. Щодня боїться, що будинок хтось купить. Із такими самими нелегальними мешканцями провели світло й зробили ремонт. Всі втратили житло під час туристичного буму. Багатьом навіть не дозволили забрати речі.
Торік померла наша працівниця. Мала будинок на чотири кімнати. З нею жили ще три жінки з дітьми. Спадкоємці одразу їх виселили й почали завозити двоповерхові ліжка для хостелу. Одна жінка після того пів року жила в наметі в передмісті. На двох роботах не могла стягнутися на оренду. Потім найнялася охоронницею в офісний центр. Там їй із дітьми дозволили поселитися в технічній кімнаті.
Франциско ФЕРРЕЙРА, 51 рік, пожежник, Лісабон:
У жовтні гасили пожежу в двокімнатній квартирі, де живуть 18 людей прабаба, баба й дід, четверо їхніх дітей зі своїми родинами. Розповідали, що до 2018-го всі орендували окремі квартири. А тоді ціни підскочили вдвічі. Казали, намагаються шукати роботу так, щоб якомога рідше перетинатися.
Вибивають двері, вимикають електрику на кілька днів
У передмісті майже 12 тисяч сімей живуть у тимчасових бараках. Хтось привіз вагончики, хтось просто збив дошки. Багато людей спить у наметах чи картонках, доки придумають щось краще. Більшість самотні матері. Це найвразливіша категорія. Там немає ні води, ні світла. Водять дітей умиватися в безкоштовні туалети. Перуть речі в умивальниках. Раз на два тижні їздимо мити вулиці, щоб запобігти епідеміям.
У своїй квартирі живу від народження. Мали проблеми з каналізацією і дахом. Дім купив бізнесмен із Росії. Полагодив і підняв оренду вдвічі. Хотів здавати туристам, але 2018-го заборонили реєструвати нові будинки для короткотермінової оренди. Тому нам пощастило.
Беатрис СОУЗА, 39 років, юристка, Лісабон:
В організації Habita допомагаємо тим, хто залишився без даху над головою. Можемо розселити близько десятка родин на місяць. Але це не вихід потрібне соціальне житло. У будь-якій столиці його не менш як 10 відсотків. У нас лише 2 відсотки.
Під час пандемії сподівалися, що вдасться укласти угоду з власниками на довготермінову гарантовану оренду. В багатьох містах це спрацювало. Наприклад, готелі й квартири для подобової оренди в Нью-Йорку мерія винаймала для найбідніших. Пропонувала контракти на п’ять років із виплатою за три наперед. Розраховували на тисячу угод. Підписали менш як 180. Всі чекають на туристів і великі гроші.
2018-го оголосили, що не дозволятимуть перетворювали житло на готелі й хостели. Мер заявив, що за пів року заборона почне діяти. За шість місяців зареєструвалися навіть ті, хто й не планував здавати квартири подобово.
5 родин щодня виселяли 2019 року в португальському Лісабоні через подорожчання житла чи зміну власника, повідомляє організація Habita. З початком пандемії заборонили це робити. Але мешканцям нараховують борги